25 ЛИСТОПАДА ЧОРНО-ЧЕРВОНІ СПИСКИ

У березні 1999 року американська Академія кіно вручила «Оскара» за заслуги перед кінематографом 89-річному режисеру Еліа Казану. Це присудження стало, мабуть, найскандальнішим за останнє десятиліття. У день церемонії нагородження при вході в зал зібралося п’ять сотень пікетників із плакатами «Казана преміюють за зраду», «Не обілюйте чорні списки». Їм протистояло близько шістдесяти прибічників режисера: «Казан — захисник свободи в Америці». У залі все проходило спокійно. Ведуча оскарівського шоу Вупі Голдберг знизала плечима: «Я гадала, що «чорний список» — це я і Хетті Мак-Деніел».

Відома точна дата появи голлівудських «чорних списків» — 25 листопада 1947 року. Цього дня у нью-йоркській «Уолдорф-Асторії» американські кінопродюсери підписали заяву, у якій були слова: «ми не візьмемо на роботу нікого, про кого відомо, що він комуніст». Список акторів, режисерів та сценаристів, які підпадали під заборону, відкривала «голлівудська десятка».

Однак почалася ця історія набагато раніше. Після Великої депресії, 1934 року, з’явився кодекс кіновиробництва. Завдання американського кінематографу упорядники кодексу вбачали у тому, щоб «використовувати популярні фільми для зміцнення моральних і політичних цінностей консервативного штибу». Трохи згодом, 1938-го, утворився комітет палати представників конгресу з розслідування антиамериканської діяльності. Під час війни робота комітету була не дуже помітна. А 1946 р., після того, як більшість у конгресі перейшла до республіканців і комітет отримав право притягувати до відповідальності свідків, які відмовляються з ним співпрацювати, про його існування довідалася вся Америка. Тоді ж президент Гаррі Трумен розпочав кампанію з перевірки лояльності федеральних службовців і доручив генеральному прокуророві скласти список підривних організацій. Почалося знамените «полювання на відьом».

З березня 1947-го по грудень 1952-го перевірку пройшли близько 6,5 мільйона чоловік по всій країні, 13,5 мільйона потрапили під нагляд, десятки тисяч втратили роботу. Але цифри, не підкріплені іменами, нічого не означають. Комітет потребував гучних викриттів відомих діячів. Тому найактивніше «червоних» шукали в Голлівуді.

Незадовго до нью-йоркських зборів кінопродюсерів, у жовтні 1947-го, комітет провів серію слухань з підривної діяльності у сфері кіновиробництва. Обвинувачуваних не було, лише свідки: 24 «дружніх» і 19 «недружніх». «Дружні», серед яких виступали Гаррі Купер і Рональд Рейган, стверджували, що в Голлівуді від лівих не продихнути. Уолт Дісней скаржився на комуністів, які організували 1937 р. страйк у нього на студії. «Недружнім» пропонувалося відповісти на запитання: «Чи є ви зараз або чи були раніше членом компартії?» У того, хто відповів ствердно, негайно вимагали імена відомих йому комуністів. Власне, у цьому й була проблема. Той, хто відповідав щось на кшталт: «Та я там і не знав нікого», ризикував зазнати кримінальної відповідальності за лжесвідчення; хто відмовлявся відповідати — притягувався до суду за «неповагу до конгресу»; той, хто називав імена товаришів, ставав донощиком, зрадником. Громадськість не дуже вникала в особисті обставини тих, хто «заговорив» під час слухань. Тавро стукача ставилося довічно.

З 19 «недружніх» допитали 11. Бертольд Брехт чесно відповів, що комуністом ніколи не був і, виявивши розсудливість, відразу ж виїхав у НДР. Решта десять — «голлівудська десятка» — послалися на п’яту поправку до конституції і відмовилися свідчити проти себе, за що й отримали приблизно по року в’язниці.

Звісно, цей рік смішно порівнювати з десяти-, п’ятнадцяти, двадцятип’ятирічними термінами, що практикувалися тоді в Радянському Союзі. Та й умови ув’язнення, м’яко кажучи, різнилися. Але комуністична партія у США була легальною, офіційно зареєстрованою організацією. Переслідування людей лише за членство в партії суперечило принципам, декларованим американським суспільством.

Останнього з «голлівудської десятки» ув’язнили 1950-го, а 1951 року відновилися слухання комітету по Голлівуду. Повістками викликали 110 чоловік, 58 із них стали інформаторами. У середньому вони назвали по 29 імен. Серед тих, хто співпрацював із владою, виявився й Еліа Казан.

З-поміж усіх «інформаторів» у Казана була найсерйозніша репутація. Він багато працював на Бродвеї, ставив Торнтона Уайлдера, Теннесі Уїльямса, Артура Міллера. Його фільм «Джентльменська угода», присвячений проблемі антисемітизму в США, 1948 р. здобув «Оскара» у трьох номінаціях. У тому числі — за найкращу режисуру і як найкращий фільм року. Саме Казан відкрив для кіно Гарфілда, Брандо, Де Ніро, Джеймса Діна, Ніколсона. Казана, без перебільшення, знала вся Америка. Його відмова відповідати на запитання комітету могла перекреслити саму ідею нової редакції «чорних списків». Але він не промовчав на слуханнях і назвав вісім прізвищ.

Про цей епізод життя Казана написано і сказано багато. Справді, він недовго, трохи менше двох років, у середині тридцятих був комуністом. Потім, не стерпівши втручання партійних начальників у творчість, вийшов із партії і довгі роки не мав із нею нічого спільного. Й ось, через 16 років, від нього зажадали імен колишніх однопартійців, із якими він давно й рішуче порвав. Відмова гарантувала втрату роботи і загрожувала нетривалим ув’язненням. Прикладів до 1952 року нагромадилося чимало.

Громадська думка Голлівуду була одностайна: Казан мусить мовчати. Казан не лише назвав імена відомих йому комуністів, а й невдовзі опублікував у «Нью-Йорк таймс» статтю з поясненням свого вчинку. Його пояснень не прийняли, зради не вибачили.

7 січня 1999 року актор Карл Молден, друг Казана, у минулому президент Академії кіно, переконав раду академії забути про політику і дати Казану премію за досягнення всього життя. Негайно виник комітет протесту, слідом — комітет підтримки. Пристрасті вирували аж до нагородження. І в ту хвилину, коли на сцені Скорсезе вручав Казану статуетку, присутні в залі не були одностайними: одна половина аплодувала стоячи, друга — продовжувала сидіти, дивлячись у минуле.