Аліса Ложкіна: "Мене дуже цікавить "взаємозапилення" мистецтва і сфери політичного"

Книжка "Перманентна революція. Мистецтво України XX–XXI століття" - це певна спроба зв'язати в історію розвиток вітчизняних образотворчих практик від зародження модернізму до наших днів.

Власне, ця книжка, видання якої стало можливим завдяки підтримці Українського культурного фонду, стала головним приводом нарешті впіймати Алісу для розмови - у Відні. Але без бесіди про професію і просто про життя, звісно, теж не обійшлося.

- Алісо, незабаром з друку виходить твоя книжка "Перманентна революція. Мистецтво України XX–XXI століття". Останніх років 15 усі користувалися - якщо, звичайно, вдавалося знайти в інтернеті, - короткою історією нашого сучасного мистецтва, написаною тобою у співавторстві з Олександром Соловйовим. Чим новий текст відрізняється від попереднього? Чи спільне дослідження взагалі не слід називати попереднім текстом?

- Почнемо з того, що моя книжка охоплює набагато більший відрізок часу. "Перманентна революція" починається десь наприкінці ХIХ століття і закінчується подіями останніх років. Крім того, я не ставила перед собою й завдання написати "Історію" з великої букви. Мені хотілося дати коротку дорожню карту, орієнтовану на людей, які, як і я, багато років тому, потрапляючи у вітчизняне мистецтво, не завжди розуміють, чим саме воно є як традиція.

Нині артсферою цікавиться дедалі більше людей, які не мають класичної мистецтвознавчої освіти. Ба більше, ті, хто її має, через консервативність нашої системи часто мало поінформовані про так зване сучасне мистецтво. Це створює шизоїдну ситуацію граничного ступеня фрагментованості. Про те, щоб написати книжку про сучасне мистецтво, я почала замислюватися ще понад десять років тому. Саме тоді ми скооперувалися з Олександром Соловйовим і зробили серію публікацій для журналу ТОП-10 (на жаль, він перестав виходити вже досить давно). Це була дуже скромна спроба систематизувати українські 1990-ті й початок 2000-х. При цьому ми не приховували, що наголошуємо на київській ситуації, носієм унікальної архівної інформації якої був Соловйов.

Відтоді минуло багато часу, більшість статей із циклу Point Zero у ТОП-10 сьогодні навіть не доступні онлайн. На початку 2017-го я записала курс дуже коротких відеолекцій про історію мистецтва України в ХХ столітті для проекту Wise Cow. Він і ліг в основу моєї нинішньої книжки. У ній я намагаюся доступною мовою описати своє бачення, як розвивалася наша художня традиція. Я не претендую на істину в останній інстанції, це суто авторські текст і погляд. Сподіваюся, комусь це допоможе розібратися у величезному масиві інформації про наше мистецтво, когось, можливо, спонукатиме до власних роздумів, досліджень і т.д.

Моя книжка виходить у Києві, у видавництві Arthuss, а також у Парижі - в Nouvelles Editions Place. В Україні ми з колегами вирішили піти шляхом "децентралізації". Перша презентація видання відбудеться в Одесі, потім нас можна буде знайти у Львові. І нарешті 28 листопада о 19.00 в Українському домі відбудеться київська презентація.

- Де можна буде знайти твою монографію, щоб прочитати?

- Сподіваюся, друге видання книжки вже найближчим часом буде доступним у продажу (перше ми, за умовами грантової програми УКФ, повинні роздати). Також у проекту буде веб-сайт, куди в перспективі я планую викласти весь зміст книжки, а також інші мої статті й дослідження про українське мистецтво.

- Розвиток сучасного мистецтва в нашій країні ти назвала перманентною революцією. Чому? Чи може взагалі породжувати революції стиль, який давним-давно став належністю буржуазно-консьюмеристського світу, а не експериментальним мистецтвом?

