В полоні ностальгії

5 января, 2001, 00:00 Распечатать Выпуск №1, 5 января-12 января

Відомий український поет і прозаїк Олекса ЮЩЕНКО завершив четверту книгу споминів, есеїв, присвячених видатним майстрам Слова, поетам, прозаїкам та митцям...

Відомий український поет і прозаїк Олекса ЮЩЕНКО завершив четверту книгу споминів, есеїв, присвячених видатним майстрам Слова, поетам, прозаїкам та митцям. З попередньої книги в «ДТ» були опубліковані оповіді про Максима Рильського, Володимира Сосюру, Тетяну Яблонську.

Розповідь про Олександра Олеся (1878—1944), видатного лірика нашої поезії, побудована на ще неопублікованих його віршах, повністю подається віршований лист до Максима Рильського, якого адресат не одержав.

Трагічна доля судилася Олесю (справжнє прізвище — Кандиба), що мусив залишити батьківщину 1918 року. Трагічна доля спіткала і його сина, Олега Ольжича, теж поета, патріота, — його страчено в німецькому концтаборі 10 червня 1944 року. Батько не пережив смерті сина, помер 22 липня того ж самого року.

Багато літ творчість Олеся була заборонена в Україні.

 

Багато їх, наших земляків, розкидала доля в далеких та близьких краях, на чужині. І судилося їм там перебувати все подальше життя, аж до останньої хвилини. Це перебування відбите чи в листах, чи у віршах, як у своєрідній сповіді.

У зв’язку з трагічними обставинами запеклої боротьби різних сил тогочасного суспільства поет Олександр Олесь, що був на боці керівників Української Народної Республіки, мусив емігрувати. І, вже перебуваючи за межами рідного краю, потрапив не в полон до муравйовських орд, що несли смерть усім патріотам краю, а в довготривалу ностальгію. Вона чи не вперше відбилася в його автобіографії. Ось кілька рядків з неї: «Дитинство мені уявляється одним золотим днем. І все, що я бачив там, у степу, в саду, на річці (йдеться про річку Сулу), здається мені іноді суцільною казкою природи».

З його віршів з мотивами невідступної ностальгії, може скластися ціла збірка. Не в хроноло-гічному порядку наведу кілька прикладів з написаних віршів за межами України. Вже 1921 року він так передає свій настрій, своє бажання:

О принесіть як не надію,

То крихту рідної землі:

Я притулю до уст її,

Я так застигну, так зомлію...

Хоч кухоль з рідною водою!

Я тільки очі напою,

До уст спрагнілих притулю,

Торкнусь душею вогняною.

 

Принагідно як не згадати рядків Володимира Сосюри, ліричного побратима Олександра Олеся:

Коли додому я прийду

В годину радісну, побідну,

Я на коліна упаду

І поцілую землю рідну.

 

Або:

І я співаю, наче в сні,

Про сльози в рідній стороні...(1943 р.)

Та Сосюра повернувся в Україну, «додому», після вимушеної евакуації та перебування в Уфі і на фронті, через три зими, а Олесеві випало перебувати на чужині більшу частину всього свого віку.

Олесь пильно стежить за по-діями в Україні, він жив рідною землею, в мареннях бачив свою Україну і ...мріяв про повернення. Він довідався про трагедію в Крутах і, пишучи вірш про Марію Заньковецьку, згадує той шматочок рідного краю, згадує юнаків, що загинули від озвірілих муравйовців, посланців смерті з Москви:

Чи не ти це у келих отрути

Золотого нектару влила,

Чи не ти це на Київ,
на Крути

Огнедухих дітей повела?

 

В наш час з’явилося чимало віршів сучасників, які туристами могли побути тиждень-два за кордоном. У тих віршах нотки ностальгії, що читача не зворушують, бо те написане як данина моді: посумувати трішки та похвалитись своєю престижною мандрів-кою. Олександр Олесь зворушує читача, бо це не «гра в риму», а справжній стан душі, найглибше почуття знедоленого.

Поет згадує матір:

Чи я углежу хоч коли

твою могилу

І до землі святої припаду...

Чи на чужині голову похилу

В пустелі мертвій

покладу.(1937 р.)

Чи не таку гіркоту відчуваємо, читаючи спогади про славетного диригента, керівника капели «Думка» Нестора Городовенка, що теж змушений був емігрувати вже в інші часи — в роки Другої світової війни. Це згадка Валеріяна Ревуцького. Його запитує Городовенко в далекому світі, за океаном:

— От ти все знаєш. Скажи: чи в Києві тепер каштани цвітуть так само, як і тоді, коли ми з тобою по вулицях його ходили?

