СТАРШИЙ

«Я увидел самое прекрасное и тонкое, самое одухотворенное лицо, какое только мне приходилось видеть в жизни...

Его не смогла уловить фотография и... к сожалению, не понял и не почувствовал ни один из с него художников». Это Куприн о Чехове.

Так написал бы и я о Гончаре. Если бы сумел.

Впервые увижу его вблизи осенью 1954 года на отчетно-выборном собрании Одесской писательской организации, к которой прикреплен как единственный в Николаеве член Союза писателей. На этом собрании выберут и делегатов на очередной съезд СПУ. К своей радости и удивлению, буду избран единогласно делегатом съезда по предложению Олеся Гончара, проводившего это собрание как представитель Президиума правления СПУ.

Заочно он меня уже знает: еще в 1949-м напечатает в «Вітчизні» два моих первых рассказа, будучи редактором журнала. А к этому времени прочтет мои рассказы и в «Огоньке», и в «Дружбе народов», и в «Крестьянке». В 1953-м напишет мне об одном из них и первое письмо из печатающихся здесь.

Увидев меня перед собранием в пустом еще зале, вдруг спросит сходу:

—Что читаете?

— Бунина, — глядя на него во все глаза, отвечу без промедления.

— Бунина?— остановится передо мной, удивленный, и в его прекрасных орехово-карих глазах полыхнет радость.

— Пятитомник?

— Да. Я успею приобрести его, как только он появится у нас.

— И что же вас поражает в Бунине?

— Не верится, что «Антоновские яблоки» — его первый рассказ. Ну, а затем: «Сны Чанга», «Солнечный удар», «Братья», «Последнее свидание»...

— Странно... Мне тоже нравятся именно эти рассказы. Вкусы у нас одинаковые, что ли? — ни то спрашивает, ни то удивляется вслух.

И долго стоит, задумавшись, склонив голову, совсем еще молодую, слегка курчавую на висках.

А я не удержусь, похвастаюсь:

— Я эти рассказы знаю наизусть — сами запоминаются: «Взгляни на братьев, избивающих друг друга... Я хочу говорить о печали!»

Гончар еще пристальнее глядит на меня в упор, веря и не веря, и вдруг улыбается такой обворожительно и ласково, что все его смуглое лицо озаряется дивным сиянием приязни и доброты.

И тут как раз вваливаются одесские писатели шумной оравой. Но при виде Гончара умолкают и, как и я, пялят на него глаза: сам Гончар приехал!

...Оглядываясь на прожитые рядом с ним годы, я мог бы сказать так же, как Иван Алексеевич Бунин о Чехове: «Он был неизменно со мной сдержанно нежен, приветлив, заботился как старший, но в то же время не давал чувствовать своего превосходства».

Только «нежен» пришлось бы заменить словом «внимателен». Потому что Гончар и по натуре, и по биографии намного суровее доктора Чехова.

В недавнем разговоре именно об этих письмах Валентина Даниловна скажет: «Вас и Олеся побратала степь».

Возможно. Но побратала нас и война, хоть он воевал на Первом Украинском, а я — на Первом Белорусском. Оба тяжело ранены. Он пережил ужасы плена, а я — фашистской оккупации. Оба были гвардейцами, оба — минометчиками: он — старшиной роты, а я — сержантом, командиром минометного расчета. Именно это фронтовое родство так потрясет меня, когда я по радио услышу его повесть «Альпы». А потом прочту и «Голубой Дунай», и «Злату Прагу». И он станет для меня кумиром, наставником, самым любимым в нашей литературе!

И когда 16 марта 1963 года умрет моя мама, а 18 сентября — отец, я со своей невыносимой скорбью обращусь именно к нему, как самому близкому и самому родному после них человеку. С этого и началось наше эпистолярное общение. Я всегда глядел и поныне гляжу на него снизу вверх, как на старшего друга и наставника. Хотя старшинство его на пять лет не исчерпывается этим сроком: он смолоду стал старшим среди писателей, даже в присутствии корифеев.

Впрочем, обо всем этом и о многом другом я написал в семи новеллах о нем в Книге Талантов — «Не убивайте своих Пророков!». Некоторые из них опубликованы и в нашей газете.

Я даже не сознавал, каким богатством обладаю, пока по просьбе Валентины Даниловны не собрал эти, предлагаемые сегодня читателям «Зеркала недели», письма в своем обширном и не совсем упорядоченном архиве. Все письма Олеся Гончара и многочисленные новогодние поздравления (ни с Октябрем, ни с Первым мая он не поздравлял!), всегда оригинальные, умные, искренние, хранились, оказывается, в заветном ящике письменного стола на Коцюбинского, 2 вместе с моими орденами и медалями, которые никогда не носил и не ношу, с дипломом лауреата Шевченковской премии.

