АНГЛІЙСЬКИЙ КЛАСИК РОДОМ ІЗ БЕРДИЧЕВА

«Дайте мені необхідне слово, необхідну інтонацію — і я переверну світ без будь-якого важеля»,— твердив класик англійської літератури Джозеф Конрад, поляк за національністю, який народився в Бердичеві 3 грудня 1857 року.

Ще до Пруста і Джойса Конрад стояв біля витоків психологічної прози. «Біла краплина в сутінках, що згущуються» — центральний образ його художнього світу. В п’ятдесят років письменник мав одинадцять завершених романів. Хоча перший роман «Примха Олмейєра» вийшов друком, коли авторові було 38.

Конрад витрачав три дні на написання фрази, що завершувала твір і відкривала останню таємницю книги. Він докладав неймовірних зусиль, аби оволодіти чужою мовою, і, жартуючи, твердив, що його вибрав дух англійської мови, аби він цей дух припасував до свого могутнього поетичного світу.

До речі, мало хто знає, що кінофільм «Апокаліпсис нашого часу» побудований на матеріалі повісті Конрада «Серце пітьми», яка екранізовувалася в 1977 і 1994 роках.

У 1861 році батько Джозефа Конрада Аполлон Коженьовський був заарештований як активний член польського підпілля і разом із сім’єю висланий до Пермі, а пізніше — до Вологди. Мати Джозефа Евеліна Бобровська захворіла на сухоти, і тому 1864 року Аполлону Коженьовському дозволили приїхати до Чернігова, де його дружина померла і була похована.

Коли 1869 року батько переїхав до Варшави, Конрада Коженьовського опікав дядько, багатий землевласник Тадеуш Бобровський. Саме тоді українська земля, її народ справляють на Джозефа незабутні враження, які він нестиме з собою протягом усього життя. (Українськими ремінісценціями переповнені його біографічна книга «Літопис життя», новели «Князь Роман», «Емі Фостер»). Мешкав Джозеф у дядька спочатку у Новофастові, а потім у Казимирівці. Після смерті батька він потрапляє до Львівського пансіону для хлопчиків, але завершує своє навчання у Кракові, звідки виїжджає до Марселя, аби стати моряком. Після цього Джозеф двічі приїжджав на українську землю, відвідуючи дядька.

«Невдовзі я відкрив, що всі обличчя в домі та селі — суворі з довгими вусами мужі, юнаки з вкритими пушком щоками, біляві дітки, гарні смагляві широкоброві жінки коло хат, — усі вони були такі знайомі мені, ніби я знав їх усіх з дитинства, а дитинство було буквально позавчора...»

Чому ж шістнадцятилітній Джозеф Коженьовський вирішив служити у французькому флоті? Одна з причин — його незабаром мали забрати на службу до російського війська. Майбутній великий письменник не сприймав цього.

Молодий моряк розтринькував гроші, заробляв контрабандою зброї в Іспанію. Не одного разу програвався до нитки, що призводило до глибоких депресій, а у двадцять років — до спроби застрелитися. Джозеф вижив, бо куля не зачепила серця.

Коли ж 1878 року Франція прийняла закон, що предбачав висилати таких, як Джозеф, назад до Росії для військової служби, він виїжджає до Англії. На кораблях британського торгового флоту Конрад проплавав п’ятнадцять років. У 1886 році він став капітаном торгового флоту й отримав британське громадянство, одначе з морем назавжди не поріднився, бо добре пам’ятав, що він польський шляхтич. Для моряків Джозеф Конрад завжди залишався чужаком, а свою вищість відчував навіть серед офіцерів. Звичайно, головна причина цього полягала в його душевному складі як натури творчої, людини високих моральних орієнтирів і великої уяви.

Перший роман «Примха Олмеєра» Конрад розпочав писати у 31 рік. Працював над твором досить довго — п’ять років. Значний вплив на його творчість мав Джон Голсуорсі, з яким познайомився в морі, на судні.

Спочатку Конрада сприйняли як письменника пригодницького жанру. Лише згодом побачили: він говорив про незворотність людського існування. Про те, що смерть — неминуча, і ніхто з нас не в змозі її уникнути. Море було для нього вірним супутником у його самотності.

Коли Джозеф одружився і пішов зі служби, аби писати, він й надалі залишався самотнім. Ще 1909 року Конрад був маловідомим для англійців. Його книги розходились всього тисячними тиражами. Популярність з’явилася лише 1913 року, і прийшла вона з Північної Америки, де одну з найкращих видавничих фірм очолював колишній посол в Лондоні Вальтер Паге. Тиражі книг письменника сягали п’яти тисяч, а слава знайшла його в Лондоні. Лише на останньому році життя (1924) Конрад не відчував нестатків, а його річний доход сягнув 10 тисяч фунтів.