— Думаю, що так само цвітуть.

— А чи ми їх побачимо ще колись?

— Напевно побачимо...

— Ти, може, й побачиш, а я вже ні...Оце, мабуть, Максим Тадейович Рильський милується ними. Світять йому київські каштани свічки аж до неба, а мені ж тут нічого не світить — завжди чужа темна ніч...

Він говорив, захопившись, про каштани, як про своїх друзів, то про росу на траві, навіть про кропиву нашу українську. Може б, впав обличчям в оту кропиву, коли б пощастило повернутися... Коли довідався він, що помер Максим Рильський, сказав:

— Я так намучився, що вже хочу вмерти.

Радів, що у Вашингтоні поставлено пам’ятник Шевченку.

— Там вже тепло, гарно. А я ще цього року й трави не бачив...

Безмежна любов до всього: і дерева, і трави чи квітки на рідній землі, і до людей, яких уособлює в нього Максим Рильський...

Такі гострі почуття до рідного краю і в поезії Олеся. Живучи в Празі, ось він (зі згадки Микулаша Неврлого) брав вудки, приміським поїздом їхав до містечка Ледич, де жив його земляк-агроном, і там, на березі річки Сазани, уявно переносився на Сулу — ріку свого дитинства. Та, ясна річ, згадував і Київ. Це 1931 рік. Знаючи захоплення Максима Рильського рибальством, і, певне, після прочитання його «Рибальського посланія», що присвячене братові Іванові, написаного 1920 року, він пише «Лист до Максима Рильського».

Звернемось до уривків з цього посланія Максима Тадейовича:

Ще за часів Гомера

й Феокріта

Була у цвіт поезії повита

Забава наша. У Назона теж

Ти про рибалку спогади

знайдеш,

Хоч коротенькі. Яснозорі води,

Одбите в них святе

лице природи,

Заквітчана берегова трава,

І простих душ

немудрії слова, —

Чи ж це не пристань

після бур житейських?..

 

Синіє ранок, і роса горить,

До хвилі хвиля ще не гомонить.

Ми сидимо, схилившись

над удками,

І тільки тиша й небо

понад нами.

Он поплавець край

темних вод густих

Ліг, затремтів.

Підвівся — знов приліг...

І лин зелений воду розсікає,

І мало удки не перерива,

І золотом тремтячим

одлива...

 

Справді, відчутний у посланії «рибальський дух, який не угаса»...

Та саме там, на риболовлі, ловилися і сюжети віршів, образи, рими...

Певне ж, те посланіє було відоме Олесю. Та й «Рибальські сонети», написані в Ірпені 1938—1940 років, присвячені Костянтину Паустовському. Ось із одного сонета:

Стис удлище... Ого, нівроку!

Немов струна, співає волосінь,

І короп кидається у глибінь,

Згинає вудлище в дугу широку.

Огнем тремтячим блиснула луска, —

Але ще раз правиця відпуска

У темну воду красня золотого...

 

В «Листі до М.Рильського», якого віднайшов в архіві Олеся Ростислав Радишевський, і, ще не опублікувавши, подарував ксерокопію мені, теж є строфи про риболовлю:

Я розказав би Вам багато,

Коли б надвечір холодком

Пішли б ми з вудками,

під свято,

І сіли поруч над ставком.

Чи я б багато навудив,

А розказав би безліч див.

Чом я раніш Вас як рибалку

На Україні ще не знав?

Я теж вуджу, вуджу

ще змалку,

А щастя й досі не піймав.

А бралось, бралось вже воно,

Та це було колись давно.

А як приємно, справді,

встати,

Коли ще сонце в небі спить,

Вудки тихесенько узяти,

Сказати Шарикові: «Цить!»

І полем, межами майнуть,

Де лебедині крики чуть.

Сидиш і сам не знаєш, де ти:

Чи на землі, чи в небесах.

Горять у росах очерети

І самоцвіти на квітках.

Ні лист, ні травка не здригне,

І поплавок ось-ось пірне.

Це короп взявсь! Це зразу

видко!

Потяг — і в воду поплавок!

Рвонувсь, натяг струною

нитку,

Пішов в корчі, забивсь

в куток...

 

Але далі Олесь вже не про рибальську справу згадує:

Та нащо згадувати миле,

Яке не вернеться уже?

У вас давно всю рибу з’їли,

Тут кожну Цербер стереже.

Піймають — вудку заберуть,

А то і чуба ще намнуть.

 

Олеся цікавить далі інше:

Та я хотів у Вас спитати:

Як Бог Вас досі уберіг?

Як досі Ви чужої хати

Не переступите поріг?

Гарчать на Вас, кусають пси,

А Ви — обличчям до краси!