- Ти дивишся прямо в корінь проблем, які мене цікавлять. На всі ці запитання я планую розгорнуто відповісти у своїй дисертації. Я не вважаю, що в нашому мистецтві надто тихо. Більше того, якщо подивитися на його розвиток в останні сто із хвостиком років, абсолютно очевидними є надзвичайно тяжчі рани й обриви пам'яті, а також зв'язок еволюції художніх практик із непростими трансформаціями, які переживала наша країна загалом. Мене дуже цікавить саме це "взаємозапилення" мистецтва і сфери політичного.

Чи є мистецтво своєрідним барометром соціальних змін? Чи може воно передбачити ці зміни, якось на них вплинути, чи все ж таки завжди залишається тільки пасивним "дозиметром"? Яка роль художника в революціях нового типу, і що взагалі можна назвати революцією в сучасному світі? І головне - чи є мова сучасного мистецтва інструментом ідеологічних маніпуляцій? Чи можемо ми сказати, що в певному сенсі в нашій країні на зміну горезвісному методу соціалістичного реалізму прийшов "капіталістичний реалізм"?

Моя нинішня книжка - це, скоріше, дуже коротка дорожня карта, а не теоретична праця. Звичайно, мені здається, і вона дає відповіді на деякі з поставлених запитань.

- Алісо, в тебе в житті останнім часом так багато всього відбувається, тому не хочеться концентруватися лише на виданні книжки…

- Так, останнім часом справді сталося багато подій. Зовсім недавно, наприкінці вересня, ми разом з Українським інститутом і Zenko Foundation відкрили велику виставку сучасного українського мистецтва "Між вогнем і вогнем" у Відні, тепер тією ж командою на чолі з продюсеркою проектів Кариною Качуровською готуємо до виходу книжку в Києві й Парижі. Це важко, але цікаво і, сподіваюся, не безглуздо.

- Два роки тому ти звільнилася з "Мистецького Арсеналу", де в різні роки працювала і заступницею гендиректора, і просто кураторкою. До речі, а чому звільнилася: не спрацювалися з Олесею Островською, яка змінила Наталю Заболотну на посаді гендиректора?

- Я була так чи інакше пов'язана з "Арсеналом" сім років - а це чимало. У певний момент просто захотілося рухатися далі. Інституціональна кар'єра це добре, але я потрапила в такого роду діяльність, скоріше, випадково. Характером я все ж таки незалежна людина. Мені простіше працювати інтенсивно над окремими проектами, які мені справді цікаві, ніж налагоджувати бюрократичну рутину і займатися інституціональним будівництвом. Тому ми розійшлися зовсім мирно, і до конфлікту на осі Заболотна-Оствовська моє рішення не мало ні найменшого стосунку. Я підтримую зв'язок з колегами по команді й сумую за нашими божевільними часами в "Арсеналі". Але, гадаю, свій патріотичний мінімум роботи на благо Вітчизни в такому форматі на найближчий час я виконала.

- Після "Арсеналу" ти пішла у вільне плавання: стала незалежною кураторкою. Здається, це взагалі перший такий випадок у сучасній Україні. Практично відразу ж ти почала працювати з українським сучасним мистецтвом за кордоном.

- Я працювала над міжнародними проектами ще в період "Арсеналу". Все почалося відразу після Майдану. Мені зателефонував міжнародний куратор Костянтин Акінша і запропонував написати разом статтю про мистецтво й українську революцію. Ми зробили публікацію в американському журналі Art News, а вже буквально за два-три місяці на її основі зробили першу спільну кураторську виставку у віденському Kunstlerhaus. Проект "Я крапля в океані. Мистецтво української революції" був першим художнім висловлюванням про події в Україні 2013–2014 років. Він привернув велику увагу міжнародної авдиторії й відкрив мені очі на те, як важливо доносити інформацію про процеси, що відбуваються в нашій країні, до світового співтовариства. Можна як завгодно критикувати глобалізацію, але майже повна невидимість української культури на світовому рівні мене просто бісить.

