Тест на протест

"Протестувати протистояння" тепер легко: скрізь корупція і беззаконня. Маленькі міста й села, як та ж Врадіївка, тероризують місцеві дрібнокаліберні мажори з органів влади, що виливається у справжній бунт. Він докочується до столиці, і кожен може взяти участь у мітингах (ось вона, місцева глобалізація). А скільки парків та скверів нищиться заради будівництва "висоток"! І люди борються за свої права, об'єднуючись проти депутатів-орендарів, міліції та "тітушок", що приєдналися до них.

Нині свій сквер відстоюють жителі Березняків: ворота на бетонному паркані, що виник за ніч, знято, організовано наметовий міні-табір, випускається дуже розумна стінгазета з розслідуванням, чий бізнес "руйнують" добрі люди. Збираються підписи для звернення у прокуратуру, КМДА, суд і до президента. Регулярно відбуваються збори, й оргкомітет акції звітує про свої дії. Атмосфера - у найкращих традиціях "помаранчевого" Майдану. Коли люди об'єднуються, хочеться думати про виникнення нових суспільних рухів та організацій, які "нанизають на шампур" громадського контролю всі пласти влади.

Громадську активність українських громадян досліджували Фонд "Демократичні ініціативи" імені Ілька Кучеріва спільно з соціологічною службою Центру Разумкова - з 17 по 22 травня 2013 р. Фонд "Демократичні ініціативи" імені Ілька Кучеріва також провів дослідження серед представників громадських організацій - з 8 по 15 липня 2013 р.

DT.UA розмовляло директором "Демократичних ініціатив" Іриною Бекешкіною.

Активність, коли припече

- Інститут дослідження суспільства вивчає протестну активність населення з 2009 р. 2012-й став рекордним - по країні прокотилося понад
3600 протестів. Правда, більшість їх були не політичні і
локальні. Але активність людей поступово зростає. Чому це відбувається? Гадаю, через втрату ілюзій. До помаранчевої революції більшість громадян вірили, що головне - обрати кого слід, і тоді проблеми вирішаться хутко й легко. Така ілюзія в багатьох живе досі. Громадяни хочуть бачити у політиках риси хорошої людини. При цьому професіоналізм у їхніх вимогах відходить на другий план. Очевидно, що люди при владі змінюються (від виборів 2002 р. у Верховній Раді залишилися тільки Компартія та БЮТ в особі "Батьківщини"), а характер політики - ні.

Люди розуміють, що потрібно бути активнішими, але, на жаль, активізуються, коли дуже припече. Наприклад, коли залізуть у кишеню, як у часи "податкового Майдану"; коли перед будинком почнуть будувати глуху стіну або відбирати сквер у їхніх дітей. Це реактивні дії, але не попереджувальна реакція! А діяти раціонально означає запобігти самій можливості цього - вимагати плани розвитку міста і на етапі планів заявляти про свої права. Натомість люди чекають, поки сквер почнуть відбирати, і тільки тоді починають діяти, причому часто силовими методами, оскільки інші не працюють, - судової влади в нас просто немає.

Свої "врадіївки" або "гостинні двори" будуть постійно. Це можна порівняти з фурункульозом: один фурункул прориває, але за ним з'являються другий, третій. І якщо не лікувати весь організм, це нічого не дасть. Однак люди все ще не усвідомлюють, що хворий весь організм. Їм здається, головне - вибрати потрібну хорошу людину.

- Протест березняківців добре організований. Можливо, з цього виникне нова громадська організація, а може, все закінчиться
локальним громадським рухом.

- Мені здається, було б краще не створювати нові громадські організації з кожного такого приводу, а, навпаки, об'єднуватися у великі й потужні. У нас же "прориваються фурункули" в одному кінці міста, а на іншому - тиша, наче всі масово погодилися "не боротися зі сказом собак, доки кожного особисто хворий пес не вкусив".

Особистий простір звужений до розмірів квартири чи прицілу?