 

Вірш (незавершений) з датою 1926 рік. Отже, не настав ще той рік, коли довелося Максиму Рильському півроку пробути в Лук’янівській в’язниці, з 19 березня 1931 до 19 серпня того ж року. Певне, про це не дізнався тоді Олесь, але не виключав такої можливості:

А Вас усюди пси продажні

На кожнім кроці стережуть,

За кожне слово нерозважне

Вас трибуналу віддадуть,

Раз в місяць скажуть (Вам):

«Угу» —

І вже відомо в ГПУ.

Але скажіть, який відсоток

У ГПУ Сосюр, Тичин?..

Хай буде це одна із пльоток!

Мені казали — сто один.

ЯК В БРУДІ ЦІМ

ВИ ЖИТЬ ЗМОГЛИ?

ЯК ДУШУ ЧИСТУ

ЗБЕРЕГЛИ?

Та годі з ними! Краще, друже...

 

На цьому обривається лист, але поставлена дата — 1926.

Починається ж він теж із визначення дати:

З сумних глибин німої Лети,

Де я лежу вже ВОСЬМИЙ РІК,

Чи Ви почуєте, поете,

Серед гармидеру мій крик?

Та, може, тиші прийде мить,

І крик до Вас мій долетить.

 

Не долетів той «крик» до адресата, і стали йому відомі подальші рядки листа, де скаржиться Олесь:

Простіть мені

за дуже «давнє»

Убрання вбогих цих рядків:

Не входжу я у КОЛО

СЛАВНИХ,

РОЖДЕННИХ

БУРЕЮ СПІВЦІВ.

Я й досі в свиті і брилі

Ходжу, як лірник, по землі.

 

А далі ще гіркіші слова: «Мене ж мерцем зовуть піїти...»

Те, що Олесь був знайомий з «Рибальським посланієм», незаперечне; в Рильського згадується і лин, і короп, в Олеся «Короп взявсь», у Рильського «і короп кидається у глибінь», та навіть і стиль оповіді в обох поетів схожий.

У березні 1956 року мені вперше випало побувати в Чехо-словаччині.

Перед виїздом зустрівся з Максимом Тадейовичем, повідомив про це. Побажавши мені доброї путі, сказав: «Не забудьте уклонитися від мене Олесю, — а потім додав: — Як, усе-таки, добре, що поет не повернувся до Києва тоді, коли повернулись, наприклад, Крушельницькі...» (батька і сина Крушельницьких було заарештовано і розстріляно після їх прибуття зі Львова на Радянську Україну).

Максим Тадейович клопотався про видання творів Олеся та Cамійленка, 1958 року з його передмовою побачило світ «Вибране» Олеся, а 1962-го, також із його передмовою, вийшов ошатний томик Олеся в перекладах російською мовою в «Гослитиздате» в Москві.

1964 року в серії «Бібліотека поета» здійснено ще одне видання з його ж передмовою, але це видання вже не побачив Максим Тадейович — книга була підписана до друку лише 21 серпня, а Максима Тадейовича не стало 24 липня.

Він не забував цього поета і в роки, коли твори його були вилучені з бібліотек, а ім’я внесено до великого списку «буржуазних націоналістів».

У нелегкий для Рильського 1932 рік його запросила родина професора Розанова до Остра, де і провів він усе літо, плідно працюючи і відпочиваючи. У відведеній йому кімнаті з роялем частенько звучали мелодії Шопена та й власні музичні імпровізації, котрі слухали господарі, дякуючи поетові за виконання. (Максим Тадейович, вже опісля війни, в Голосієві, на прохання Івана Козловського, виконував чимало творів різних композиторів та народні мелодії, під його акомпанемент добре співалося славетному артисту, дорогому гостю).

А в будиночку Розанових відбувались інколи і літературно-музичні вечори. Давно вже той будиночок має інших пожильців. Мені захотілося побувати в ньому. І ось 1983 року я оглянув його. Не було вже там роялю, на подвір’ї хлопчик бавився рештками книжки, пускав «літачків-журавликів». Один такий журавлик упав до моїх ніг. Я підняв його, вирівняв, у вічі впали віршовані рядки:

Постій — не йди!

Нащо питати,

Чи можу стати я твоїм...

Синіє ніч, і ночі шати

Горять в розводі золотім...

Постій! Нап’юся, надивлюся...

Навіщо згадувать когось.

Сьогодні я тобі молюся,

А завтра ще не зайнялось!

 

Це — Олесь. Я запитав хлопчика, де він дістав ті листочки

— А то на горищі, поміж всячиною.

