Актриса Вікторія Спесивцева: "Тандему з Жолдаком давно немає. Його мистецтва останніх років я не розумію"

"Муза Жолдака", "жертва Жолдака". У 1990-х її називали і так, і сяк. Вродлива й талановита Вікторія Спесивцева (дружина відомого режисера), без жодних моїх перебільшень, була висхідною зіркою вітчизняного театру. Виконувала головні ролі в гучних проектах - "Гамлет. Сни", "Кармен", "Не боюся сірого вовка" (за мотивами Е.Олбі), "Місяць кохання" (за мотивами І.Тургенєва), недовго грала на сцені франківців у "Братах Карамазових". Її сценічну манеру вирізняють пластичність, тендітність, ранимість. І звабність. І ще - внутрішня надломленість. У "Кармен" (багато хто пам'ятає її прекрасний акторський дует із О.Хостікоєвим) Віка здавалася екзотичною пташкою, яка потрапила в тенета долі й норовить виплутатися з полону. Отож театральні перспективи акторки були обнадійливими. Однак життя підготувало віраж. Років дев'ять тому вона опинилася в Німеччині, дав тріщину її союз із чоловіком і режисером-Пігмаліоном (талановитим, але експансивним).

І тепер за кордоном наша звабна театральна зірка межі 2000-х піднімає дітей, здобуває нову спеціальність. І, як з'ясувалося, здатна тішити несподіваним поверненням до творчих проектів. Наприкінці лютого на українські екрани вийде прем'єрний фільм "Люби мене" з її участю (копродукція України і Туреччини). Про нову картину, а також про старі рани - ця наша розмова (з допомогою інтернет-комунікацій).

- Природно, перше запитання про ваше теперішнє життя в Німеччині. Можливо, це життя все-таки пов'язане з якимись театральними проектами чи іншими творчими починами? І, до речі, наскільки ваші діти вже інтегровані в європейський соціум? Адже там вони давно навчаються... Розмовляють удома українською мовою чи перейшли на німецьку?

- У Німеччині я живу вже майже дев'ять років. Повністю перебудувалася. Діти - обоє - навчаються в гімназіях. Удома говоримо українською.

В Україні буваю рідко. Але завдяки Інтернету з друзями та близькими людьми залишаюся в контакті.

Діти і я сама добре володіємо німецькою. Отож інтегровані повністю. Знаєте, мені було важко перші чотири роки, потім звикла.

Друга моя професія - асистент лікаря. І тепер саме складаю останні іспити.

Радо ходжу в німецькі театри, люблю оперу, філармонію, виставки. Але більше - просто як глядач. Тут драматичним артистам роботу знайти важко. Конкуренція величезна. Оскільки німецька мова для мене не рідна, у мене немає жодних амбіцій робити собі тут ім'я. Немає й ілюзій щось пристойне тут зіграти. Тому я й вибрала медичну професію, де мої людські якості можуть бути затребувані. Навчаюся і працюю з великим задоволенням. Виховую дітей. Їм уже майже 15 й 13.

- Цікаво, Андрій Жолдак знаходить у своєму щільному графіку (а тепер він багато ставить і в Європі, і в Росії) час для зустрічей із дітьми та вами? А далі навіть боюся запитувати... Є ідеї чи плани відновити ваш колишній театральний тандем?

- Із моїм колишнім чоловіком тандему давно немає. Його мистецтва останніх десяти років я не розумію. І працювати з режисерами його напряму не маю жодного бажання. Тому мені протипоказаний стиль роботи, в якому Андрій Жолдак працює з акторами. Для мене дуже важливо, щоб колеги любили й поважали мене як професіонала, як людину. Тоді я й віддам усе найкраще, що в мені є.

Я витримую будь-які навантаження. У мене міцне здоров'я й сильний незалежний характер. Дуже багато чого можу вибачити або просто забути. Але чого я не витримую і що мене повністю ламає зсередини - це хамство.

Ґвалтувати мою душу не має права ніхто. Остання добровільна робота з режисером Жолдаком - "Місяць кохання" (за п'єсою І.Тургенєва "Місяць у селі"). Решта були понад силу. Але, на щастя, їх було небагато.

Ми живемо окремо, в кожного своє життя. Діти, природно, живуть зі мною, але з батьком - завжди в контакті. І коли Андрій може, то щоразу проводить час із дітьми.

- Які обставини сприяли тому, що після стількох років простою ви отримали відразу головну роль в українсько-турецькій картині "Люби мене", де граєте таку собі загадкову й велелюбну пані, котра міняє москвича на загадкового турка?..

