Внуковський секрет

Московський аеропорт «Внуково-2» не раз ставав свідком історичних подій. Звідси летіли в далекі країни радянські та російські президенти й прем’єри. Сюди після відділення України від Радянського Союзу вже як офіційні гості стали приїжджати нові українські лідери.

Сорок років тому у «Внуково-2» востаннє приземлився літак першого секретаря ЦК КПРС Микити Хрущова, якого через кілька днів відправили на пенсію партійні змовники на чолі з дніпропетровцем Леонідом Брежнєвим.

Минулого четверга інший дніпропетровець — Леонід Кучма — спішно приземлився у «Внуково-2», щоб устигти перехопити Володимира Путіна, котрий летів до Індії. На перший погляд, ніякої особливої необхідності в зустрічі не було. Позиції сторін щодо методів урегулювання української кризи оприлюднювалися до цієї зустрічі неодноразово, до того ж на момент спілкування президентів не було ще рішення Верховного суду України, від якого збиралися відштовхуватися при створенні юридичної бази для виходу з кризи учасники переговорного процесу. Після закінчення зустрічі президенти відбулися від журналістів лише загальними фразами, які нічого не додавали до їхньої уже оприлюдненої раніше позиції. І в Києві — і до, і після зустрічі з Путіним — Кучма говорив про необхідність проведення нових виборів, а не повторного голосування другого туру. І сам Путін (знову ж і до, і під час зустрічі з Кучмою) казав про необхідність проведення нових виборів (зокрема, у телефонній розмові з канцлером Шрьодером) і важливість залишатися в конституційному полі України: «Ми готові брати участь у врегулюванні ситуації в тих межах, які ви вважаєте можливими для нас... Хоч які внутрішньополітичні бурі вирували б, ми сподіваємося, що всі сторони залишатимуться в межах законодавства і чинної Конституції. Варто лише порушити Конституцію, і сама країна затріщить».

Якщо врахувати, що цю саму позицію російського президента довів до відома учасників круглого столу в Маріїнському палаці спікер Державної Думи Борис Гризлов, то виходить: політичної доцільності в зустрічі Путіна й Кучми не було взагалі. Якщо Леонід Кучма справді мав потребу в союзникові, який підтримав би його позицію стосовно нових виборів, то український Президент міг би попросити російського колегу зробити це по телефону. Виступити з заявою, зателефонувати президенту Бушу, європейським лідерам. Для всього цього зовсім не потрібно було спішно летіти до Москви, практично не вписуючись у вже складений графік візитів російського президента.

Усе це так, якщо Путін і Кучма справді говорили про конституційне поле та нові вибори, а не про щось інше, набагато важливіше. Про це щось більш важливе керівники двох країн не захотіли повідомити журналістів. Та вони не довірилися навіть урядовому телефонному зв’язку, який зберігся від радянських часів і вважається одним із найзахищеніших каналів. Це доводить: Путіну й Кучмі є що обговорювати.

Між ними зберігаються особливі корпоративні взаємини, які навряд чи можна назвати контактами керівників двох незалежних одна від одної держав. Це є доказом усвідомлення президентами рівня нелояльності української номенклатури стосовно чинного Президента країни й розуміння, що єдиним безпечним місцем для будь-яких термінових секретних домовленостей є територія Росії. І оскільки ставки дуже високі, то літньому та втомленому від протистояння Президентові України виявляється неважко провести кілька годин у літаку заради короткої розмови з російським колегою.

Тож про що, про що насправді вони могли розмовляти? Залишу питання за рамками цього тексту. Це не той зміст, який можна обчислити. Його можна або знати, або не знати.

Нині, коли я пишу цей текст, я не маю необхідної інформації, і боюся, що якби навіть і мав, то навряд чи зміг її оприлюднити. Залишається констатувати: російський підхід до ситуації в Україні не зазнав помітних змін, передусім з методологічного погляду. Росія й нині ставиться до Україні як до частини пострадянського простору, де діють звичні закони номенклатурних взаємовідносин.

Події в Києві, що вже змінили психологію української еліти й примусили навіть Леоніда Кучму говорити про іншу країну саме на зустрічі з Путіним, зовсім не вплинули на світосприймання російського керівництва. Для Володимира Путіна Майдан Незалежності — лише прикре непорозуміння, поганий сон, що його потрібно пережити й забути, як і раніше вирішуючи всі принципові політичні питання шляхом закритого келійного співробітництва з Леонідом Кучмою.

Утім, українські події стали для російської політичної еліти приводом для ще одного висновку: необхідно зробити все можливе, аби нинішні події в Україні ніколи не повторилися в Росії. А тому — оскільки те, що відбувається, сприймається як частина західної змови, що пройшла крізь Сербію, Грузію та Україну й спрямована врешті-решт проти путінської Росії, то відповіддю на цей можливий удар можуть стати посилення політичної реакції в самій Росії разом зі спробами зберегти ту Україну, яка так подобалася Володимиру Путіну й Леоніду Кучмі. З однією з таких спроб ми саме й зіткнулися в аеропорту «Внуково-2».