- Судячи з ваших досліджень, 41% населення вважає, що пересічний громадянин аж ніяк не може вплинути на рішення влади.

- І впевненість у своїй нездатності вплинути на владу зростає: в опитуванні 2007 р. таких було 28%.

- Із конкретних механізмів, котрі дають можливість пересічним громадянам впливати на прийняття певних владних рішень, на перших місцях опинилися вибори президента (так вважають 37% громадян) і вибори до Верховної Ради (30%). Але ж є стільки можливостей зробити владу підконтрольною суспільству: участь у політичних партіях, громадських організаціях, у громадських слуханнях, мітингах та демонстраціях (за це висловилися 15,3% опитаних), у страйках (12%), звернення в ЗМІ, до депутатів усіх рангів, та й ті ж таки судові позови...

- Це дуже важливе питання. Практично люди, та й то лише третина з них, бачать усього два механізми - вибори президента й парламентські. 2007 р. було три пріоритети - крім названих, ще мітинги і демонстрації, на ефективність яких розраховував 21% населення. Тепер надій на них стало набагато менше - 15%. Участь у діяльності політичних партій вважають дійовою 7% респондентів, у громадських організаціях - 9%, звернення до депутатів Верховної Ради або до мерів і депутатів місцевих рад - по 7%. Судові позови до органів влади популярні у 5% громадян.

Люди не бачать можливості самотужки впливати на владу, і, можливо, з цим пов'язане дедалі більше сподівання на громадські організації. Нагадаю, що громадським організаціям загалом довіряють 38% населення. Немає жодного політика і державного інституту, якому б довіряли так само. У травні нинішнього року довіра до громадських організацій уперше перевищила недовіру. Зростає вона й до медіа. Падає - до державних інститутів. Це пов'язані речі. Громадським організаціям треба не розгублюватися, а "підбирати" людей, котрі розраховують на них.

- Тільки 8% громадян залучені до активної громадської діяльності. На яку громадянську активність може розраховувати все суспільство?

- 8% - це самооцінка громадян. Вони самі вважають, що беруть активну участь у соціальному житті. Ми запитали, що може спонукати до участі в громадському житті інших, - з'ясувалося, тільки конкретна користь для них або їхньої родини (37% опитаних); чи коли під загрозою опиняться життя, здоров'я та добробут близьких, і така діяльність посприяє ліквідації цієї загрози (33%). Так і відбуваються реальні протести. Поки півень не клюне, всі сидять перед телевізором.

Мене розчулює, коли люди відповідають, що не мають часу на громадську роботу, тим більше безплатну. Можна подумати, всі в нас інтенсивно трудяться! Якщо глянути на дані щорічного моніторингу Інституту соціології НАНУ про те, як люди проводять дозвілля, то виявляється, що впродовж тижня понад 40% респондентів ходять у гості і приймають їх у себе.

Проблема в тому, що в українців дуже звужений особистий простір. Ми знаємо, як добрі господині вилизують до блиску свою квартиру - "це моє"! Що стосується сходової клітки - це вже не зовсім "моє", хоча брудом там обурюються, можуть писати скарги, на крайній випадок - самостійно вимити простір між квартирами. Двір стає "своїм" для тих, у кого є діти. Якщо їх немає, то тільки б перед вікнами нічого не мелькало. Район - уже не зовсім "мій", місто - теж, а країна - це взагалі щось абстрактне...

"Доки суспільство
не зміниться -
не зміниться влада"

- 58% громадян вважають, що громадські організації потрібні в їхніх містах або селах (18% - не потрібні). Однак лише 30% знають про громадські організації, котрі діють там. До того ж 86% громадян не можуть похвалитися членством у них.