Ордена и медали потемнели, потускнели. И мне вспомнится библейское: «Серебро и злато ваше поржавеет...»

А письма Олеся Гончара свежи, чисты, словно их написали только что! Если, как утверждает Булгаков, «рукописи не горят», то и письма Гениев остаются нетленны!

Я уже пережил Его на один год. Но сколько бы не привелось прожить на этом свете, Олесь Гончар остается для меня навсегда, до конца дней моих Старшим, Достойнейшим и Несравненным!

«Здесь так много солнца! — воскликнет он в «Тронке» о нашей степи, о бывшем Диком Поле.— И небо здесь — не небо. А Небеса!»

То же самое можно с полной ответственностью сказать о его неповторимом внутреннем мире и о его удивительной прозе.

Шановний тов. Сизоненко!

Прочитав Ваше оповідання і вважаю, що даремно Ви так нещадно картаєте його в своєму листі! Оповідання хороше. Видно, що Ви над ним працювали багато й наполегливо. Особливо це почувається в мові, в стилі, у внутрішній гармонійності фрази.

Однак, мені здається, що оповідання Ваше було б значно сильнішим, якби головний герой у ньому був більше індивідуалізований (та й героїня теж). Якщо він гуцул, хлопець з Верховини, то і в Каховку він мусив би принести з собою подих Карпат, весь отой світ зелених полонин, шумливих потоків, високих коломийок. Зараз він якийсь «пересічний» юнак, а міг би бути самобутнім яскравим характером. До речі, для його художньої характеристики Ви могли б використати хоч окремі елементи барвистого гуцульського діалекту. Тут широкі можливості залишились невикористаними. Крім того, краще було б вести розповідь від самого автора, більший простір... Назву треба б змінити: ефектна, але з новелою органічно не зв’язана. Такі мої враження.

А взагалі мене радує Ваш неспокій, вимогливість до себе, Ваше невдоволення зробленим. Це — запорука зростання.

Будьте ближче до життя, черпайте поезію з нього.

Бажаю творчих досягнень.

Олесь Гончар

5.03.53.

Это письмо прислано с улицы Садовой г. Днепропетровска, где Гончар жил снова в доме своей сестры Шуры и писал, кажется, «Таврію» или «Перекоп». В том же доме, о котором мы устами Шурочки рассказали в «ЗН» от 28.03.98 г. — «Чем наш дух трепетал». Первое письмо Олеся Гончара ко мне об одном из первых моих рассказов — «Де твій баян, баяністе?». Рассказ потом, не без помощи или рекомендации Гончара, печатался в журнале «Вітчизна».

Дорогий Сашко!

Пишу з дороги. В дорозі наздогнав мене Ваш сповнений такого смутку лист. Хотілось би якось розвіяти Ваше горе, але знаю, як нелегко воно розвівається, коли вже наляже... Знаю тільки, що є речі неминучі, що колись «повечоріє і наш день, і дай бог нам зустріти те вечоріння з спокійною мудрістю, як на фронті солдат зустрічає неминучі завтрашні атаки.

А поки ж «світиться мій мозок», як казав Олександр Петрович, хай він світиться для всіх через нашу роботу. Чи потрібна вона? Думаю, що потрібна. Особливо ж, якщо дає вона людям радість, хай навіть хвилини радості. Гадаю, що такою і мусить бути вона, наша робота: хоч і в горі тобі дається, а іншим повинна давати радість.

Ваша робота, Сашко, в літературі не марна, вона зігріта серцем, в ній багато світлого, хоч іноді може й надто багато смутку. Я хочу, щоб Ви були мужнім і вірю, що Ви будете таким.

Міцно тисну Вам руку.

Олесь Гончар

7.07.61

Это отклик на мое письмо о тяжелой, почти смертельной болезни моего отца, с которым Олесь познакомился в 1960 году, когда приезжал на спуск китобазы «Советская Украина». Мама умерла 16 марта, а в середине лета слег и отец — у обоих рак: у мамы — желудка, и ее парализовало вследствие тромбоза, а у отца — рак головки поджелудочной железы, величиной с горошинку, и метастаз 1,5 см, перекрывший желчный проток. Вот его и лечили от болезни Боткина, ибо желчь разошлась по всему телу, а обнаружить опухоль такой величины тогда не могли не только в районной больнице — вообще еще медицина тогда до этого не доросла: не было аппаратуры.

Доброго здоров’я Сашко Олександровичу!

Писав я Вам на Баштанку, але звідти лист повернувся. Пишу на Алушту, хоча не певен, чи не повернеться й звідси...

