Суд по делу Майдана

20 февраля, 13:06 Распечатать

Услышать, чтобы понять. Вспомнить, чтобы помнить.

© Василий Артюшенко, ZN.UA

Суды по делам Майдана у большинства людей обычно ассоциируются с вопросами — КОГДА? (накажут виновных), КТО? (стрелял/бил/отдавал приказы) и КАК? (они могли).

Но на самом деле вопросы, там прозвучавшие, и ответы на них — намного шире, глубже и важнее. В Святошинском суде уже три года слушают пострадавших — раненных 20 февраля 2014-го года на улице Институтской и близких погибших. 18–20 февраля — это кульминация трехмесячного протеста. Утро 20-го — это излом. Излом сознания. Излом истории. 

Кто они — эти люди, изменившие историю страны? Как и зачем они там оказались? Почему пошли? О чем думали? Что чувствовали? Что для них протест? Власть? Закон? Как должны действовать правоохранители в подобных ситуациях? 

Надеюсь, что когда-нибудь кто-нибудь все же сделает большое исследование на эту тему. А пока — мои личные субъективные наблюдения. Дальше в тексте буду цитировать ответы (языком оригинала, с сохранением лексики) потерпевших (пострадавших на Майдане и родственников погибших) на вопросы — прокуратуры, суда, защиты. Конечно, некоторые из тех вопросов — тенденциозные, цель их — подловить пострадавших, вызвать их негодование, выгородить подсудимых. Но оттого ответы не теряют своей ценности. С одной стороны, нам кажется, что мы все это знаем. Однако же с другой — уже вроде и забываем. А нельзя. Потому что цена этих ответов — слишком велика.

Почему поехали на Майдан?

"Він сказав: "Мамо, ну так не можна. Через пару років ми просто будемо жити в зоні. Нам будуть казати, що робити, нам будуть казати, що говорити. Я хочу жити в свобідній країні", — І я не мала аргументів йому відмовити..."

"На Майдані син був добу. Приїхав 19-го зранку. Після пекельної ночі з 18-го на 19-те…"

"Бо побили студентів 30-го листопада. Я не міг того стерпіти…"

"Приїхав на студентський протест ще 22 листопада, потім був ще декілька разів…"

"Причина протесту — Харківські угоди, пониження життєвого рівня людей, Янукович розвернувся від підписання асоціації з Європою і не підписав її…"

"Вирішив приїхати. Тому що розганяли Майдан несанкціоновано і незаконно. Я підтримував майданівців, погоджувався з їхньою думкою…" 

"Сама наша присутність на Майдані є психологічним тиском. Ми стоїмо, ми протестуємо, ми не йдемо. Хоч влада на нас ніяк не реагувала. Діалогу з боку влади не було ніякого. Ми продовжували ходити. Ми ходили на пікетування до МВС, Генпрокуратури…"

"До 20-го лютого вже були Нігоян, білорус. Я якраз був на Майдані, коли їх хоронили. Це вражає. Це підтверджувало, що нам потрібно стояти далі, бо з нас би, таких маленьких, зробили б те саме, що з Гонгадзе. Але нас би не шукали навіть…"

"Атмосфера на Майдані подобалась. Через це і їздив. Мене дуже тішило, що приходили на віче в неділю, всі зі своїми дітьми, стояли там. Був на Різдво на Майдані. Над Майданом на Різдво небо було чисте. Видно по периметру хмари, а над Майданом розвиднілося. Чисто... Відчувалось, що це справжнє…"

Как добирались на Майдан?

(Защиту беркутовцев очень интересует этот вопрос, возможно, они хотят отыскать какие-то схемы, аналогичные завозке "титушек" в Мариинку, но, как обычно, ответы их разочаровывают. На самом деле, как по мне, действительно важно понять, как это было, — сколько людей из разных уголков страны съехалось на Майдан, увидев, что там происходило 18-го. Кто ночевал на Майдане, кто был только что с дороги? Известно, что на Институтской были представители хмельницкой сотни "Свобода", сотни "Волинська січ", отдельные протестующие из 1-й и 3-й сотен самообороны, но многие люди не принадлежали к сотням.) 

— На Майдан (именно в Киев) вообще сначала поехал потому, что там Pink Floyd обещали на Новый год…

И как? (Здесь и далее полужирным шрифтом — вопросы, которые задавали потерпевшим. — Е.З.)

— Ну посмотрел. Понравилось. Pink Floyd уехал, а я — остался.