- 58% - доволі велика й позитивна цифра. Коли взяти до уваги, що довіряють громадським організаціям 38%, знають же про діяльність конкретних організацій у містах і селах ще менше - 30%, то довіра тут навіть випереджає знання. Проблема в тому, що люди переконані: хтось повинен за них турбуватися. Політики цього не роблять, отже потрібні громадські організації. Звідси - стабільний (20-річний) відсоток тих, хто не входить у громадські організації.

- Прикметно, що, на думку населення, основний вид діяльності, яким насамперед мають займатися громадські організації, - захист соціально незахищених груп населення (інвалідів, багатодітних сімей). За це висловилися 57% респондентів. Далі йдуть надання людям юридичної допомоги у відстоюванні їхніх прав (50%) та контроль за діями влади (45%).

- Опитування про філантропію засвідчило, що люди готові давати гроші на старих, хворих, особливо дітей, на інвалідів. Одне слово, на тих, кого жаль. На екологію вже не розщедрюються. Громадяни розуміють: допомагати незахищеним треба, але намагатися змінити суспільство, щоб ці люди менше бідували, зобов'язати державу надавати їм допомогу з податків, які всі ми платимо, - це до них доходить важко. І невідомо, навіщо, судячи з активності людей, їм потрібен контроль над діями влади.

- А як планують контролювати дії влади?

- Одна з найсильніших сторін діяльності громадських організацій у нас - контроль над діями влади. Є чимало організацій, аналітичних центрів, котрі професійно моніторять її рішення. Що потім? Скандальні факти і журналістські розслідування з'являються у ЗМІ. І що далі? А нічого. Контроль є - має бути реакція суспільства, а її практично немає. Суспільство від таких фактів впадає в апатію, переконане, що на "гарячі" події вплинути аж ніяк не можна.

Доки суспільство не зміниться, не зміниться й влада. Суспільство мусить вимагати, виховувати. І успіхи вже є. Наприклад, масова кампанія за персональне голосування, ініційована об'єднанням громадських організацій "Чесно", дала свої плоди. Цей випадок свідчить, що на владу можна впливати, і демонструє технологію успіху. По-перше, громадські організації повинні об'єднуватися в коаліції, діяти дружно й одностайно. По-друге, ці дії мають привертати увагу медіа. По-третє, істотний чинник - підтримка громадської думки, з якою влада все-таки мусить рахуватися, особливо під час виборів. Але й у період між виборами тиск на владу може бути ефективним, і є чимало прикладів цього, один із них - масові протести проти забудов.

Громадські організації з відкритим заборолом

- Ви провели опитування представників громадських організацій (усього 65 осіб).Виявляється, рівень впливу своїх організацій на рішення актуальних проблем у країні вони оцінюють як "переважно неефективний" (за це висловилися 37 респондентів). Основними проблемами, які стоять на шляху між громадськими організаціями та владою, люди назвали небажання влади співпрацювати (37 респондентів); пасивність і байдужість населення (35); відсутність тісних зв'язків і взаємної підтримки громадських організацій (31); відсутність правових механізмів контролю громадськості над владою (30). Можна сказати, що громадські рухи "накочують" і "відкочують", як морські хвилі, залишаючи лише незначні сліди?

- Пасивність і байдужість населення - дуже серйозний чинник. Наша влада малочутлива. Вона реагує на сильний масований тиск. Тому громадські організації можуть примусити до себе дослухатися, лише заручившись підтримкою, бодай віртуальною, громадської думки, яка може потенційно перетворитися на масові акції.

Що стосується взаємної підтримки громадських організацій, то люди переконалися: домогтися чогось можна лише спільними зусиллями. І, нарешті, останні сумні причини - коли треба захищати громадських активістів, проти яких влада починає боротися найпаскуднішими методами (як у випадку з Максимом і Костянтином Лацибами). Боюся, до 2015 р. репресії проти громадських активістів зростатимуть, особливо на місцевому рівні. Тому солідарність просто необхідна.

