АКВАРЕЛЬНИЙ ШОСТАКОВИЧ

У Національній філармонії відбувся святковий вечір, присвячений 20-річному творчому ювілею ансамблю «Українські акварелі» (художній керівник — Ірина Боровик). Концертну програму склали твори Дмитра Шостаковича й цикл українських композиторів-шістдесятників, написаний на монограму з його ініціалів — «DSCH».

Глянувши на афішу цього вечора, неможливо було оминути увагою парадоксальне поєднання імені Шостаковича з назвою ансамблю. Барви у світі музики — це не тільки метафора. Не так і мало творів потрапило в історію виключно завдяки так званій кольористості. «Післяполудневий відпочинок фавна» Дебюссі, казкові опери Римського-Корсакова, симфонічні мініатюри Лядова. Допитливі музикознавці встановили закономірність: чим більше «колориту», тим менше «трагедії». Мабуть, тут спрацьовує внутрішній закон будь-якого висловлювання — або співрозмовник милується красою мови, або вникає у зміст; або лізе в бійку, або спостерігає з боку за перипетіями. Тому куди звичніше порівнювати опуси Шостаковича з такими художніми жанрами, у яких мало кольору, але багато динаміки ліній, — із плакатом або ж з офортом. Та акварель! Це інтрига. «Українські акварелі» виконують скрипкову сонату, присвячену Давиду Ойстраху, і Тріо пам’яті Івана Соллертинського.

«Зрештою, музиканти зовсім не зобов’язані вибирати репертуар відповідно до назви свого колективу, і водночас «ім’я» ансамблю завжди сприймалося як своєрідне вираження його творчого кредо...» — думки перервалися, концерт розпочався. З певним побоюванням вслухаюся в гру і, на свій подив, виявляю, що ніякої відразливої дисгармонії немає. Раптом згадалися вірші Михайля Семенка — такі пронизливі й такі... барвисті, і цикл «Пастелі» Павла Тичини, відомий за найекспресивнішими музичними версіями українських композиторів. З’ясувалося, що кольористість і трагедія мирно співіснують у знаковому просторі саме української культури. Тому виконання творів Дмитра Шостаковича було самобутнім і таким неординарним. Довести це — тобто описати нюанси інтонування — неможливо, потрібно лише слухати.

У другому відділенні прозвучали «картинки минулого», намальовані вже самим Шостаковичем за віршами Саші Чорного й відомі як камерно-вокальний цикл «Сатири». На жаль, оплески публіки гриміли після кожної мініатюри, руйнуючи концепцію вернісажу, що належить композитору, який пародіював «Картинки з виставки» Модеста Мусоргського. Знаєте, в цьому була вина солістки — Людмили Войнаровської, що, як виявилося, весь цей час приховувала від публіки свій приголомшливий артистичний дар. У міміці, пластиці співачки все було продумано й відпрацьовано настільки професійно, що якби не розкішний голос, можна було б сприйняти її за акторку драматичного театру.

Завершував вечір цикл, частини якого написали Мирослав Скорик, Юрій Іщенко, Володимир Губа, Леся Дичко і Валентин Сільвестров. Самі виконавці присвятили його друзям, яких уже немає поруч із ними. Барви і трагедія. Чи не з цього тчеться гобелен життя?