— Суд уведомляет, что уважает ваш музыкальный выбор…

"Востаннє 19-го я дібрався до Майдану автобусом. Безкоштовно. Я подзвонив людині, яка організовувала автобус зі Львова. Я так робив, коли мені треба було доїхати на Майдан: "Є місця вільні?" — "Є", — каже…"

"18-го  числа сын собрал рюкзак и экспрессом — первым поездом поехал в Киев. Увидел разгон мирной ходы по телевизору…"

— Хто організовував автобуси для поїздки в Київ? 

— Не знаю, біля облради організовували, записувались до 17-ти годин, складали списки. Тільки з 21-го року брали. Мені не було тоді 21-го року... Але я приходив пізніше, казав, що вже записувався раніше, дав 100 гривень і поїхав.

Ваше отношение к правоохранителям?

— Чи склалося у вас неприязне відношення до правоохоронців?

— Як до структури — так. Персонально — ні…

"Яка різниця? Правоохоронець, майданівець — людина…"

"Я сам — колишній міліціонер..."

— Про що була розмова? (С ВВшниками в Октябрськом дворце.) 

— Це була розмова: "Хлопці, що ви тут робите?". І потім далі: "Давайте думати, як вас вивести".

"Якщо б правоохоронці намагались би зайти на Майдан, ми би їх пустили. А якби летів на мене з кийком і загрожував би моєму життю — то захищався би..."

"На той час (18 февраля 2014-го) Олександр Храпаченко (погиб 20 февраля) підходив до працівників міліції, спілкувався з ними. І підійшов до нас і сказав, що вони нічого не будуть робити — вони просто виконують свій обов'язок…"

"Той, що був з автоматом Калашнікова навів на нас автомат і вистрілив. Вони мовчали, нічого не казали. Хлопці, ті що з Майдану, пробували кричати "Не стріляй!" — вони не реагували…"

Для вас було важливо, щоб вони не постраждали? (О ВВшниках в Октябрськом.)

— Так важливо. Я хотів, щоб вони не постраждали…

"Настрій був — ВВшників не зачіпати. Вони молоді хлопці і часто — не за своєю волею... Тому майданівці мали за установку не шкодити їм…"

— Їхньою свідомістю маніпулювали. Їм казали, що нам платять 1000—5000 гривень чи доларів за стояння на барикаді. Це серед нас такі чутки ходили.

— Де, від кого це чули? (Вопрос от подсудимого экс-беркутовца Янашевского.)

— Не знаю, це не важливо.

— Ну як, це важливо…

— Ну, тоді я свої слова забираю назад, і можна сказати, що ви діяли свідомо…

Почему поднимались
по Институтской?

 "Коли я дійшов до містка, побачив хлопця лицем до мене. Він схопився руками за груди і впав на коліна. На грудях в нього була темна пляма. Я зрозумів, що він поранений в груди, боявся, що він ще отримає кулю в спину. Я щитом закрив його зі спини. Хлопець був мого віку, може, старший на пару років. І тоді в мене з'явилася злість. Я взяв камінь і пішов далі…"

— 20 лютого зранку наш сотник Кравчук зібрав нас під КМДА і оголосив, що потрібна допомога на барикадах. Але можуть і стріляти. Хто має бажання залишитись — хай лишається. Чоловік 30 пішли на барикади…

— Для чого ви туди пішли?

— Мені вже 50. То хай молоді себе побережуть. Побратимів треба було підтримати. Ситуація складна. Що відбувається — я не знав. Я думав, ми ще підійдемо до вогневої барикади. А коли підійшов — то вже бачив, що немає барикад, наші вже були на терасі біля Жовтневого… Далі Жовтневого пішли, щоб вернути позиції, які раніше були у протестувальників, — та снігова барикада, яка була біля станції метро. Це нас убезпечувало. Бо ті позиції, де ми були 18-го, були дуже невигідні — це як чаша, як в каньйоні, нас всіх зверху беркута́ закидували…

 "Запалити шини — зробити димову завісу, щоб не могли прицільно стріляти…"

— Я почув постріл. Після пострілу я почув дзвінкий звук від щита. Побачив у щиті отвір десь посередині — 8—10 міліметрів. Я зрозумів, що ведуться постріли з бойової зброї. В подальшому мої дії були зумовлені самозахистом. Стаття 27 Конституції України зазначає, що кожна людина має право на життя і захищати життя інших людей. Куля, яка потрапила в щит, полетіла кудись далі за мене в натовп…

— Як ви мали захищати себе і інших?

— Навіть заплативши своїм життям.

— Я прибіг на допомогу пораненим — заступив з щитом за Гончаровського.