Після "Краплі в океані" я робила виставки в Кракові, Чикаго, Вроцлаві, знову у Відні. Мабуть, найважливішою подією останніх років стала "Перманентна революція" у музеї Людвіга (Будапешт). Це фактично була перша велика європейська музейна презентація нашого сучасного мистецтва. Як керівниця кураторської групи я спробувала показати глядачам художні феномени останніх десятиліть через призму бурхливих трансформацій у нашій країні. Виставку навіть номінували на Global Fine Art awards у Нью-Йорку як один з найліпших музейних проектів 2018 року.

- І після такого неймовірного успіху цієї осені ти все одно вступила вчитися на історика до університету в Будапешті? Чому, до речі, на історика? Чи ти студіюєш історію мистецтва?

- Я пішла не зовсім навчатися, а писати дисертацію. Давно думала про те, щоб повернутися в академію. Свого часу, коли треба було вчитися, мене так захоплювала реальність, що було складно зосередитися на суто дослідницькій траєкторії. Але з роками прийшло зовсім інше світовідчуття. Одним з поворотних моментів стала робота над книжкою, презентація якої, власне, й стала приводом для нашої зустрічі. Я раптом гостро відчула всі свої плюси як письменниці, і водночас - недоліки. Стало не вистачати більш системного підходу. Крім того, напевно, вичерпався ресурс соціального пузиря, в якому я оберталася довгі роки - захотілося нових цікавих співрозмовників і кола інтересів.

Історія в моєму випадку - це такий собі скелет у шафі. Мої бабуся і тато історики. Я виросла в сім'ї, де кожен ранок починався з обговорення на нашій маленькій кухні націонал-комунізму, Шумського й Скрипника і бозна-яких іще речей. Я все життя намагалася втекти від цього - в мистецтво, в інші сфери, якими я займалася й цікавилася. Я пішла саме на історію, і саме в Центрально-Європейський університет, бо зовсім несподівано зустріла тут людей, які в мене повірили. Для мене дуже важливий цей персональний чинник. Історія мені цікава тим, що вона все ще зберігає залишки здорової методології. В історії мистецтва я відчуваю якийсь провал - виокремившись в окрему дисципліну, вона багато в чому, на мій погляд, відірвалася від життя і перетворилася на річ у собі, сповнену цікавих курйозів і внутрішньої логіки, але при цьому зациклену на проблематиці, яка особисто мене мало хвилює.

- І нарешті буквально місяць тому ти вийшла заміж - за угорця? Я запитую, бо вже чула коментарі, мовляв, Аліса виїхала з України, вона ж заміж вийшла за іноземця.

- Ні, мій чоловік не угорець, усе набагато заплутаніше. Я вже кілька років фактично досить мало проводжу часу в Україні. І це ніяк не заважає мені зберігати зв'язки з Україною на рівні проектів, текстів і дружніх зв'язків. Я не дуже люблю соціальну "движуху", і навіть коли буваю в Києві, рідко ходжу на відкриття виставок та інші тусовки. Більша частина мого життя - у комп'ютері. Мені зовсім байдуже, в якій точці земної кулі диван, з якого я розмовляю в месенджері або по відеозв'язку зі своїми друзями-художниками, яких я ніжно люблю.

- Як незалежна кураторка, що ти плануєш: і далі працювати саме з українським сучасним мистецтвом, чи не тільки? Чи реально взагалі українському сучасному мистецтву зацікавити Захід? І чи треба художникові, щоб стати зіркою там, - їхати з України? Чи нині цього вже не потрібно?

- Людині з України, як і з будь-якої економічно слабкої і при цьому недостатньо екзотичної країни, звичайно, важче привернути увагу. Ідея про нашу унікальність і страшенну цікавість іноземної авдиторії до наших проблем, звісно, дуже відгонить провінціалізмом. Але мені не здається, що треба саме так ставити питання. Пробитися - це не зовсім те, чого слід, на мій погляд, прагнути. Набагато важливіше усвідомлювати, чи є тобі що сказати і чи можеш ти чогось від когось навчитися.