- Представники громадських організацій вважають, що найефективніше вони можуть впливати на владу, активно взаємодіючи зі ЗМІ (45 респондентів), через публічне обговорення актуальних громадських проблем (40), вивчення громадської думки (31), створення сильних об'єднань громадських організацій (35), організацію мітингів та демонстрацій (30). Вони сподіваються розтермосити громадську свідомість?

- Громадська думка дуже багато важить, оскільки є способом громадянського тиску. Як приклад успіху такого тиску нагадаю про долю сумнозвісного Закону про вищу освіту, підготовленого в Міністерстві освіти і науки. Уже два роки міністерство намагається і так і сяк протягти через Верховну Раду цей закон, що містить чимало реакційних положень. Головне - фактичне скасування зовнішнього тестування, розчинення його в іспитах, які проводитимуть самі виші. Це ми вже проходили й знаємо, кого і як приймали з ректорських списків. ЗНО - єдина ефективна антикорупційна реформа в Україні, тому багатьом дуже хотілося б повернути колишні іспити. Проти прийняття цього закону об'єдналися студентські та громадські організації, аналітичні центри, депутати, журналісти, і головне - на їхньому боці була громадська думка, яка позитивно оцінює ЗНО й негативно ставиться до перспективи повернення до попередньої практики вузівських вступних іспитів. Причому в цьому "схід і захід єдині". І на парламентських слуханнях, присвячених обговоренню проектів Закону про вищу освіту, звертаючись передусім до Партії регіонів, я сказала: "Хочете підсунути президентові свиню напередодні президентських виборів - приймайте цей закон". У цьому випадку громадська думка стала чинником, який пригальмував, очевидно, прийняття закону Верховною Радою.

- Найменш ефективними формами співпраці представники громадських організацій вважають звернення до вищих владних інстанцій та співпрацю з політичними партіями. А як громадські лідери ставляться до політичних партій?

- Вони вважають, що громадські організації повинні співпрацювати з політичними партіями, коли це потрібно для вирішення громадських проблем. Так само позитивно громадські лідери ставляться до міграції окремих своїх колег по громадському сектору в політику. І на останніх виборах принаймні кілька людей із громадських організацій (із тих, кого я особисто знаю) потрапили в парламент - Віктор Чумак, Оксана Продан, Ростислав Павленко. Вони справді активно працюють.

- Першорядними завданнями для громадського сектора опитані назвали: об'єднання громадських організацій для продуктивної праці (19 респондентів); моніторинг органів влади (16) і просвітницьку діяльність серед населення (15).

- Просвітницька діяльність - дуже важливе завдання. Але її неможливо проводити без ЗМІ. У мене багато претензій до журналістів, інколи я з ними навіть сварюся. Проте реально розумію: без ЗМІ - ми німі, нас не чують, тому ми мусимо виходити на людей через ЗМІ.

- Абсолютна більшість (54) представників громадських організацій вважають, що Україні потрібні нові політичні лідери, які мають з'явитися насамперед із організацій громадянського суспільства (45 респондентів), малого та середнього бізнесу (29), а також із організаторів масових акцій протесту (28). А як вважають пересічні громадяни?

- Тут думка громадських організацій відрізняється від думки населення: воно вважає, що політичні лідери мають прийти зі старих політичних партій (де вони не були на перших ролях) або ж із нових, коли прийдуть нові лідери. Вся надія на політику. Хоча 20% населення очікує приходу нових лідерів із громадських організацій.

А громадські лідери вважають, що громадське життя - живильне середовище саме для появи в ньому нових політичних лідерів. До речі, після помаранчевої революції досить багато громадських активістів пішли у владу, але надовго там не затрималися: їх не виганяли - самі залишили... Або не прижилися, або прижилися не на активних ролях.