Мені не подобається Ваш настрій. Втрати Ваші тяжкі, горе пекуче, але отут якраз і треба зібрати докупи всю свою силу й мужність. Виявити саме оту силу духа, яка була притаманна — я певен — Вашому батькові і матері теж. Інакше вони б не витримали тягарів своєї життєвої дороги. І даремно Ви пишете: «Ми все видумуємо»... Це не так. Є, є на світі те, ради чого варто трудитися, віддавати себе до останку. Чомусь згадується Леся Українка, ота хвора нещасна, безрадісна, ота, що виявилась чи не єдиним мужчиною в тогочасній літературі... Вибачайте, що нагадую Вам про це для Вас відоме. Не треба, щоб горе володіло Вами — хай буде Ваша влада над ним. Найкращою пам’яттю батькам буде Ваша невсипуща праця і Ваш талант.

Тисну руку.

Олесь Гончар.

18.10.63.

А это уже — о смерти отца. Умер он 18.09.63, а письмо Олесь написал через месяц. Ибо с горя я оставил киностудию, где был начальником сценарного отдела, и вслепую, наугад поехал в Крым, оказался в Алуште, куда случайно достал путевку в санаторий «Рабочий уголок» в Симферопольском санаторно-курортном управлении. Хотел уединиться, а там каждый вечер — танцы, и массовик-затейник пел в микрофон под оркестр:

Я не третий, я не лишний —

Это только показалось...

И я там чуть с ума не сошел, поскольку почувствовал себя после почти одновременной смерти родителей лишним для всего мира — даже для своей семьи! Страшный был год! Не дай Бог никому...

Дорогий Сашко, вітаю Вас звідси (де море у штормах, цілі ночі гупає в бетони, як артилерія, а гори — у хмарах, холодні).

Це добре, що Ви вчасно розібралися з тією Києво-Могилянською. Перед від’їздом я хотів Вас навіть попередити, та якось не випало. Як видно, розмовляючи з Турчином, ми мали на увазі зовсім різні речі. Мені, скажімо, здавалося, що йдеться більше про суботник чи серію суботників, під час яких оті хлопці-ентузіасти допомогли б відремонтувати корпус, впорядкувати подвір’я і головне — найти могилу Сагайдачного та поставити на ній який-небудь пам’ятний знак, адже ж йдеться про полководця!

А що вся територія має бути заповідником, що має бути збережена як пам’ятник історії й культури — це ясно само собою, я, до речі, теж писав від Спілки листа про це на ім’я Першого секретаря й Голови Уряду. Про те, щоб передати весь комплекс університетові. І якщо є про це навіть постанова — то це чудово і газеті треба виступити, щоб Постанова таки виконувалась і корпус щоб ремонтувався, а не жалюгіднився ніби якийсь «безхозний»...

Отже, шановний Федір Филимонович* нас, видно, не так зрозумів та й своїми намірами не до кінця, мабуть, поділився... Він говорив щось про науковий гурток істориків-курсантів — так їм же є простір для дії. Не про плавальний басейн йшлося ж, а про те, щоб розшукати могилу та таблицю прибити, а може й про пам’ятник подумати... І статтю малося на увазі саме написану з таким спрямуванням. Зберегти, причепурити, реставрувати, відкрити людям — ось про що. І про це газета, мабуть, ще таки виступить.

Вам же, Сашко, доброго настрою, світлого слова до праці. І щоб небо над Києвом, нарешті, заголубіло по-весняному.

Тисну руку

Олесь Гончар

28.03.69.

*Федор Филимонович — это и есть капитан I ранга Турчин, начальник Высшего политического училища Военно-морских сил СССР.

А могилу Сагайдачного так до сих пор, кажется, и не нашли. Это нужно уточнить у Тронько, с которым у меня связи нет.

Дорогий Олександре Олександровичу!

Оскільки Ваш ювілей застане мене, здається, десь аж на іншому континенті, з’явилось бажання ще звідси, з дому привітати Вас з цим світлим днем. Хочеться, щоб у друге півсторіччя, на мудрі його береги Ви вирушили в доброму настрої, в творчому повносиллі, бо ще багато жде від Вас рідне письменство й численні Ваші читачі. Для мене «Білі хмари» — один із тих творів, що стали окрасою нашої сучасної літератури, але з-під Вашого пера, мабуть, ще має з’явитись і книга про Баштанку, Книга Степів, і хай поллється вона з такою ж емоційною поетичною силою, як ота давня чумацька сага, яку ви так чудово співаєте (до речі, наспівайте її капелі бандуристів — хай понесуть її у широкі світи). Отже, здоров’я Вам та снаги, та нових натхнень!

Обіймаю.

Олесь Гончар.

12.09.73

Олександрові Сизоненкові бажаю не підстрелити в новому році жодного зайця, не підранити жодного крижня, заполювати (на папері) невловного сайгака*!