Дружина письменника Джессі бачила у своєму чоловікові велику дитину, яку необхідно оберігати від життя. Вона була для нього найкращою медсестрою під час нападів подагри й малярії, на яку він захворів у Конго. Письменник мало заглиблювався у сімейні справи, все лягало на плечі тендітної Джессі, якій він дав друге ім’я — «Маленька». Добрий знайомий письменника Д.Ретінгер, вивчивши оточення Конрада, зробив висновок: «Ті, хто має у своїм серці вівтар для Конрада, повинні мати капличку для Джессі». На жаль, дружина письменника була малоосвіченою, багато чого не розуміла в поглядах чоловіка і тому не могла позбавити його самотності.

Найкращими приятелями письменника були відомі перекладачі російських творів Едвард і Констянтин Гарнетти, — як це не дивно, адже Конрад не визнавав ні Достоєвського, ні Толстого. З російської літератури міг читати лише Тургенєва.

Хтозна, наскільки відповідає дійсності твердження сучасників Конрада, що він навіть не знав російського алфавіту. Адже Конрад прожив більше десяти років в Україні, яка входила до складу Російської імперії, а його батько, здобувши освіту у Санкт-Петербурзі, добре володів російською мовою.

Як ставився Джозеф Конрад до власної творчості? Своєму другові Вільяму Блеквуду він писав: «Я ніколи не мав ілюзій з приводу власної значущості. Повірте, робота у мене ніколи не викликала захоплення, задоволення. Це було б не краще за сп’яніння. Борючись із невпевненістю у завтрашньому дні, страждаючи від невизначеності, я знаходив у написаному втіху, підтримку, бадьорість духу. Це не дурман — це милість Божа».

Джозеф Конрад став першим іноземцем, який змусив англійців по-новому поглянути на морську стихію. Моряки з відомих британських суден «Нарцис», «Тремоліно», «Патна» — його нібито невеселі герої, однак саме їх він любить.

У 20-ті роки польський письменник Стефан Жеромський зазначить: «Поступово відкриваються витоки творчості Джозефа Конрада. Одначе його польське начало для Заходу є своєрідною загадкою... Таємні, слов’янські, свідомо приховані риси його душі, рідна мова дали могутній імпульс для пошуку нового стилю, ритміки, образності та сили».

Мученицькі страждання письменника вихлюпувалися на сторінки роману «Очима Заходу», де відчувається сильна любов до Англії й ненависть до Росії. У 1911 році, працюючи над цим романом, Джозеф Конрад страждав від великого душевного надлому, адже у творі він торкався коренів власного роду.

Для сучасників Джозеф Конрад залишався загадкою. Стриманий в емоціях, гордий і шляхетний, людина честі, романтик, що віддав кращі роки морю, але завжди любив відчувати грунт під ногами, він протягом усього життя гамував емоції, бо вважав, що відгук на них — сльози і сміх — означає крах.

«Я хотів би з допомогою чарівної палички підкорити собі сміх і сльози, що вважаються найвищим досягненням красного письменства. Але щоб стати таким чарівником, необхідно віддатись таємним силам, які існують в нас і поза нами. Нам неодноразово доводилось чути про людей, які заради кохання чи влади продають душу якомусь абстрактному дияволові, і не потрібно бути надто розумним, щоб здогадатися: нічого доброго це не віщує... Віддаю перевагу тому, аби під ногами все ж таки відчувати землю...»

Як не парадоксально, Джозеф Конрад не любив моря, воно йому згодом набридло, і він тільки й мріяв, як би оселитись якомога далі й забути про нього. Відійшовши від морської тематики, Конрад створив свою найбільшу книгу «Ностромо», де відобразив складний державний механізм, інтриги, корупцію. В глибині душі письменник залишався виразником монархії та аристократії, а його таємною мрією була реставрація Польського Королівства. У 1924 році Конрад відмовився від титула лорда, бо належав до польської аристократії і не хотів зраджувати її.

Проте відома польська письменниця Еліза Ожешко вважатиме письменника зрадником. Мабуть, через те, що в Польщі викликали велику підозру ті, хто втікав від суспільства, а в Англії — ті, хто втікав від самотності.

В романі «Ностромо» Джозеф Конрад передбачив події в Аргентині та на Кубі, а вигадана Костагуана — відображення революцій у багатьох слаборозвинутих країнах. Конрад не вірив у дієвість суспільних реформ, поки не зміниться людська суть; сама ж ідея прогресу була для нього найбільш ілюзорною. Герой повісті «Серце пітьми» Марлоу каже: «Кумедна річ — життя ... Найбільше, що може стримати людину від нього — це пізнання себе».

«Боже, він був замкнений, як равлик, — говорив про письменника Герберт Уелс. — Це було понад розуміння. Поляк, росіянин... Тоді мало хто їх розрізняв. Слов’янський письменник, одним словом. Отже — душа навстіж».

«Його цікавила насамперед людська душа, її зіткнення з байдужістю природи і нерідко з ворожнечею іншої людини, повічна боротьба прихованих пристрастей — злих і добрих сил, які ведуть до загибелі. Трагедія самотності поглинала більшу частину його думок і почуттів», — додає Б.Рассел.