- 39 респондентів погоджуються з думкою, що задля вирішення важливих суспільних проблем громадським організаціям потрібно співпрацювати з політичними партіями. Утроє менше тих, на чию думку, робити цього не слід, оскільки політичні партії використовуватимуть громадські організації у власних інтересах. 38 респондентів позитивно ставляться до того, що громадські активісти стають політиками, бо так відбувається якісне оновлення політикуму. 33 респонденти вважають, що громадським організаціям варто брати участь тільки в тих формах співпраці з владою, де вони впевнені у своїй можливості впливати на кінцеві рішення.

- Як бачимо, і громадські організації заявляють про свою готовність до співпраці з владою, і влада не втомлюється повторювати про свою готовність до діалогу з громадськими організаціями. Але є одне "але": діалог виходить, якщо мета одна. Тоді можна говорити про різні способи вирішення проблеми. Наприклад, громадська організація "Дорожній контроль" могла б дуже допомогти в наведенні ладу в ДАІ. Це - якщо керівництво справді зацікавлене у викорінюванні хабарів. Але звідки тоді візьмуться грошові струмочки, які, зливаючись, перетворюються на бурхливі потоки й матеріалізуються в чудо-особняки та інші радощі для керівництва? Якщо цілі громадських організацій і влади не збігаються, тоді замість діалогу громадськості доводиться застосовувати різні форми тиску.

Що стосується приходу в політику громадських активістів, то це нормальний шлях політичних лідерів у демократичних країнах, де політична кар'єра зазвичай починається або в молодіжних партійних організаціях, або в громадських організаціях. Такий шлях "від солдата до генерала". У нас він дуже часто починається, як мінімум, із "полковника", коли вожді за своєю "квотою" приводять людей, що беруться невідомо звідки, прямо у вищу політичну лігу.

- На думку представників громадських організацій, для того, щоб у майбутньому українські організації фінансувалися переважно вітчизняними донорами, потрібно змінити податкове законодавство й звільнити від оподаткування пожертви громадським організаціям (45 респондентів); держава має виділяти певні бюджетні кошти на діяльність громадських організацій і проводити відкриті конкурси (як це роблять міжнародні донори) -
40 респондентів. Однак чи не з'являться в нас "кишенькові" організації при корумпованій державі?

- Це було задумано, швидше, на майбутнє. Чимало міжнародних донорів, які фінансують громадські організації в Україні, пішли з Польщі, Словаччини та інших країн Східної Європи, вважаючи, що їхня діяльність там уже не потрібна.

А ось виділення з державного бюджету коштів на діяльність громадських організацій у наших умовах справді робить їх "кишеньковими". У Росії є величезна проблема - два паралельних громадянських суспільства: одна частина, фінансована з західних джерел, частково бізнесом; і друга, фінансована державою, - на це виділяються величезні кошти (так звані GONGO - governmental non-governmental - державні недержавні організації). Так, зазвичай у корумпованій державі деякі організації створюються спеціально для відмивання грошей, але значна частина - все-таки нормальні організації, котрі займаються соціальними проблемами (ветеранами, інвалідами, дітьми й ін.) і абсолютно лояльні до режиму. Це два паралельних громадянських суспільства - одне підконтрольне державі, інше - непідконтрольне. Саме тепер у Росії ми бачимо спробу знищити непідконтрольну частину.

В Україні на сайтах деяких міністерств із подивом можна побачити, що, виявляється, наша держава фінансує певні громадські організації. Незрозуміло, як вона це робить, чи були там хоч якісь відкриті конкурси. На сайті Міносвіти є свої грантери: як, коли, чому - запитання відкрите.

Проблема української влади в тому, що в неї немає коштів на створення "паралельного" громадянського суспільства. А в Росії є. До речі, Росія і в Україні вже працює, створюючи такі організації. І це цілком легально - чому іншим міжнародним фондам можна, а російським - не можна? Все це робиться для проведення російської політики, особливо активно така діяльність ведеться в Криму.

Обережно я ставлюся й до можливого звільнення від податків пожертв на адресу громадських організацій, бо в наших умовах, особливо коли йдеться про великі бюджети, це цілком може бути відмиванням грошей через "кишенькові" організації.