— Чи мали намір просуватись далі? 

— Ні… Чув зі сцени, що казали, що стріляють, щоб не йшли. Але від працівників правоохоронних органів не чув ніяких застережень…

"Мети захоплення урядового кварталу — не було. Далі снігової барикади іти закликів не було… Чув лише, що майданівці хочуть бути на Майдані, а Майдан окреслювався барикадами…"

"Чого я туди пішов?! Бо наших пацанів поклали… я б під кулі пішов за хлопців!"

"Логічна точка — снігова барикада — ми туди не дійшли…"

"Мені ніхто не наказував. Мета була… просто коли я побачив, що мітингувальники ідуть вперед, я вирішив до них долучитись…"

"Витягати поранених. Кричали, що на Інститутську потрібні медики. Звідти несли поранених… і вбитих…"

"Я з металевою огорожею був, ми йшли і закривали які там були поранені. Заходили за нього, ставили огорожу, і хлопці забирали пораненого. Це — головна причина руху вперед…"

"Мета перебування: відносити поранених і зайняти позиції. Не можна дати права піти на Майдан міліціонерам — любою ціною. Щоб вони не вбивали людей…"

— Мета була зайняти цю сніжну барикаду. Яким чином? Зайняти — прийти і стати…

— Ви бачили озброєних людей? Як ви намагались зайняти цю барикаду?

— Просто прийти. 

— Ви для себе визначились: ці особи (правоохоронці), якщо ви просто прийдете, — вони вас запустять? Як ви вважали — вони будуть стріляти по вас?

— Звичайно що будуть.

Были ли основания для применения оружия?

Групповое (а то и вооруженное групповое) нападение со стороны майдановцев и, соответственно, его отражение правоохранителями — это идея-фикс по меньшей мере одного из адвокатов беркутовцев. Первичная позиция защиты подсудимых — "Нас там не было, кто стрелял — неизвестно" выглядит все более неадекватной, и в какой-то момент от нее, очевидно, решают отказаться. Собственно, защита беркутовцев и готовится к этому. Чтобы обосновать ПРАВО на применение оружия со стороны тех, "кого там не было", а если были — то "точно не стреляли". Настойчивость, с которой задают эти вопросы, очевидно, должна убедить суд и присутствующих, что если пострадавшие идут под пули — то, сто процентов, "накачанные", и на штурм.

— Якщо "Беркут" відступав — можна вважати, що він втікав від вас? 

— Ні, не можна, ми були дуже далеко.

"Не можна вважати, що це був груповий напад. Коли я застосовував зброю проти дійсно нападу, до мене були питання, чому я не застосовував її на ураження. Я не міг застосовувати. Я не міг її застосовувати, бо позаду були жилі будинки і могли бути люди. А тут були люди — багато людей. Цивільних. Не те що могли бути. А були. Я був… Для чого було стріляти в бік людей, які були ні до чого? В жодному разі не можна було стріляти… Вони застосовували зброю в бік Майдану, і від цього могли постраждати сторонні особи, що заборонено статтею 15 Закону України "Про міліцію…"

— Чи становили ви небезпеку?

— Ні, найближчих сто метрів працівників міліції не було…

"Загрози не міг становити для правоохоронців. Навіть якщо б сильно захотів, не зміг би докинути до них палицю…"

— Можна сказати, що це був штурм?

— Ні, я так не можу сказати. Це неможливо сказати, що це штурм. Протестувальники дійшли до барикади. І далі не йшли…

Почему не обращали внимание на опасность? Почему не убежали в безопасное место? Не было страха?

— Ви казали, що ви були в неадекватному стані: "не міг адекватно оцінювати ситуацію", "страху не було", "постріли лунали". Небезпека попереду, а ви туди рухаєтесь?.. (Вопрос от адвоката подсудимых Решко.)

— Цитату ви вирвали з контексту. Я був в стресовому стані. Бо в мене стріляли — від цього стрес був. Тому не міг чітко думати, не міг координувати свої дії, не мав часу обдумувати. Стрес був... А страху не було. 

— Шум пострілів не лякав вас? Не хотіли повернути назад? Чому?

