«Аист: сильнее смерти»

Свои стихотворения Александр Стовба подписывал «А.И.Ст». Отсюда — этот псевдоним. Так его называли родные и близкие. Но Александру, в отличие от птицы, не суждено было возвратиться в родной дом и написать еще множество прекрасных стихотворений. Его будущее, как и многих наших соотечественников, 30 лет назад, 29 марта, перечеркнул Афганистан.

В 1987 году эта художественно-документальная повесть Алексея Дмитренко, написанная на русском языке, была отмечена высшей литературной наградой Украины — Шевченковской премией. Все это время автор пытался найти возможность издать ее на украинском языке. Несколько лет книге, подготовленной к печати в издательстве «Криниця», не находилось места в программах Госкомиздата.

И только недавно, благодаря заботам известной украинской поэтессы Татьяны Майданович и лауреата Шевченковской премии народного художника Украины Леонида Андриевского, возглавляющих издательство «Криниця» и последовательно занимающихся возрождением украинской культуры, это произведение наконец увидело свет. Показательно, что в разгар экономического кризиса оно издано за собственные средства издательства.

Художественная документалистика известного современного писателя Алексея Дмитренко — одна из самых ярких в украинской литературе. Повесть «АІСТ: Сильніший від смерті» принадлежит к сотканным из самой боли рассказам-документам, отмеченным талантом как героя, так и автора. В ней рассказывается о жизни и смерти поэта, лейтенанта с Днепропетровщины Александра Стовбы, который в неполные 23 года погиб в 1980 году на замалчиваемой войне в Афганистане. Этот своеобразный палимпсест памяти в 1986—1987 годах, по опросу украинского Общества книголюбов, был признан самым читабельным произведением в Украине. В своем «втором рождении» на украинском языке повесть, бесспорно, станет активным фактором патриотически-гражданского и гуманистического воспитания современной молодежи. Произведение актуально непреходящими принципами воинской доблести и чести, ответственности перед обществом, исповедования семейных ценностей, а также подтверждает историческую необходимость и значимость образования независимого государства Украина.

К тем, кто блокировал это издание, автор в свое время обратился с письмом, копию которого передал в издательство:

«І цей діамант мужності й таланту ми кинули в пилюгу забуття, підрубуємо образливим словом «окупант», ніби не розуміємо, в якому світі жив і кому присягався на вірність юнак-воїн. Даруйте, але ми чинимо зло. Мій, наш АІСТ сьогодні потрібний молоді, особливо ж тій, що потрапляє в «гарячі точки», він її одноліток — чесний, яскравий, благородний, талановитий і вічно двадцятидвохрічний — лейтенант, ще й поет, хто зумів через моторошну загибель і смерть крапелинами своїх поетичних рядків запалити щирий відгук у небайдужому серці... в освідченнях незбагненних передбачень: «Ти — земля моя, моя Вітчизна, Часточка того, що зветься Русь, Совісте і гордосте пречиста, За яку вмираю і... борюсь!»

Ще й ще не відкритий, до приголомшливості красивий молодий лейтенант з очима карими, в золоті, немов умитими в каштановій росі, український вродливий кремезень, катований і закатований за свою, може, без вини вину, за непрозріле служіння чужій ідеї на чужій несправедливій війні (та й коли війни були справедливими?!), мій світлий ПТАХ — АІСТ із полум’яним, закоханим у світло серцем, яке, як здається мені, билося в унісон із серцями Джорджа Байрона, Джордано Бруно, Михайла Лермонтова, Тараса Шевченка та його щирого друга — талановитого художника й поета Якова де Бальмена із прилуцького, колись полтавського села Ліновці, хто у формі російського офіцера загинув од «своїх», від пострілу в спину, коли сподівався перейти на бік оточених черкесів, це йому український Кобзар присвятив свою гнівну поему «Кавказ»: «За горами гори, хмарою повиті, Засіяні горем, кровію политі...»

Мій нищений-перенищений АІСТ із зламаними крилами в путах нащадків... Дуже шкодую, що мало хто з мислячої еліти уважно прочитав мого повного українського «АІСТА: СИЛЬНІШОГО ВІД СМЕРТІ». Шкодую, що не кожному сьогодні, коли посилаємо своїх дітей у «гарячі точки» Планети, цікава, зламана, загнана воднораз буквально метеоритна доля-спалах. Не кажу про зневагу до автора, чий твір хтось хотів би запідозрити в кон’юнктурі, а то й спекулятивності на темі. Даремне! Мені болить виспів ще перського поета Сааді — його слова я знайшов у записниках Олександра Стовби: «Той не людина, кому не болить чужий біль. 24.10.2007».

К сожалению, Алексей Дмитренко так и не дождался этого самого счастливого для любого из деятелей искусств мгновения. После тяжелой болезни талантливый писатель 30 марта 2009 года пересек черту земной жизни.