- Усе найцікавіше в житті стається як випадковий збіг обставин. Олена Єршова (український продюсер фільму) знайшла мене через Facebook, де я теж опинилася випадково. Так ми з нею й познайомилися.

Манера Олени спілкуватися з людьми - тепло й спокійно - мене налаштувала позитивно. Потім я прочитала сценарій. І вже через два-три тижні полетіла в Стамбул на проби і для знайомства з Мариною (Ер Горбач, режисером фільму).

Сценарій, запропонована роль, партнер, режисери - все мені дуже сподобалося.

Та головне, на що завжди йде артист, - історія і роль. В образі Саші я побачила стільки прихованого болю та смутку, що це якраз, можна сказати, і моя тема.

Чи були інші претендентки на цю роль? Взагалі, ніколи не цікавило. Хоча, гадаю, звісно, були.

- У вашій картині знімалися українці, росіяни й турки. Наприклад, чудова Олена Стефанська - з київської Російської драми, Сергій Пускепаліс - із МХТ, відповідно, Усан Чакир - із Туреччини... Загалом, інтернаціоналізм на знімальному майданчику...

- Від своїх партнерів я в повному захопленні. Сергій Пускепаліс - професіонал із досвідом і величезною енергетичною силою. Було цікаво його побачити, адже за роллю - я його безумно кохала.

Звісно, важкі умови роботи (в нашому випадку - лютневі морози та швидкі темпи зйомок) зближують людей. Тоді й перевіряється, хто чого вартий.

Усан Чанкир - молодий талановитий турецький актор - був завжди мені підтримкою. Ми розуміли одне одного з першого погляду. І мене він відчував. І тут байдуже - турок він чи китаєць. При температурі мінус 20 на нічних зйомках Усан був справжнім бійцем. Залишалося місце і жартам, і розповідям про себе, і радості від виконаної роботи.

- Вікторіє, а ви самі суворий критик стосовно себе? Що було найважчим у процесі зйомок? Із чим, можливо, не впоралися, а що поставили б собі в залік?

- Свою роботу я намагаюся не критикувати, для цього є критики, але завжди ставлюся до себе вимогливо.

Звісно, я була приємно здивована тим, як добре виглядаю (і це, не забувайте, після 20 років спільного життя з Жолдаком!), що мені є що сказати, і що камера мене любить.

Величезний комплімент Славі (Святославу Булаковському) - операторові фільму - і великий респект його майстерності (це стосується всієї картини).

Найважчими були для мене "температурні сцени". Оскільки в кіно в мене небагато досвіду, я просила зіграти епізод настільки, наскільки відчувала.

Я в усьому довіряю режисерові. І якщо відчуваю розуміння, то підкоряюся.

Хоча одного разу мене дуже переклинило. Перед сценою, коли Саша востаннє приводить Джемаля додому, ображена і з величезною жалістю до самої себе. Я довго не могла включитися. У нас наростав із Мариною конфлікт. Але це в будь-якій роботі - нормальне явище. Ми, звісно ж, зняли сцену, і в наших стосунках нічого не змінилося.

А в тому, що в Марини як у режисера величезні терпіння й сила волі, я ще раз переконалася.

Цікаво, що в Берліні після показу фільму мені й Маркеті (Маркета Корнікова - художник, постановник фільму) ставили багато запитань, і мене знову вразило, наскільки європейці інші. Зі своїми проблемами й хворими темами. Фільм їм сподобався, їм усе було надзвичайно цікаво.

Були різні запитання. Одна знайома німкеня, наприклад, запитала в моєї російської подруги: я так і не зрозуміла, була вона професійною повією чи ні? Хто ця героїня взагалі за фахом? Її це найбільше цікавило. Були, звісно, запитання й розумніші: в Україні дуже багато вродливих жінок, і ваша країна стає однією з найпривабливіших мішеней світового секс-туризму, чому? Люблю вдумливих глядачів, але їх зазвичай, на жаль, мало.

- Скажіть, а який спектакль із вашого українського театрального минулого все ще залишається для вас головним, принциповим і найбільш репрезентативним? Можливо, котрийсь із тих спектаклів змінив або навіть зламав ваше життя, визначив ваше ставлення до мистецтва й до світу?

- Найулюбленіший спектакль, звісно, "Кармен". Я б і тепер його із задоволенням грала. З цією роллю я росла як акторка і обожнюю моїх партнерів по спектаклі: вони зробили з мене людину.

Дуже багато важили для мене також чеховські "Три сестри". А ще мій улюблений спектакль - "Брати Карамазови" за романом Федора Достоєвського режисера Юрія Одинокого на сцені франківців. І мені жаль, що я в ньому недовго грала...