— Бо бачив, що потрібно допомагати людям. Але коли я падав — перед очима пройшло все життя. Я подумав, що от тобі все — будеш калікою або помреш. Сказати, що це паніка, страх — ні. Якщо б я запанікував — я б загинув, бо як би я собі перетягнув ногу? Тобто паніки не було. Але життя — проскочило... Страху не було, бо коли ти бачиш, що гине людина і їй потрібно допомогти, — то тоді страху немає… Розумієте, є різні категорії людей з різними емоціями. Я готовий віддати життя за Україну, щоб була гарантія того, щоб краще жити. Ваші діти, мої і всіх... Навіть не буду обдумувати. А є люди, які більше люблять гроші, щось інше, але нічого за Україну не віддадуть. Так от я до тієї категорії людей, які можуть віддати життя, щоб було щось краще...Коли я підбіг до Жовтневого (ще на початку), я чув вистріли. Казали, що не вибігай, там стріляють — я почав ховатись за колону. Але як почали нести ранених і кричали, що потрібно нести ранених, — я не міг ховатись, я мусив бігти… 

"Насправді я був дуже виснажений… від цієї ночі… Все в голові було як один день, не дуже чітко сприймав, що коїться…"

— Чому страху не було? Чи була ейфорія? Який це був емоційний стан?

— Був гнів. Мій стан обурення, гніву, несправедливості, через те що в центрі Європейської столиці серед білого дня вбивають людей… 

— Стаття 15 прим. Закону "Про міліцію" говорить, що оголена зброя у правоохоронця — є попередженням про застосування. Ви знали зміст статті, чому пішли вперед?

— Ні я, ні ви, ні якась друга порядна людина не лишить поранених, яким потрібна була допомога…Насправді в цій статті через кому є підстави застосування зброї в такій ситуації: тільки спроба особи, яку затримує міліціонер з цією зброєю, наблизитись до нього, скоротивши при цьому визначену ним відстань чи доторкнувшись до зброї, дають працівнику міліції право стріляти… Де тут таке?

— Чому ви нікого не застерігали не йти вперед? Ви розуміли, що зброя буде застосована?

— Коли ми винесли першого хлопця — я сказав, що це вже не жарти…

— Чи ви очікували, що по вас будуть застосовувати зброю? (Вопрос от судьи.) 

— Ні не очікував.

— Чи хтось попереджав про це: "Хлопці там небезпечно!"?

— Зі сцени попереджали. Правоохоронці — ні…

"Якщо людина хоче мене вбити, я буду захищати своє життя різними методами — своє і життя людини поруч. Це моє законне право…"

Защита постоянно пытается "обвинить" потерпевших в отважности, самопожертвовании, отсутствии страха. Подать готовность рисковать жизнью как неадекватное поведение, "эйфорию" — от чего?

Цель, конечно, понятна. Но выглядит это очень странно. Словно отголосок незабвенных "наколотых апельсинов". А то и зеркальное "отражение". Ну конечно же, выносить раненых, рискуя жизнью — это же так… ненормально, радикально. А изменения в сознании во время сильнейшего стресса — по тебе стреляют, рядом ранят и убивают людей — это, конечно, признак "фанатиков-радикалов" и "безбашенных неадекватов".

Припоминается полушутка 2013 года, родившаяся еще до 30 ноября. "Чем отличается Украина от России? В Украине на крики "Беркут!" — бегут на помощь, а в России на крики "ОМОН!" — убегают в другую сторону". Нормально ли это? Очевидно, что у потерпевших и подсудимых разные ответы на этот вопрос. 

И, конечно, некоторые вопросы, как и интерпретация ответов, — в определенной степени искусственные, это линия защиты, подчиненная понятной стратегии. Но мне иногда кажется, что они на самом деле так думают. И озвучивают это не только в суде в поддержку своей позиции. Многое из этого является обычной "беркутовской риторикой" не только подсудимых, но и тех, кто до сих пор работает теперь уже в полиции. Это мировоззренческий конфликт. И его нужно решать.

Именно поэтому необходимо устанавливать, как все было, и доказывать свою правоту. И эти вопросы нужны. Потому что нужны ответы. И мало кто так правильно и четко на них ответит, как те, кто был там. Кто был ранен, кто выносил раненых, кто смотрел в глаза смерти. Кто знает цену этим ответам. Кто ее, собственно, заплатил.

Это нужно и для оценки тех событий, и для понимания нынешних, и для того, чтобы жить дальше.

Это даже важнее, чем наказание виновных.

Поэтому нужно ходить на суды, смотреть, слушать, понимать. И помнить.

Оставайтесь в курсе последних событий! Подписывайтесь на наш канал в Telegram
Заметили ошибку?
Пожалуйста, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter
Добавить комментарий
Осталось символов: 2000
Авторизуйтесь, чтобы иметь возможность комментировать материалы
Всего комментариев: 0
Выпуск №29, 11 августа-17 августа Архив номеров | Содержание номера < >
Вам также будет интересно