Стихотворения Александра Стовбы увидели свет только после его смерти. Первая маленькая книжечка «Песня грозы сильней» вышла в 1981 году. Спустя год появилась вторая, потом еще несколько.

В марте 1984 года Александра посмертно приняли в Союз писателей СССР, в 1987-м отметили премией им. Ленинского комсомола, а 11 ноября 1990 года ему посмертно присвоено звание Героя Советского Союза.

В Днепродзержинске теперь есть памятник поэту, его именем названа одна из улиц города, школа, появилась областная литературная премия им. А.Стовбы. О подвиге Аиста и его боевых товарищей написаны стихи и снят документальный фильм.

Взвод Александра 29 марта 1980 года окружили в районе населенного пункта Серан. Как вспоминали сослуживцы, его подразделению была поставлена задача освободить кишлак. Но на одном из опаснейших участков дороги моджахеды взорвали дорогу. Машины остановились. Первый взвод — Александра Стовбы — получил задачу идти по склону горы и прикрывать колонну.

Олег Журин из Москвы, один из очевидцев событий того дня, вспоминал: «Взвод разделили на две группы, одна из них несла дополнительный боезапас. Мы же с собой почти ничего не взяли, не рассчитывая, что пойдем дальше. Колонна продвигалась внизу, по ущелью, а мы шли по верхнему склону. Впереди оказался разрушенный мосточек, дорога уперлась в скатившиеся с горы камни. Итак, для техники дороги дальше нет.

Мы оказались на открытом куске кремнистой земли, который хорошо просматривался со стороны «духов». Тут они и открыли бешеный огонь.

Сразу же был ранен радист, потом еще двое.

И тогда взводный Александр Стовба дал приказ всем отойти. Он понял первым, что мы практически оказались в западне, из которой живыми уйти почти невозможно. Нужно было решиться, хотя и с потерями, на единственный выход: кому-то погибнуть, а кому-то остаться жить и за товарища...»

А.Стовба оставил с собой только четверых. Это были самые надежные: Михаил Литвинов, Владимир Валишев (сержанты), Алексей Ильин (ефрейтор) и Вячеслав Богомолов (рядовой).

«…Группе мы оставили патроны и гранаты, которые были им нужнее, а сами начали спускаться по крутому склону. По рации еще связались с колонной, просили помощи. Но помощь уже никто не мог оказать, — писал Олег дальше. — На горы быстро опускалась непроглядная ночь. И во тьме мы всех потеряли — чужие горы, чужая ночь... Только когда начало светать, это было тридцатого марта, нашли всех уже изуродованных, загрузили в вертолет...»

Это уже был «груз-200», груз для «черного тюльпана»...

За две недели до смертельного сражения в горах Саша прислал матери письмо с адресами и датами рождения своих ближайших друзей с просьбой, от которой вздрагивает сердце: «Мама, сколько ты будешь жить, прошу: поздравляй моих друзей с днем рождения, если со мной что-нибудь случится...»

Так стремительно и трагически оборвалась жизнь этих ребят. Словно полет раненой птицы, набирающей высоту, еще не успев расправить крылья.
Возможно, Александр чувствовал, что готовит ему судьба, знал, что в ситуации между жизнью и смертью не сделает иного выбора, ведь иначе бы не написал:

«Метеорит живет мгновенье,

Сгорая в дымной синеве.

Его отвесное паденье

Сквозь смерть направлено
К земле.

И я готов, летя сквозь годы,

Метеоритом в синей мгле

Сгореть, сжигая все невзгоды,

Во имя жизни на земле».

Предлагаем вниманию читателей отрывок из «Аіста» Алексея Дмитренко

«У березолеві-березневі ночі їй постійно вчувалися телефонні дзвінки. Вона прокидалася, знімала трубку. Але телефон мовчав.

Тільки безперервні тривожні гудки...

А потім посеред ночі мати прокинулася від того, що хтось стоїть над її ліжком. То був юнак — високий, широкий у плечах. У руках він тримав чи то книжку, чи то листа. Якусь мить юнак мовчки дивився на неї, а потім почав розглядати раптом чомусь обірвану, що світилася, лінію життя на долоні...

Лідія Петрівна майже реально бачила його. В них на подвір’ї ніч крізь ніч електролампочка світить прямо в шибки. Обличчя гостя роздивитися не вдалося, але в що він був одягнений, добре запам’ятала: кітель кольору хакі, панама мотострільця.

Від несподіваного передчуття вона схопилася з ліжка, злякано затермосила чоловіка: «Іване, прокинься мерщій!..»

Той одірвався від сну, розгубленим поглядом роззирнувся довкіл, але нічого й нікого не побачив. А юнак тихенько повернувся спиною до матері й попрямував до дверей...

Іван, він же — Іван Андрійович, батько її двох синів, потім весь день сердився: «Вічно в тебе якісь увижання...»

А наступної ночі вона знову аж кинулася зі сну: хтось підійшов до її ліжка. Розплющила очі — перед нею стояв усе той юнак. І знову все те ж мовчання...

