Алмаз і попіл (Вів'єн Лі)

"Така жінка з'являється раз на сто років, і тоді весь континент не може відвести від неї очей", - сказав Орсон Уеллс про Вів'єн Лі. І ось чудовий привід -
100 років від дня її народження. Актриса, яка зіграла у "Віднесених вітром", "Міст Ватерлоо" і "Трамвай "Бажання", перетнула континент, ставши символом і жінкою-міфом для всього світу, якого їй завжди було замало.

У Вівіан Мері Хартлі (так її звали), як і в кожного з нас, доля була накреслена зарання. Дівчинка, яка нудилася монастирською аскезою (її мати - пристрасна католичка), долаючи себе, рухається далі. З келії - у простір неосяжної свободи. До втілення Бажання - підкорити весь світ.

"Я стану великою актрисою!" - не просто слова, кинуті в обличчя матері впертою дитиною. То був знак, який поведе її до мети. Як колись повторювала Сара Бернар: "За будь-яку ціну!", - так і Вів'єн не сумнівалася: "Я стану!"

Шлюб з адвокатом Лі Холманом (старшим за неї на 14 років), народження доньки, перспективи комфортного буржуазного життя - ніщо не зупиняло її перед цим "Я стану!" Хоча чоловіка дратувала її участь у рекламних роликах, кіноепізодах, маніакальна пристрасть грати на сцені.

У 1934-му з'являється одна з перших її картин під символічною назвою "Справи йдуть на лад". Потім контракт із Джоном Гліддоном (він стає її агентом). І… з другої половини 30-х - як із рога достатку - фільм за фільмом, спектакль за спектаклем (після "Маски чесноти" її називають театральною сенсацією).

Але стрілки долі вже лоскочуть циферблат. І наближають головну зустріч. З Лоуренсом Олів'є.

Вона ніколи не приховувала, що була його шанувальницею. Він теж був захоплений її грою в "Масці чесноти" (де й побачив її вперше). Стрілки рухалися. Доля наполегливо писала "п'єсу".

1937-го в картині "Полум'я над Англією" вони грають коханців на екрані. А знімальна група навіть не сумнівається, що грати їм нічого не треба… Одного разу вони заявляються в кабінет продюсера Олександра Корда і рапортують: "Ми мусимо розкрити тобі величезний секрет: ми кохаємо одне одного і плануємо одружитися".

Роман двох благочестивих і законослухняних громадян (у кожного - сім'я та діти) у ті часи не завжди був рекламою для просування фільму або спектаклю. Але ніщо не могло вгамувати цей запал. Лоуренс - втілення сили, статі, національного характеру, чоловічих чарів. І Вів'єн - колишня "черниця", що розкривала в кожному фільмі пелюстки спокуси, зваби й досі нерозгаданої магії. Ну, а далі - відомо.

Роман "Віднесені вітром". Грандіозна екранізація. Неймовірний кастинг (півтори тисячі претенденток). Продюсер Девід Селзнік влаштував із цього кастингу реаліті-шоу. Вся Америка вибирала Скарлетт О'хара. А Селзнік, який, на щастя, бачив Вів'єн у двох фільмах, тут-таки "відбив" її у продюсера Корда. І бажана роль - у неї в кишені.

Палали декорації, змінювалися убори, йшли й приходили режисери. Вона сварилася з черговим постановником (тоді це був Віктор Флемінг). Бувало, працювала сім днів на тиждень, практично цілодобово. Долала дратівливість і втому.

Прем'єра "Віднесених", що й казати, зробила британську актрису не тільки символом Америки, а й чимось більшим. Скарлетт О'хара - привабливий літературний образ - знайшла в особі Вів'єн ідеальний екранний аналог. У світі мистецтва так буває, але рідко. Її роль давно сприймається не як роль, а як така собі окремість, персонаж, що має свою життєву траєкторію, поза умовностями та рамками екранного втілення. 70 років ця вродлива, лукава й норовлива Скарлетт із обличчям Вів'єн Лі живе в нашій свідомості - і ніякої іншої не хочемо.

Мабуть, одна із загадок Вів'єн Лі в тому, що їй - і це фантастика - вдалося стати ідеальною виконавицею не однієї ролі (як це часто буває в кар'єрах великих, знаменитих), а відразу двох. І яких!

Бланш Дюбуа з великої п'єси Тенессі Вільямса "Трамвай "Бажання" - теж навіки - вона і тільки вона. Найвища планка. Абсолютне розчинення. Безмежна самоідентифікація. Образ без єдиного шва, не кажучи вже про білі нитки. Це як Смоктуновський - князь Мишкін або Марлон Брандо в "Хрещеному батьку".

"Трамвай "Бажання" переїхав її двічі. І щоразу особливо жорстоко. Спочатку Вів'єн грала Бланш Дюбуа (тендітну, солодку, хворобливу ніжність, розчавлену жорстоким бульдозером світу) на сцені, у постановці Олів'є. Англійська критика її не щадила. До того ж вирували суперечки про саму п'єсу, в якій було багато "заборонених", пряних тем.

Проте скандал навколо "Трамвая" працював на касу. У театрі Вів'єн зіграла Бланш
326 разів!

А 327-й виявився для неї фатальним. І епохальним. У знаменитій картині Еліа Казана (1951).

Режисер "не бачив" її в цій ролі. Усіляко відбивався від англійської актриси. І тоді інший продюсер (цього разу Чарльз Фелдман) вирішує її долю, наполягаючи на кандидатурі Вів'єн.

