Якби нас вчили так, як треба...

Найкраща педагогіка — ніякої педагогіки.

Учитель Яснополянської школи для селянських дітей
граф Л.Толстой, укладач «Азбуки» та автор «Книги для читання».

Педагогіка — це найобширніше, складне, найвище і найнеобхідніше з усіх мистецтв.

Реформатор шкільної освіти, основоположник вітчизняної
наукової педагогіки К.Ушинський, автор знаменитого «Рідного слова»,
що перевидавалося 150 разів.

Отож, педагогіка. Чи потрібна вона нашому прихватизованому, варваризованому, комп’ютерно-«макдональдизованому» суспільству? Чи потрібні йому «старі корогви» вічних донкіхотів — Яна Амоса Коменського, Жан-Жака Руссо, Йогана Генріха Песталоцці, Адольфа Дістервега, Григорія Сковороди, Януша Корчака, Антона Макаренка, Григорія Ващенка, Василя Сухомлинського і, власне, Костянтина Ушинського?

«Інформатизоване» покоління, твердять фахівці, через деформацію його духовного світу не зможе адекватно сприймати національну культурну спадщину, втілену в літературі і мистецтві. Гомо сапієнс перетвориться на гомо інформатикуса, і нинішні дідусі та бабусі, виховані на книжках, незабаром спілкуватимуться зі своїми онуками, як з інопланетянами.

Чи готова до цього нинішня школа, що агонізує в нескінченних реформах? Знижується рівень освіти, базові дисципліни розпилюються в мозаїці надуманої багатопредметності. Повноцінну освіту, раніше доступну практично для всіх, заганяють до резервацій «елітарної школи» — для «верхніх десяти тисяч». Освіта ж у масовій школі зводиться до мінімуму.

Тільки декларується необхідність світоглядного наповнення навчання, а на практиці школярів націлюють на вузькопрагматичний, приземлений, споживацький підхід до життя.

Аби не надто згущувати фарби, продовжимо нашу розмову, так би мовити, в конструктивному тоні. Щоб поєднати науково-технічний поступ з повноцінним інтелектуальним і духовним розвитком особистості, маємо звернутися до набутку класичної педагогіки, її кращих представників.

Що можемо взяти у завтрашній день із педагогічної спадщини
К.Ушинського, прикладу його власного життя?

Після своєї ранньої кончини (на 47 році життя) Костянтин Дмитрович зазнав певної канонізації, його вивчали і цитували, не завжди заглиблюючись в смисл його наукових ідей і практичних діянь. І сьогодні спостерігається невідповідність між істинною вартістю його спадщини і ступенем її використання в сучасній педагогіці.

Почну хоча б з того, що Ушинський, сам глибоко закоханий у слово, вважав найважливішим аспектом у загальному гуманістичному розвитку особистості рідну мову і рідну літературу. Тема актуальна і в наш час. Наведу цитату з блискучої статті К.Ушинського «Рідне слово»:

«Мова народу — найкращий цвіт його духовного життя, що ніколи не в’яне і завжди знову розпускається… Мова є живим, найбагатшим і міцним зв’язком, що з’єднує віджилі, теперішні і майбутні покоління народу в одне велике, історичне живе ціле. Вона не лише виражає собою життєвість народу, але й є саме це життя. Коли зникає народна мова, — народу нема більше!..»

Для нас, українців, ці слова звучать особливо боляче-щемливо.

А яким же було особисте ставлення К.Ушинського до української мови, до України, де він прожив майже двадцять років? Офіціоз, до- і пореволюційний, називав його «великим русским педагогом». Як Гоголя — «великим русским писателем». Як і Гоголь, Ушинський був українець з походження і душею. Його батьки походили із знатних українських родин. Мати належала до шляхетського роду Капністів, відомого своїми демократичними й українофільськими ідеями. Дитячі й юнацькі роки майбутнього педагога минали в містечку Новгороді-Сіверському Чернігівської губернії, у батьківському маєтку на березі Десни. «Чудова місцевість, багата найживішими і найрізноманітнішими ландшафтами, величезний старий сад, порізаний сповненими зелені байраками, рано могли розвинути в мені любов до природи», — згадував Ушинський.

Під час подорожі до Криму — на лікування від сухот, захворів на запалення легенів і помер 3 січня 1871 року в одеському готелі «Північний». Похований у Києві, на цвинтарі Видубицького монастиря на березі Дніпра, під старезним каштаном — як і заповідав...

Один із сучасників писав: «Він хоч народився в Тулі... але Малоросію завжди вважав своєю батьківщиною, пристрасно любив її і згадував про неї із захопленням». З Україною пов’язані найприємніші спогади Ушинського про навчання у Новгород-Сіверській гімназії. Здібний юнак вступає на правничий факультет Московського університету і двадцятирічним закінчує його. По двох роках, склавши магістерський іспит, здобув ступінь кандидата юриспруденції.

Далі життя Ушинського назавжди пов’язується з педагогікою. Він професорував у ярославському Демидівському ліцеї, згодом був інспектором класів Гатчинського та Смольного інститутів. Але невмируще плем’я анонімників і донощиків не дає йому спокою, його ненавидять, йому заздрять. І коли міністром освіти Росії було призначено адмірала (!) Є.Путятіна, то невдовзі до «високих вух» дійшов відгук Ушинського на таку оказію: «Всю російську освіту віддали в руки ідіоту і бузувіру...»