Вона розбудила чоловіка. Все повторилося, як уперше. Нічого не бачачи, той недоспано погойдувався на краю ліжка, а гість повільно віддалявся до дверей...

І вона у відчаї закричала:

«Та встань же, Іване, затримай його!..»

Удосвіта, знепритомнілу, її відвезли до лікарні. Як для сорока п’яти літ діагноз був надто жорстокий — інфаркт, нервовий стрес.

Там, у лікарні, нестримна сила материнського передчуття вела її до телевізора. Розгублена, вся стиснута в клубок, зі сльозами, що текли по щоках, вона наче б потрапляла то в холод, то в жар, і, геть знеможена, просила, щоб їй дали подивитися інформаційну програму «Сьогодні у світі».

Сутінки, змішані з відстояною, затаємниченою тишею, огортали палати. Лікарня завмирала до ранку. Тільки час від часу за якимись дверима чувся приглушений стогін котрогось із недужих, і в коридорі розлунювали обережні кроки чергової медсестри...

Невідчепні думки затерзували матір.

Щоб хоч якось відсторонитися від них, заспокоїтися, вона брала книжку й повними сліз очима читала про південні гори та звичаї, читала і як би разом із сином блукала далекою землею, яка стала місцем служби її Сашка: в уяві вона проходила весь шлях, усю дорогу від України до Афганістану...

З болем, тривогою і сподіваннями.

За стопою стопа — слід у слід за сином і разом із сином.

Подовгу, наче застигла статуя, вона вдивлялася у вікно кудись далеко-далеко, нічого не бачачи й нічого не чуючи, а на губах запікалися рядки з книжки Лариси Рейснер «Афганістан»:

«Є країни з такою пустельною далиною, з таким вимерлим небом, де навіть кудись квапитись якось незручно...»

І нестримний плач жорстоким зашморгом перехоплював подих.

А з суботи на неділю — це був передостанній день березня-березоля 1980 року — матір усю ніч мучили ввижання.

...Незнайомі холодні гори, де немає ні доріг, ні рослин, ні людей. Печери у диких скелях. Мертвий камінь і вітер.

Вітер-афганець...

Та ось на засніженій сопці, дуже схожій на стару селянську хату під посіченою соломою, якийсь нахабний дикун руйнує гніздо молодого лелеки (в її рідному селі на Кіровоградщині лелек називали «чорногузами», «буслами», «бузьками», а ще — «аістами»), а маленьких пташат той нахаба скидає в безодню.

Невідомо куди полетіла лелечиха-аістиха, і білий аіст один б’ється, змагається в герці з дикуном.

Мати обдирає до крові коліна й руки, хоче відборонити пташине гніздо, але перед нею враз стають круті сопки, та ще отой варвар колючим гіллям норовить виколоти їй очі.

І раптом у цьому жорстокому, неймовірному сні вона згадує народне повір’я, що його почула в дитинстві: якщо хтось злий скривдить мирного птаха, посягне на його гніздо, білий лелека-аіст підпалить хату зазіхальника. Й мати квапливо починає збирати сухе гілля, щоб розікласти багаття під скелею.

Скинений униз, поранений аіст падає до її ніг. Діткнувшись до людини, він знову набирається сил, вихоплює вогненну головешку і в дзьобі несе полум’я на скелю.

Спалахнула, горить шерсть на дикуні, його, хижака, геть усього огортає полум’я, от-от він задихнеться від диму. Мати чує несамовите виття. Вона усвідомлює, що це просто сон, вона все відчуває, розуміє, і все ж намагається ухилитися, закритися від хижака пасмом смоляної коси. Й у ту ж мить гострий біль проймає все тіло й душу — чорніючи в огні, дикун із останніх сил розмахується головешкою, скидає зі скелі хороброго птаха, від чого щось гаряче впивається матері в очі...

Ліда Петрівна зіскакує з ліжка. Ввижання чіпке, не зникає. Все затягується в багряний траурний дим. Не стає сил навіть для крику...

Від чогось страшного затерпла душа й серце, а потім ураз мати вся здригнулася, благально прошепотіла:

«Сашку, Сашунько, рідний мій Аісте...»

Було близько десятої ранку.

Це вона чітко згадала пізніше, через тиждень, коли до Дніпродзержинська привезли цинкову домовину, а в ній — закритій, лише з невеличким вічком — тіло її сина. І бойовий побратим Саші — лейтенант Параскева, також Сашко, передав їй годинник з розбитим склом. Наручний годинник її загиблого сина. Стрілка на циферблаті, що світився, зупинилася на позначці, від якої обімліла душа: 8 година 58 хвилин...

Саме в таку годину матері привиділося, що стоїть вона вся в крові; саме в такий час у чужих, несходимих горах, де мертві скелі та холодний камінь, прикривши собою відхід юних воїнів, глянув ув очі смерті її Олександр. В гірській ущелині Дігаль, побіля Джелалабада…»