Великодні святки у старому Києві.

Київська міська побутова культура, буденні та святкові звичаї нараховують кільканадцять століть, і, попри всі вітри й лихоліття, що пронеслися над стольним градом, їх оригінальні елементи збереглися в переданні старих київських родів. Київська автентика не обмежується фольклорною архаїкою билин часів Київської Руси, сюжетами чудових «Легенд старокиївських» Наталени Королеви, популярними оповідками про Лису гору та київських відьом. Старі кияни залюбки переповідали, особливо на свята, віршовані твори киян-учасників хрестових походів, спудеї співали київські канти. Популярними були пісні-пересмішки київських майстрових та пісні-розповіді про свої подорожі київських купців, київські романси. Під час Великодніх святок відкривався «сезон» весняних дитячих ігор, молодіжних залицянь, дорослі бавилися в «лопатки» - своєрідний київський «теніс». Тоді ж відбувалися традиційні київські магістратські весняні гуляння.

На жаль, етнографам та фольклористам не пощастило з джерелами: надто ретельно та ревно в останні століття витискалася з буття й пам’яті питома київська міська культура, неодноразово горіли київські архіви… Однак, як квіти через асфальт, вона знову проростала стараннями незнищенних носіїв та хранителів. Мабуть, не бачили радянські науковці, як і в що грали діти на київських пагорбах – київській Горі. А були це не тільки войнушки та м’яч, пасочки та ляльки, але й «кийок», «Горинич» та традиційний київський пошук скарбів – не тих, що піратські, а тих, що ховає Гора.

Оскільки грати в кийка було хлоп’ячою спортивною забавкою-змаганням, то авторка лише її спостерігала, а от в «Горинича» встигла погратися. «Гориничами» називалися повітряні змії з «вогнями», які запускали на вершечках пагорбів. Ватага дітлахів різного віку в надвечір’я на Повеликодні святки піднімалася на Гору, запалювала просякнуту смолою обмотку Гориничевого хвоста, старші хлопці «водили» зміїв, а молодші бігали за ними із захопленими криками. Непросто було дивитися вгору й під ноги, не один летів шкереберть та вибував із змагання. Дівчата «судили», вболіваючи за своїх приятелів. Перемагав той, чий Горинич «поб’ється» і скине інших до того, як вигорять «вогні». З відстані такі «битви» справляли враження: небо понад горами зблискувало вогнями, та бриніло войовничими вигуками. Переможець був героєм, бо для перемоги треба було виявити неабияку вправність, спритність та мужність. Київські юнки підносили замурзаним хлопцям воду в глечиках, набрану в джерелі під Щекавицею.

Повз це джерело зміїлася на Гору стежечка. Як і ця найсмачніша у світі джерелиця, сама Гора теж сприймалася живою. Вона дихала, зітхала від повноти буяння життєвих сил, бриніла пташиними співами, навесні – духмяна маревом квітів плодових дерев та акацій, влітку – тепла потужним зелом, восени – золота, з кетягами калини, взимку – іскриста в срібно-білих блискітках. А часом київська Гора дарувала скарби. Чого там тільки не знаходили покоління київських дітлахів, що гралися на пагорбах!

На Великодні святки проходила така гра: діти ставали колом на вершечку Гори, бралися за руки й бігли колом «по сонцю», аж поки не падали в траву. В напрямку приземлення із прижмуреними очима нишпорили по схилах, намагаючись відчути «дихання» Гори. Ділянку, на якій це вдавалося, обшукували після уклінної обіцянки віддячити. І таки часто щастило – знаходилися старовинні монети, речі, іноді навіть прикраси! Цікаво, що всі копанки годилося зарівняти, а Горі – подякувати за ласку.

В старому Києві дорослі теж грали в різні ігри на Великодні святки. Крім традиційних викотувань писанок та гойдалок, особливо популярною була гра в «лопатки». Коли сходив сніг, невеличкі ділянки під Горою розчищали й вирівнювали, та по ще вологій землі розмічали поле, поділене навпіл на два квадрати. Грали стоячки, невеличкими – в чоловічу долоню – дерев’яними лопатками, трохи вигнутими та обтягнутими шкірою-сировицею. Вони злегка пружинили, як і м’ячик розміром з тенісний, виготовлений з кінського волосу, закатаного у вишневу смолицю. Правила нагадували тенісні. Характерно й дуже по-київські, що в цю гру грали і чоловіки, й жінки.

Але головним (після, звичайно, церковних) святковим дійством на Великодні святки були в старому Києві весняні магістратські гуляння. По часу це дійство співпадало з давнім київським святковим проводжанням купців у весняні подорожі (коли просихала земля, вони вирушали в дорогу з товарами, виробленими взимку київськими майстрами). Воно не мало постійної дати. Оскільки значна частина магістратських гулянь відбувалася не за столом, а по стежках київських пагорбів, які просихали в кінці квітня, частіше в травні, та на Дніпрі, то призначали їх як правило в наступну після «Батьківської» неділі.