Ушинський мав енциклопедичні знання, тверді переконання і незалежний характер, відзначався прямотою і принциповістю. Відомий його конфлікт з начальницею Смольного інституту М.Леонтьєвою, особою деспотичною, грубою і неосвіченою, яка протягом 36 років опікувала цей заклад. В одній із статей Ушинський в’їдливо висміяв таких керівників — «Гапок, місце яким на лежанці за бутлем оцту».

Демократичні, реформаторські ідеї Ушинського, гострота суджень дедалі частіше наштовхувалися на опір бюрократичного апарату, бездумних царських сатрапів, які, зрештою, і «пішли» його, по-теперішньому кажучи. Не простилося й те, що він різко засуджував царат за заборону вивчення української мови у школах України. П’ять років педагог змушений був провести на чужині, по суті, в замаскованій еміграції.

У Гейдельберзі (Німеччина) пише перші дві частини своєї головної психолого-педагогічної праці «Людина як предмет виховання. Спроба педагогічної антропології». До цієї роботи він прийшов всебічно підготовленим. Вільно володів англійською, французькою і німецькою мовами, читав в оригіналі Декарта, Руссо, Дідро, Гольбаха, Бекона, Мілля, Канта і Гегеля, а головне — спирався на продуктивний власний педагогічний досвід і досвід своїх колег — і вітчизняних, і закордонних.

У Швейцарії Костянтин Дмитрович почав працювати над унікальною в тодішній педагогіці книжкою для класного читання — «Рідне слово», яку завершив вже на батьківщині. Чудовий підручник не прийшовся до шмиги владі — міністр освіти Толстой і Синод організували справжнє цькування книги та її автора — за нібито атеїзм, «дидактичну свистопляску», «загравання з народом».

Але самі вчителі, та й учні, сприйняли «Рідне слово» як ковток свіжого повітря, воно стало настільною книжкою багатьох поколінь — перевидавалося 150 разів! До речі, визначний послідовник К.Ушинського в Україні, відомий педагог і основоположник земської початкової школи М.Корф, наперекір Міністерству освіти і Синоду, ввів «Рідне слово» у початкових школах Олександрівського повіту Катеринославської губернії, називаючи підручник «неоціненною книжкою», «перлом нашої педагогічної літератури». Сам Микола Олександрович підготував читанку «Наш друг» — на зразок «Рідного слова».

У праці «Педагогічні твори М.Пирогова» Ушинський писав, що «гуманна освіта має становити головну мету нижчих, середніх і почасти навіть вищих навчальних закладів... реальний напрям в освіті згубний для людини... він сушить, вбиває в людині людину...» Критикує німецьку систему освіти, яка «навчає, але не виховує». Тож чи має сенс «дегуманітаризація освіти», про яку сьогодні так багато говориться?

А ось педагогічний маніфест Ушинського, що стосується вчителя:

«Передусім і понад усе народне виховання потребує людей, здатних до цієї великої справи, потребує народних учителів — народних не тільки тому, що вони навчають народ і в народних школах, а тому, що вийшли справді із середовища народу, винесли із собою його найкращі характеристичні властивості і найчистіші прив’язаності і просвітили ці властивості і прив’язаності істинно... європейською освітою. Народні вчителі потрібні нам передусім і понад усе».

Годі й казати про сьогоднішній престиж учительської професії та про той стан, в якому перебувають нинішні вчителі, особливо сільські. Останні (таки справді останні!) змушені вести, аби вижити, «натуральне господарство», бути орачами й сівачами, свинарями та городниками. Де вже там говорити про підготовку до уроків, перевірку учнівських зошитів, читання свіжої літератури, періодики. Подивимося, що дасть сільському вчителеві нинішній Рік села...

В основі системи К.Ушинського принцип єдності педагогічної теорії і практики. Без знання психології вчитель — «педагог без фундаменту», стверджував учений. Сам великий реформатор, він застерігав освітян, особливо їхніх керівників, від непродуманих або надуманих експериментів. А сьогодні ми ніяк не виберемося з модерних новацій.

Отже, чи потрібен нам видатний російський і український педагог, мислитель і освітній діяч К.Ушинський? Що у нього слід запозичити, а що піддати системному аналізові? І чи не варто звернути увагу на той факт, що саме в Україні в Ушинського було найбільше відомих послідовників — і згадуваний Микола Корф, і Христина Алчевська, і Степан Васильченко, і Павло Блонський, і Тимофій Лубенець. Педагогічна система Антона Макаренка і досі цікавить світ, але не нас, де стільки безпритульних і неписьменних дітей. «Школу просто неба» і принципи природного виховання дітей Василя Сухомлинського взяли на озброєння японські педагоги. Зважмо й на те, що науку й педагогічний досвід К.Ушинського високо поціновували І. Франко, П. Грабовський, Леся Українка, Павло Тичина, Олесь Гончар...

Не будьмо легковажними забудьками. Адже, як казав Костянтин Дмитрович, «ми є тими, що ми пам’ятаємо».