Актор Олексій Серебряков: «Нинішня Росія — це нескінченна і безпросвітна дурість»

На Другий Київський міжнародний кінофестиваль на один день зазирнув Олексій Серебряков, актор, кого по праву зараховують до головних облич сучасного російського кіно, поряд із Євгеном Мироновим, Володимиром Машковим, Сергієм Маковецьким... Серебряков знявся в багатьох знакових картинах останнього часу: «Штрафбат», «Вантаж 200», «Залюднений острів», «Перегін», «9 рота». А почав зніматися ще дитиною, зігравши «сина Ади Роговцевої» в серіалі «Вічний поклик», потім — суворовця в популярному фільмі «Червоні погони». На теперішньому фестивалі Олексій представив прем’єру — фільм «Іванов» (за мотивами п’єси А.Чехова), у якому і грає Іванова. Ця роль колись була в репертуарі багатьох видатних театральних артистів.

— Олексію, що у вашому Іванові найбільше «від» самого Антона Павловича? Від його особистості та долі?

— Антон Павлович — геній. Це аксіома. Він якимось чином зумів з допомогою слів висловити трагедію людини в нашому світі. Чехов написав кілька п’єс. І вивів майже гамлетівського героя — людину, котра намагається визначити, в якій вона взаємодії з навколишнім світом. Драматургія Чехова живе, має різні інтерпретації, відчуттєві категорії. А картина «Іванов» — лише спроба режисера Дубровицького реалізувати деякі відчуття героя: чому в 40 років тобі нестерпно бридке те, що тебе оточує? І навіть сам собі ти нестерпний.

— Ви почали зніматися ще в дитинстві. Які дитячі кіноуроки перенесли вже у своє доросле кіно?

— Відчуття одне — треба вставати рано, щоб о сьомій ранку опинитися на знімальному майданчику! Повірте, романтики тут немає. Лише очікування, терпіння. Це ті відчуття, які з дитинства переніс у своє доросле життя.

— Чим запам’яталася робота в Україні над фільмом про суворовців «Червоні погони»?

— Тоді я був 14-річним хлопчиком. Життя тільки відкривалося! Навколо мене — мої друзі. Ми чудово проводили тут час. Ось цим запам’яталася.

— А як оцінюєте вже свій недавній скандальний фільм «Вантаж 200» Олексія Балабанова, в якому зіграли похмурого хуторянина Олексія?

— По-моєму, роль непогано зіграв. А фільм, безперечно, — подія. Це серйозне кіно, яке намагається осмислити те, що відбувається на території країни Росія, в якій я живу. Це позачасове кіно. Його можна буде дивитися і через 20, і через 50 років.

Так, фільм — зовсім не історичний. Але картина розповідає про країну, в якій живу і я. Хочу сподіватися, що в Україні в цьому сенсі не так. У вас усе-таки сонечка більше! Росте все краще, їжа смачніша. Не готовий давати характеристики «національній свідомості», але якби спробував, то охарактеризував би нинішній наш стан у Росії як нескінченну і безпросвітну дурість.

— Чи допомагає кіно на кшталт «Вантажу» розкриттю чистоти, моральності в людині?

— Не переконаний, що мистецтво взагалі чогось навчає, чомусь допомагає. Допомагати повинні лікарі та вчителі. А мистецтво лише констатує й наочно демонструє ті болі та хвороби, які в нас є. Так, можливо, частина глядацької аудиторії і залежить від того, що бачить на екрані, — і щось отримує у вигляді осмислення.

Але якщо ти сидиш із попкорном, то навряд чи щось отримуєш, крім калорій. І, навпаки: якщо читаєш не тільки Мариніну, а й Достоєвського, то таке кіно, як «Вантаж 200», стане для тебе істотним зовнішнім подразником із приводу того, де і як ти живеш.

— Що було найтяжчим під час зйомок «Штрафбату»?

— Як правило, на всіх зйомках одна й та сама проблема — очікування команди «Мотор!». Це даність моєї роботи — знімаєшся п’ять хвилин, потім чекаєш 1 годину і 5 хвилин, потім цей цикл повторюється. Маковецький сказав: коли він грав попа, то для того, щоб покурити, знімав рясу. Сумніваюся, що це було насправді. Ні, звісно, це лише виконання роботи, не більше того, і спосіб заробляння грошей тим, що тобі дано.

— Чи стала для вас тема цього серіалу якимось одкровенням, які нові факти, уже в процесі роботи над фільмом ви для себе почерпнули?

— Для мене — ні. Тому що багато читав книжок. Але, сподіваюся, для когось із глядачів це було одкровенням: та війна не така однозначна, як подавалася в радянський період.

І не така вона однозначна, як бачиться тепер новітнім любителям патріотичного виховання. Насправді то була жахлива трагедія народу, породжена можновладцями, сутичка навіть не імперій, а двох великих особистостей, попросту — мерзотників, Гітлера і Сталіна. А страждали прості люди.

