А ІНТЕЛІГЕНЦІЮ — КУДИ?

Як зазначив академік Іван Дзюба, в Україні існувала давня культурна традиція — вшановувати визначних діячів збірниками присвячених їм статей, теми яких близькі ювілярові. Ця книжка — поновлення доброї традиції, тим паче що фінансувала видання українська діаспора Канади, а в наш скрутний для серйозної української літератури момент це не абищо. Сам ювіляр, якому виповнилося 80 літ, людина, знана не тільки в еміграції, а і в метрополії, особливо по 1994 рокові, коли йому було присуджено Державну премію України ім. Тараса Шевченка в галузі публіцистики за тритомник «Україна атомного віку». Роман Олійник-Рахманний — публіцист широкого профілю: політолог, культуролог, літературознавець, філолог, історик. Нещодавно це ж видавництво випустило в світ книгу Р.Олійника-Рахманного «Літературно-ідеологічні напрями в Західній Україні, 1919—1939 роки», відчутно розсунувши межі нашого уявлення про предмет дослідження.

У першій частині збірника автори статей віддають належне культурному внескові ювіляра, а друга й третя присвячені актуальним проблемам як сьогодення, так і минувшини, з якої воно постало як політично-суспільним, так і мовно-літературним.

Професор Анатоль Камінський з Нью-Йорка вже в назві «Україна як плацдарм протистояння між мирною революцією і мирною антиреволюцією» окреслює і тему, і конфлікт: «І якщо мирна революція є українською, національною і державною, то мирна антиреволюція є антиукраїнською, антинаціональною і антидержавною». Здається, вичерпний дискурс. Автор додає, що нині маємо парадоксальну ситуацію, «коли певні владні структури Української держави стояли і стоять на позиції антиукраїнської державності і вину за цю антидержавну діяльність, яка призвела до зубожіння та занепаду суспільства, перекидають із себе на речників мирної революції. Їм значною мірою вдалося створити штучний міф, ніби не вони, залишаючись на владних посадах, а «демократи» і «націоналісти-самостійники», яких вони «відгородили» від влади, є причиною зубожіння населення і розвалу економіки». На думку політолога, особливо важливим для України і Європи є скріплення осі Київ — Варшава.

Доктор історичних наук Марта Богачевська-Хомяк з Вашингтона вивчає українські громадські організації і доходить висновку, що в Україні їхні писані програми не співзвучні з їхньою практичною діяльністю... «Виявилося, що ідеологічні рухи в Україні відіграли радше ритуальну, аніж політичну чи організаційну роль». На якийсь час мінор авторки змінюється на мажор: «Україна, всупереч безнастанним кассандрівським провіщенням, не потопає в різні, ані не розпадається на регіони». Бо «Україна є громадянським суспільством з державною ідентичністю». І на тім, як то кажуть, нам спасибі. Але закінчує пані Богачевська-Хомяк холодним душем: «Існування України як віри і як ідеї більше не залежить від здатності інтелігенції підгримувати його. Тепер від громадян залежить насичення цієї реальності змістом». Перепрошую, але хіба інтелігенція не належить до громадян держави?

Київські науковці Ярослав Дзира, Григорій Штонь, Петро і Тарас Кононенки, Федір Погребенник (на жаль, уже покійний, проте встиг упорядкувати цей збірник) і його син Володимир, Юрій Ковалів звертаються до творчості Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Наталі Левицької-Холодної, Романа Олійника-Рахманного та інших.

Професор Анатолій Погрібний в основу статті «Державна мова і вища школа в сучасній Україні» поклав свою доповідь, виголошену у квітні 1999-го. Але з того часу мало що змінилося. Про це свідчать радіопередачі, які і нині веде Погрібний, і свіжі факти, оприлюднені там. Гальмування впровадження державної мови в навчальний процес, на думку автора, відбувається винятково з вини «ректора, директора, частини викладачів», а не від спротиву студентів.

«Ми, — пише канадський професор Ярослав Розумний у статті «До джерел проблем української діаспори в Канаді», — продовжуємо будувати багатомільйонні храми, але недооцінюємо основне — високоякісні школи, хороші підручники з мови, культури, історії та не дбаємо про кваліфікованих учителів...»

Світлим промінчиком надії є хіба що програмне кредо І.Дзюби: «Участь у збірнику широкого кола авторів як з метропольної України, так і з діаспори, є однією з прикмет формування жаданої культурної спільності, єдиного українського інтелектуального поля напруги».