12 ВЕРЕСНЯ: РЕФЛЕКСИ І СВОБОДА ВОЛІ

У березні 1866 року тиражем 3000 примірників було надруковано книгу під назвою «Рефлексы головного мозга». 4 квітня автор — фізіолог Іван Сєченов — подав її до цензурного комітету. Того ж дня, приблизно через дві з половиною години, терорист Каракозов стріляв в імператора Олександра II. Замах не вдався, але одним із наслідків цієї події став арешт книги Сєченова з огляду на її крайню небезпеку для суспільних звичаїв.

Через три місяці, 9 липня, проти Сєченова було порушено кримінальну справу за статтею 1001 «Уложения о наказаниях уголовных и исправительных», що передбачала відповідальність за публікацію творів, «имеющих целью развращение нравов».

На час заборони «Рефлексы головного мозга» вже були добре відомі читачам. Сєченов написав цю працю 1863 року для «Современника», проте цензура публікацію заборонила, і «Рефлексы» вийшли в «Медицинском вестнике».

Того ж 1863 року побачила світ інша книга, яку незабаром також заборонила цензура. Прототипами її головних героїв стали сам Іван Сєченов та його дружина Марія Олександрівна Бокова — і в чорновому варіанті п’ятої глави роману автор писав, що все «существенное в его рассказе — факты, пережитые его добрыми знакомыми». Як уже зрозуміло, йдеться про роман «Что делать?»

Усе це — переплетіння доль літературних героїв і реальних людей, вороже ставлення влади і незвичайний успіх у читачів, навіть один рік появи на світ — не було випадковим і підтверджувало, що обидві книги — частини єдиного цілого. Чернишевський писав про нових людей і для нових людей. Сєченов і був такою новою людиною. Роман «Что делать?» став керівництвом до дії для кількох поколінь радикалів, учення Сєченова — символом віри для тисяч лікарів, учених, діячів культури. Людина, не ознайомлена з «Рефлексами», у 60-ті просто не могла вважатися освіченою. Прочитавши «Рефлексы головного мозга», залишив духовну семінарію і вступив на природниче відділення фізико-математичного факультету Петербурзького університету Іван Павлов, у майбутньому — великий нейрофізіолог, лауреат Нобелівської премії 1904 року. На сєченовській праці виховувався й інший лідер нейрофізіології початку ХХ століття — Олексій Ухтомський.

Примірник «Рефлексов» зберігався і в бібліотеці Достоєвського. На відміну від Павлова та Ухтомського, на відміну від молоді, яка з захопленням сприйняла ідеї Сєченова, Достоєвський до 60-х років був уже сформованою людиною з власним баченням світу і розумінням природи людини. Він побачив у підході Сєченова, в природничо-науковому підході до душевних явищ джерело всіх бід і зол людства. Адже, прийнявши його, довелося б змінити погляд на все, що вважалося надбанням безтілесної і безсмертної душі. Пригадуєте, як із подивом і захопленням неофіта Дмитро Карамазов усвідомив: «я и созерцаю, а потом мыслю... потому что хвостики (нерви. — О.Н.), а вовсе не потому, что у меня душа и что я там какой-то образ и подобие»?

Учення Сєченова, в розумінні Достоєвського, неминуче призводило до заперечення свободи волі, безсмертя душі, кари і відплати, а отже — до торжества вседозволеності.

Те, що ідеям ученого знайшлося місце на сторінках романів письменника, не дивно. Достоєвський у цьому не був єдиним і не був першим. Але примітно, що Сєченов у наукових працях враховував аргументацію Достоєвського. Він, зокрема, спробував довести, що моральну активність особистості можна тлумачити і в наукових поняттях.

По суті, і Достоєвський, і Сєченов, один — засобами мистецтва, другий — науки, вирішували одну й ту ж саму проблему: детермінації людського вчинку, що реалізує найвищі моральні цінності.

Арешт книги Сєченова навесні 1866 року не був непоміченим. Про це багато писав «Колокол». У вересні того ж року Сєченов доручив ведення справи присяжному повіреному Спасовичу, який неодноразово вигравав справи проти цензури. Нарешті прокурор, вважаючи, що «вчення, яке міститься у творі «Рефлексы головного мозга», можна спростувати лише з допомогою наукових доказів, а не шляхом судових дебатів у кримінальному суді», не дав ходу кримінальній справі.

12 вересня 1867 року, 135 років тому, книгу було звільнено з-під арешту, і вона надійшла в продаж. Незабаром після цього Сєченова фактично вигнали з Медико-хірургічної академії, і він шість років викладав в Одесі, у Новоросійському університеті.

Заборону з роману Миколи Чернишевського «Что делать?» було знято лише 1905 року — у рік смерті Івана Сєченова.