Про загороджувальні загони я знав. Про наказ розстрілювати тих, хто втікає з поля бою, — знав. Про те, що штрафні батальйони й роти з саперними лопатами бігли на кулемети, — знав. Знав, що люди гинули сотнями, тисячами там, де не треба було гинути. Навіть якщо просто порівняти цифри, то стає зрозуміло: воювали ми не вмінням, а людською кров’ю, життями. Для мене все це не було одкровенням. Хоча картина «Штрафбат», із професійного погляду, — не шедевр, але думка там, безперечно, є.

— Чи часто вас запрошують зніматися в теперішнє довгограюче 100—200-серійне мило?

— Ні! Мене не запрошують, з приводу чого інколи дуже «жалкую». Жартую. Бо в серіали не піду.

— Ви навіть не розглядаєте такі пропозиції як вид заробітку?

— Є різні категорії — «артист серіалу» й «артист кіно». Наприклад, в Америці артисти серіалів дуже популярні, навіть не менше, ніж артисти кіно. Просто серіальні артисти працюють 200 днів на рік, а кіношні — 15. А грошей отримують приблизно порівну.

— Чи є кінопропозиції, від яких ви відмовилися, а потім пожалкували?

— Не було... Я досить серйозно підходжу до того, що роблю. Так, є фільми, про які можу сказати: якби не потреба заробляти, то я б у них не знімався. Але сказати, що жалкую, — ні.

— Ви перебуваєте на службі в якомусь репертуарному театрі?

— На службі не перебуваю. Але моя трудова книжка — в театрі «Ленком». Тому номінально є — артист цього театру. Проте зарплати там не отримую. «Ленком» поки що не запропонував мені роботу, яка б мене до чогось зобов’язувала.

І взагалі, не ходжу в театри. Бо в мене троє дітей, і немає жодної можливості сказати їм увечері: «Дітки, я сьогодні йду в театр! А ви як хочете...»

Так, діти мої ще маленькі. Воджу їх на казки, дитячі мюзикли. Мушу «терпіти» все це. Сиджу і терплю... Коли підростуть до 13—14—15, то зможу з ними ходити. Але поки що я перебуваю цілком поза театральною ситуацією. Та й телевізор дивитися не виходить. Не те щоб спеціально почепив на нього замок. Просто ніколи. Моє спілкування зі ЗМІ обмежується радіо «Эхо Москвы» і «Вести» — у машині. Це дві радіостанції, які слухаю.

— Після якого фільму ви відчули: глядач нарешті мене впізнав?

— Та що ви?! Я зовсім не вважаю себе «обличчям» російського кінематографа. Перша помітна популярність прийшла з картиною «Фанат». Фільм вийшов ще в 1990-му. Потім була популярність «Бандитського Петербурга».

Знаєте, у популярності є свої «плюси» й «мінуси». «Плюс» полягає в тому, що за потреби ти можеш пробитися в кабінет і отримати довідку. А «мінус» — обов’язок обійматися з незнайомими людьми й чекати, коли спрацює фотоапарат. Або ж терпіти поплескування по плечу й досить панібратське звертання. Це, звісно, дратує. Але зараз я в тому віці, коли, слава Богу, вже не попліскують по плечу.

Популярність — це, звісно, «зоопарк» (не дуже приємний момент). Коли йду в супермаркет купувати продукти і на мене витріщаються, це починає дратувати. Але що вдієш? Популярність — один із супутніх елементів професії.

— У вас не було дилеми: акторство чи інший шлях у житті?

— Такої дилеми не було. Вже на час закінчення школи зіграв шість головних ролей у кіно. Мене туди «затягнуло». І всі спроби піти з цієї професії, на жаль, зазнали фіаско. Так, намагався піти, однак у той момент, коли казав собі: «Все, досить!», з’являлася робота, про яку думав: «Гаразд, востаннє...»

І це «востаннє» триває й досі...

— З яким персонажем вас найчастіше ідентифікують глядачі?

— Інколи мене впізнають і кажуть: «Ой, а я вас пам’ятаю ще з «Червоних погонів»!» Я думаю: «Боже мій, адже понад тридцять років минуло...» Виходить, що за ці роки нічого не зробив? У кожного глядача по-своєму: коли вийшов «Фанат», то всі мої однолітки й молодь, як правило, дивилися цей фільм. А після «Афганського зламу» мене впізнавали всі «афганці»...

— З ким із колег-акторів ви легко погодилися б «піти в розвідку»?

— З ким завгодно можу «піти в розвідку». А якщо про акторську дружбу, то вона справді існує. Мій найближчий друг — Леонід Громов, — хрещений батько моїх трьох дітей. Ми з ним дружимо понад двадцять років. Це доводить: акторська дружба все-таки існує. Хоча назвати його успішним, порівняно з моєю ситуацією, складно. Повірте, акторське середовище — розмаїте, як і будь-яка інша сфера — журналістика, медицина, металургія. Серед акторів теж є люди, котрі розуміють, що акторство — лише робота, а реальне життя — важливіше за екранне.