Олесь Гончар.

12.09.73.

*Сайгак — главный герой моего романа «Хто твій друг», над которым я тогда работал. В «Літературній Україні» как раз печатался первый фрагмент из романа, и Олесь, судя по этому новогоднему поздравлению, прочитал его. Ибо говорить о том, над чем работаем, по инициативе Гончара стало определенным табу в нашем кругу.

Прообразом Сайгака был Сергей Параджанов периода работы над «Тінями забутих предків», которые я редактировал, будучи начальником сценарного отдела. А сам фильм, его съемки в Карпатах — основной фабулой романа. Поздравлял, по-видимому, с 1970-м, поскольку в том же году в № 10—11 «Вітчизни» роман опубликован.

Дорогий Сашко Олександровичу!

Спасибі за привітання, яке розшукало нас в цьому осінньому ласкавому Трускавці. Тільки не треба перебільшувати. В Ю.Яновського була колись улюблена примовка: «Більше юмора». І я це «юмора» чув від нього тоді, коли йому було ой як нелегко...

Ваш мінорний настрій — аж такий згущений — пояснюю в основному шумом нічних осінніх дерев за вікном (про них С.Васильченко колись написав чудовий «Осінній ескіз»).

Бо незалежно від кількості зустрічей і кількості спільно з’їденої каші, Ви для мене були й залишаєтеся в числі тих небагатьох, на жаль, чиєю працею, чиїм талантом тримається наша сучасна художня проза. Тож не маємо права марнувати себе на дрібниці. Від усієї душі бажаю Вам праці жагучої, хмільної, самозабутньої — від усього вона лікар найкращий! Вітайте родину, з добрим почуттям, з міцним потиском руки.

Олесь Гончар.

14.11.72

Комментарии здесь, как говорится, излишни. Однако в своем поздравлении я, по-видимому, позволил себе посетовать на то, что редко видимся, и на свое одиночество, которое и до сих пор тяжело переношу. Именно это и побудило моего старшего товарища по литературе по-отечески «утереть мне нос», сбить с минорного настроения и повернуть вон к какой работе — «хмельной, самобытной».

Таких бы наставников нашим детям и внукам!

Дорогий Сашко!

Щойно повернувшись із Сесії, застав вдома Вашого сумного листа. Передайте Галі вітання і щоб вона швидше та надійно одужувала — цього ми їй бажаємо від душі.

А зайшли ми з Вами, друже, в такі літа, що треба бути готовим до всього. І внутрішньою підтримкою хай буде хіба що усвідомлення того, що жилося не марно, що не минала нас і краса дружби, і ота пісні чумацька, і радість творчої праці, яка може виявитись довговічнішою за ці летючі людські літа... Хотілось би, щоб Вам на тих лиманах добре писалося, принаймні, щоб хоч думалося — як у Вашім листі — по-справжньому людяно й творчо, а як буде що, то запишеться й пізніше. Головне — здоров’я обом і міцності духа. Вітаємо Вас, вітайте лимани...

Ваш Олесь Гончар

8.07.1985.

Это — отклик на мое сообщение о том, что жена Галина Дмитриевна при обострении остеохондроза и при гипертоническом кризе потеряла сознание на веранде нашей дачи в Далеком Бейкуше за Очаковом на Лагерной косе, и «скорая» всю ночь боролась за ее жизнь в условиях шторма, порвавшего электролинию. Без электричества, при свечах делали ей внутривенные уколы, даже капельницу ставили! А потом два месяца пролежала она в районной больнице.

После этого нам пришлось сдать дачу Обществу глухонемых почти даром, так как нас давно «выпихивали» оттуда за то, что я в публичных выступлениях да и в прессе выступал против той ненавистной плотины, против очаковского гидроузла.

***

...Не выйдет навстречу из светлых ворот четырнадцатой дачи, не спросит:

— На луг? «Мы підем, де трави похилі»? — и больше не улыбнется приветливо.

Не Большой Днепровский Луг за Кончей Озерной — другие теперь луга, небесные или потусторонние, склоняют свои травы под ноги нашему незабываемому Олесю Терентьевичу.

«Шелестіть, чоботи, шелестіть...» — напишет в знаменитой трилогии.

Не будут шелестеть...

Только память вихрится по его следам. Но произведения остаются. Но письма — эти и другие — напомнят о его неповторимом стиле, интонациях сердечности и дружбы. Из них звучит его грудной голос, а в памяти возникает его лучистый взгляд, сияние прекрасных карих глаз — таких украинских и до слез родных.

«Шелестіть, чоботи, шелестіть...» — долго-долго будет звучать в нашей литературе.

А в сердцах наших — вечно!