За цукерки хлопчина віддав охоче свою знахідку, а я потім, уже біля Десни, прочитав і «Раз в майову ніч» — «Над морем», «Ніжніше ночі». Це вірші з третьої книжки поезій.

Оті недорвані сторінки викликали в моїй уяві один з вечорів, у якому брав участь, певне, і Максим Тадейович... Та й чи не йому належала ота книжка віршів Олеся?..

Його передмова увійшла до 20-томного видання творів. Він навіть озаглавив одну зі своїх статей Олесевим «З журбою радість обнялась». Ностальгія Олеся тривала до кінця його життя. І яка радість його огорнула, коли 1939 року він отримав листа зі Львова від Ірини Дмитрівни Вільде. Почуття радості вихлюпнулося у вірш, датований 3 березня. Ось окремі строфи з нього:

Південний вітер...

Сонце весняне

І ластівки — Ваш лист

до мене...

На крила щось взяло мене,

Забилось серце, як шалене!

Ваш лист, о Боженько, о нене!

А в ньому... Промені ясні,

Тепло і проліски блакитні,

Що тільки снилися мені,

Що тільки сниться навесні,

Коли летять вітри привітні.

Хотів співати... Цілий світ

Залити срібними піснями,

Озватись громом —

Вам привіт,

Степи засіяти квітками,

Змагатись з буйними

вітрами.

 

Ростислав Радишевський вперше опублікував у «Літературній Україні» від 9 березня 2000 року добірку віршів, які й побачили світ. Ось ще кілька рядків із них:

Обридли нам сварки

і ворожнечі,

О, друзі, руки простягнім:

Хіба сваритися до речі,

Коли в огні наш край, наш дім.

Нехай же нас мета висока

В одну родину всіх збере,

Хай ворожнеча сліпоока

На пострах ворогу умре.

 

Це з вірша 1928 року, а як звучить він по-сучасному, як він пасує нашому життю...

З думкою про краще, вільне життя, про всенародну злагоду, яка має настати, він не розлучається, адже «...в нас спільні ідеали, І спільні муки і любов»...

...А Ірина Дмитрівна Вільде, якось побачивши мої вірші про Олеся, натякнула та й обірвала натяк... про Олеся... Що ж, можна зрозуміти її: то все-таки глибоко особисте... Та воно стає нашим, загальним: ще більше, виразніше розкриваються чисті душі, ментальність українця, українки. Думка про рідний край не полишала Олеся.

Хоча Європа в рукавичках,

А бруду досить на руках,

Лише шляхетніша у звичках,

Лише щедріша на словах

Але і тут без ліхтаря

Знайти, шукать

людину — зря!

 

І як він зрадів СЛОВУ ЗЕМЛЯЧКИ, УКРАЇНКИ, що, може, на якусь хвилину відійшла ота гемонська ностальгія, поступилась місцем теплоті рідного серця:

І все для вас, і квіти, і пісні,

І цілий всесвіт вам незнаний.

Ви, може, снилися мені

Колись у ночі весняні.

І сни мої всі вам ...коханій.

 

Завершити цю невеличку оповідку хочеться мені уривком із власного вірша «На могилі Олеся»:

Не важко серцем зрозуміти

Важку журбу у самоті.

Мені про це шуміли віти

Там, де кінець його путі.

...В душі знедоленого

Майстра

Неначе буря розрослась.

В душі воскресли

вбиті айстри,

З журбою радість обнялась...

Ті айстри — незабутні люди.

Мороз народу не скує:

Ще переможе правда всюди,

І виборе народ своє.

А щире і сердечне слово

Не гублять земляки твої.

На Україні чути знову:

«Сміються, плачуть солов’ї».

 

Піснею і словом повернувся Олесь. У цьому велика заслуга і Максима Рильського.

Повернувся він своєю казковою «Ніччю на полонині», ще ніби так недавно дозволеною до постановки, яку своїми серцями зігріли Богдан Ступка, Лариса Кадирова, Тая Литвиненко...

А як плачуть і сміються солов’ї, демонструють улюбленці солов’їного роду Діана Петриненко, Дмитро Гнатюк та й переносять нас у юні, закохані літа...

Сміються, плачуть солов’ї

І б’ють піснями в груди:

«Цілуй, цілуй, цілуй її —

Знов молодість не буде!

Оставайтесь в курсе последних событий! Подписывайтесь на наш канал в Telegram
Заметили ошибку?
Пожалуйста, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter
Добавить комментарий
Осталось символов: 2000
Авторизуйтесь, чтобы иметь возможность комментировать материалы
Всего комментариев: 0
Выпуск №38, 12 октября-18 октября Архив номеров | Содержание номера < >
Вам также будет интересно