Гонорар актриси за роль Бланш Дюбуа становив 100 тис. дол. А результат кіноісторії для її життя виявився смертельним.

Хвороба, що дрімала в тілі, прогресувала. Препарати, які їй прописували, не зміцнювали психіку, а лише руйнували її. Починалися напади божевілля, маячні. Інколи вона плутала різних чоловіків, сприймаючи когось із них за "дорогого Ларрі".

Катування Бланш Дюбуа, всі ці 327 "сеансів", фактично знекровили її. Героїня Вільямса, яку у фіналі в'яжуть санітари, щоб запроторити в божевільню, стала для Вів'єн Лі справжнім демоном.

Глибокі депресії, нервові зриви - все це було не тільки в найкращих сценах "Трамвая", все це було в житті. Роль Бланш отримувала над Вів'єн містичну владу. Один із друзів актриси, відомий англійський критик, свого часу благав її не торкатися цієї роботи. Вона не послухалася. І зробила крок у прірву.

І тоді вже інший знаменитий критик (Кеннет Тайнен), який більше симпатизував Олів'є, знущався з актриси після її сценічної Бланш… Але варто було з'явитися екранній - всі суперечки відпали.

Вів'єн Лі була ідеальною героїнею Вільямса. (Сам автор приблизно так сказав, додавши, правда, що вона в цій ролі навіть краща, ніж його мрії.) А її дует із Марлоном Брандо (Стенлі Ковальський), можливо, - один із найкращих дуетів світового кіно ХХ ст.

Брандо тоді тільки входив у моду, а його просякнута потом майка (з "Трамвая") стала фетишем для мільйонів жінок. Тривалий час говорили, буцім Казан і Вільямс робили ставки лише на Брандо і картина насамперед про Стенлі Ковальського. Минуло понад півстоліття. Тепер це здається перегинами піару 50-х. Бо без такої Бланш фільм неможливий.

А "такою" її побачила Лусінда Баллард (художник фільму). Вона наполягала, щоб Вів'єн освітлила волосся. Вона одягла актрису в застарілі, демонстративно м'яті сукні. Заборонила хизуватися в англійських атласних халатах. І постійно повторювала: "Твоя героїня не повія!".

Вів'єн не пручалася. Правда, дев'ять місяців зйомок для неї скидалися на жорстокі процедури в клініці для душевнохворих. Казали, що вона була згодна повзати по битому склу, тільки б знайти в цьому образі тонку, ледь уловиму межу між розумом і божевіллям, між світлом і тінню.

Про Грету Гарбо колись гарно написав Ролан Барт: "Вона створена зі снігу й самотності". Про Вів'єн Лі в "Трамваї "Бажання" можна сказати: "Вона виткана зі світла й самотності". Сукні у блідих тонах, світле волоссячко, "моторошні трояндочки", дитяче благання в неповторному погляді. Справді, це наче навіть і не гралося, а проживалося нею.

З Брандо вони приятелювали. Вона жартувала на зйомках над його робочою майкою, і гадки не маючи, що майка ця стане одним із символів фільму.

Критики відзначали, що Брандо працював на зйомках "за системою Станіславського". А у Вів'єн, схоже, була своя система. Можливо, вона без назви? Але суть її в тому, що кожен образ Вів'єн передбачає такий собі злом її власної індивідуальності. Злом болісний. Навіть жорстокий. І цей перехід із одного стану в інший ніколи не минається для неї безслідно, залишає шрами на тілі, в душі. Так було зі Скарлетт, так було і з Бланш (обидві ролі принесли їй по "Оскару").

Прокляття Бланш Дюбуа - не міф у її долі й кар'єрі. Все так і було. З кожним роком, з кожним епізодом Бланш глибше й глибше поселялася у свідомості Вів'єн. Усе більш владно панувала над нею. Вільямсівська героїня, що вимагала доброти від першого зустрічного, виявилася жорстокою до своєї ідеальної посудини - актриси, котра зіграла її геніально і бездоганно.

Прокляття Бланш Дюбуа - це і поступове руйнування її великого тандему з Лоуренсом Олів'є, і відчуження доньки, і нові зв'язки, і випадкові чоловіки… Зрештою, це пересиченість її комплексами і її божевіллям усіх тих, хто оточував актрису в другій половині ХХ ст. Вона від кожного - чоловіка або коханців - як і Бланш, вимагала максимуму доброти, жалю та співучасті в її долі. Вона виснажувала їх усіх і спалювала себе.

Багато хто, зокрема й Олів'є, за прикладом Стенлі Ковальського, безперечно, хотіли б запроторити її в божевільню, але світова слава актриси явно заважала цим намірам.

…1967-й - останній рік її життя. Загострюється туберкульоз. Вона відкладає репетиції спектаклю "Тендітна рівновага". Відмовляється від лікування. І 7 липня один із останніх "бранців" і коханців Вів'єн-Дюбуа знаходить її мертвою у спальні будинку на Ітон-Сквер, 54.

…Блиск унікального алмазу світового кіно в ту мить потьмянів. На годину погасили зовнішні вогні театрів Вест-Енду. Потім - кремація. Поминальна служба в церкві Святого Мартіна в Лондоні. І… її прах, розвіяний Джеком Мерівейлом над водами озера в "Тікерідж-Мілл".

Минуло сто років від дня її народження. Але цей попіл стукає в серце десятої музи. І цей алмаз сяє щоразу, тільки-но прибуває в Нью-Орлеан її поїзд і вона з'являється з хмари паровозного диму, назираючи в натовпі першого зустрічного, який хоч на мить подарує їй свою доброту.