- Ваша присутність у штаті театру імені Івана Франка свого часу багатьом здавалася неприродною. Мовляв, муза Жолдака, а отже бойова подруга, яка готова йти за ним, коли й куди покличе.

- У трупу театру імені Івана Франка мене запросив тодішній художній керівник Сергій Володимирович Данченко. Це було 1988-го. І я відразу зіграла в його спектаклі "Кохання в стилі бароко" за п'єсою Ярослава Стельмаха. У нас із Сергієм Володимировичем були досить теплі стосунки. Але, на жаль, запропоновану ним роль Елізи Дулітл у спектаклі "Пігмаліон" за п'єсою Бернарда Шоу я не змогла репетирувати, бо була на третьому місяці вагітності.

- Відомо, що хрещеним батьком вашої дитини став Богдан Ступка. Але опісля з ним був гучний і неетичний розрив творчих та людських стосунків - з боку вашого чоловіка... Тоді на камери було сказано багато марного й образливого на адресу БС... Час, проте, летить і лікує. І мені цікавий ваш особистий погляд - крізь цей час - на ту ситуацію, на особистість Богдана Сильвестровича.

- Із Богданом Сильвестровичем Ступкою я знайома з 19 років. У нас із Андрієм бурхливі стосунки тільки починалися. І Ступка був свідком багатьох жахливих сцен. Я б назвала його і своїм хрещеним батьком. Він завжди до мене дуже тепло ставився.

Досі не вірю, що Андрій посмів так із ним вчинити... І не вірю, що Богдана Сильвестровича більше немає...

…Звісно, час лікує. І багато що в мені вже переболіло. Але я тепер чітко розумію, що після того, що сталося, тоді мені треба було взяти речі й дітей - і просто піти від Андрія. Але в нас була сім'я. Були діти. І я нічого в цьому конфлікті не могла змінити. Жолдак же з багатьма так чинив, і багато хто від нього згодом відвернувся. Я ж протрималася ще 10 років і 2 місяці, а потім усе скінчилося назавжди.

Богдан Сильвестрович... Я мала щастя проходити з ним від початку до прем'єри весь репетиційний процес (і неодноразово). І бачити, як він створює свій новий образ. Велике щастя - грати з ним на одній сцені, гримуватися в одній гримерці, сидіти за одним столом, плакати йому в плече. Він спеціально прилетів влітку 1999 р. з Москви (тоді він репетирував спектакль "Старосвітська любов" з Лією Ахеджаковою у режисера Валерія Фокіна), щоб хрестити мого сина Яна. Богдан Сильвестрович, хрещений батько, тримав його в церкві на руках і напам'ять читав Символ віри. У мене тоді текли сльози...

Ступка ніжно й водночас строго ставився до мене. Моє покоління артистів виросло на його ролях, ми по двадцять разів дивилися його спектаклі - і вчилися в нього.

Тепер настав інший час. Не знаю, як пояснити... Але це все - не те. Таких майстрів і людей, як Ступка, більше немає. А перед тими майстрами, які ще є, ми мусимо і зобов'язані схилятися.

- Ну і, власне, трохи метафоричне останнє запитання. Колись ви грали спектакль про сни Гамлета. Цікаво, чи сняться вам у Німеччині сни про Україну? Якщо так, то яким сюжетом із цих своїх снів ви б могли відверто поділитися зі мною, з читачами?

- Сни, звичайно ж, сняться. І дуже часто сниться сцена театру Франка, де знаєш кожен цвях у підлозі (тепер покриття сцени, мабуть, уже нове й цвяхів у підлозі більше немає). Ще сняться артисти, яких любила, спектаклі, ролі й залаштунки.

Але я не люблю згадувати ці сни. Вони примушують мене страждати.

Про фільм. Українсько-турецьку картину "Люби мене" режисера Марини Ер Горбач не так давно було відзначено як "найкращий фільм" у рамках фестивалю FerFilm Festival у Косово. Торік у серпні прем'єра цієї стрічки відбулася в Монреалі на міжнародному кінофестивалі Le Festival des films du monde. Прес-реліз трактує канву фільму як "відверту історію утриманки й молодого турка, якого перед весіллям привезли в Київ розважитися; історія приваблює незвичайним поєднанням романтичної комедії і реалістичної драми". У головних ролях: Вікторія Спесивцева, Усан Чакир, Гувен Кірак, Олена Стефанська, Сергій Пускепаліс. Прем'єра в Україні в лютому.