Ці гуляння були відкриттям сезону не лише прогулянок, але й початком пожвавлення справ після зими (після них відкривався ярмарок, на гуляння запрошувалися шановні гості, що заздалегідь приїжджали туди).

Організаторами гулянь були члени магістрату (що мав тоді широке коло повноважень, з якими краще справлявся, ніж наша сучасна мерія) – громадяни міста, які зуміли своїми знаннями, своєю справою та достатком здобути шанування киян. Організаторам допомагали їх домашні, і кожен міг привести з собою поважного й цікавого гостя. Готувалися ґрунтовно та зі смаком, програма була досить насичена. За смаколики та все потрібне платили в складчину, охочі готували різні машкари, і всі – подарунки одне одному.

Учасники сходилися після церковної служби до Магістрату (на Подолі під Горою), який був зачинений. Щоб винести столи з гостиною, треба було знайти ключ. На це зголошувалися охочі молодці, а коло пошуків окреслювалося дзвоном сусідньої Церкви – схованка була в районі чутності (тобто, від Дніпра до пагорбів). Придумували їй місце, вигадували вказівки та перешкоди (із засідками озброєної киями челяді включно) пані й панянки з магістратських родин, причому щороку це мали бути інші місця, вигадки та жарти-підманки. Ці ж киянки складали та співали сміливцям «заспівки», де містилися натяки на те, де слід шукати, але також й хитрі збивалки-з-пантелику. На пошук давалося близько години.

Можна собі уявити, як вболівали наші предки за «своїх» шукачів, котрі носилися навколо магістрату ближніми вуличками й садочками, розбираючи дороговкази (свитки-загадки) чи плутаючись у підманках. Глядачі зважували їх шанси, обговорювали меткість та здогадливість. Із засідками шукачам доводилося боротися по-серйозному, маючи лише киї, ніхто у піддавки не грався. Дозволялося лише на бігу, біля магістрату, випити водиці та... поцілувати свою дружину чи наречену.

Щасливець, якому вдавалося знайти ключ та відбитися від засідок, урочисто ніс знахідку до магістрату, й відчиняв двері, з яких виносилися наготовані столи. Історія мовчить, чи були прикрі поразки, але ключ від магістрату був нічогенький і за розміром, і за вагою, то ж таки не залишався, мабуть, як голка в сіні. Між підкріплень, під час яких бажалося багато добра і щастя кожному, продовжувалися змагання та виступи, які були чимось на зразок сучасних КВК з вікторинами, слухалися цікаві й повчальні історії своїх та закордонних мандрівників, співалися магістратські та інші київські пісні.

А ближче до вечора розпочиналися власне гуляння. Гостина, яка залишалася, призначалася для київських прохачів, а частина відносилася на човни для вечірнього пікніка. Учасники святкування йшли, принаймні на початку, валкою, очолити яку разом зі своєю дамою мав право та почесний обов'язок переможець, що віднайшов магістратського ключа. Обходилися стежками київські пагорби, всі квітчалися, качалися на сплетених вітах великих дерев, що росли на схилах, грали в «весняну реву». Ця гра була неабияким змаганням на спритність та сміливість: учасники збігали «струмочками», тримаючись за руки, по крутих доріжках з несподіваними поворотами та перешкодами, та ревіли як весняні круториї від захвату та забиття духу. Вигравала валка, яку найдосвідченіший ватажок проводив вниз найшвидше, і де збереглися «нерозірваними» найбільше учасників.

Коли сонечко сідало, святкувальники сідали в заздалегідь приготовані, заквітчані човни з провізією, запалювали смолоскипи, та гуляння продовжувалися на воді. Перепливали на ближчі острови, охочі купалися. А що вже плюскоту та жартів напевно було! А потім – вогнища над водою, точилися страшні, таємничі, кумедні історії і знов – пісні...

Дитиною авторка статті теж любила гратися на київській Горі. Особливо захопливо це було теплої весни, коли ще не вичахли спокусливі пахощі підпільної великодньої випічки, а Дніпром, як і багато століть поспіль, зухвало пливли кольорові шкарлупки дисидентських крашанок. Який рідний світ оточував нас на вершечках київських гір, що височіли над мереживом дахів, шпилів та хрестів! Там трави пахли запаморочливо-духмяно, й земля із залишками стародавніх фундаментів, здавалося, дарувала нам свій теплий потужний дух. Й досі для старих киян це найкращі місця. Там особливо гостро відчувається спорідненість з тими, хто жив, господарював та владарював на цій дійсно своїй землі.