Расизм — критика і клініка

Вважається, що в демократичних суспільствах критика — тільки на користь суспільству, отже, критику слід заохочувати для його розвитку і вдосконалення. Натомість тоталітарне суспільство не сприймає критики, боїться її і забороняє. Тим часом постулат про те, що критику потрібно всіляко вітати, сьогодні, на жаль, не працює: нинішнє суспільство, поєднуючи в собі як демократичні, так і тоталітарні риси, неспроможне відділити одне від одного. Яскравим прикладом цього є расизм, який дедалі впевненіше набирає популярності в різних сферах публічного та приватного життя.

Бажання розділити людей на «своїх» і «чужих», ненависть і страх перед «чужинцями», гасла міфічної «чистоти» нації та культури, дискримінація за національною чи статевою ознакою — ці класичні вже форми «вірусу» расизму мутували разом зі структурними змінами, що відбулися на зламі століть в економіці, політиці та культурі, і тепер чудово почуваються в суспільстві споживання і «свободи слова», ба навіть завойовують культурну гегемонію в «дискурсивній боротьбі» ідеологій та світоглядів.

Метою цієї статті не є ще раз заявити, що не існує ніякої «раси», ідеться якраз про те, що насправді маємо різного роду «расизми», які виправдовують свій дискурс і свою практику численними псевдонауковими чи напівмістичними доктринами. Вбачаючи в антисемітизмі еталон расистського мислення і поводження, Сартр писав: «Не риси єврейського характеру породжують антисемітизм, а, навпаки, саме антисемітизм створює єврея». Окрім антисемітизму, історичні моделі расизму збагатилися досвідом колоніалізму, сегрегації та сексизму. Не секрет, що після Другої світової війни та Голокосту расизм призвичаївся майстерно й вигадливо маскуватися. Його ідеї висловлюються переважно з допомогою евфемізмів та метафоричних зсувів, що, однак, не змінює притаманної йому проблематики.

Але повертаючись до парадокса, з якого ми почали, переконані, що расизм суперечить логіці демократії, а отже, послідовна і активна критика расизму може істотно послабити його й покласти край расистському насильству. Адже активний антирасизм є запорукою становлення демократії.

Здавалося б, разом зі зростанням числа нападів на чорношкірих, іммігрантів, «нацменів» та ін., нападів фізичних та інтелектуальних, що за останні роки стали ледь не буденним явищем, мала б відповідно зростати громадянська свідомість, гучніше лунати голоси протесту, множитися антирасистські організації та просвітницькі кампанії. Але ж ні — спостерігаємо переважно мовчазний «консенсус», байдужість. Моніторинг проявів расизму в країні здійснюють кілька міжнародних інституцій, кілька активістів-журналістів, проте результати їхньої діяльності не набувають очікуваного широкого розголосу в суспільстві. Здається, держава затято не хоче помічати цю проблему. Досі не ухвалено закону проти расизму. Пам’ятаючи відому діалектику — від «критики зброї» до «зброї критики», можна не сумніватися: якщо держава не дає засобів для захисту, громадяни майструють самопали. Критичні стріли доводиться гострити самотужки.

За цієї ситуації не може не цікавити стан самої критики расизму. На наш погляд, у зв’язку із мовчазною гегемонією расизму в суспільстві це є чи не найголовнішим питанням. Антирасизм як рух у нас іще надто слабкий. У чому ж саме його слабкість? По-перше, критика расизму є недалекоглядною і залежною від проблематики, що її нав’язує сам расизм. Можливо, це неминучий рефлекс, реакція на біль і несправедливість, але перед тут веде призвідник, підбурювач, саме він диктує набір проблем, цінностей та задає систему координат. Приміром, публіцист Артем Чапай у статті «Бруд нації» критикує расизм, перевертаючи радикальні расистські вислови та упередження із точністю до навпаки, і, звичайно, він має рацію, але не переконує опонентів, оскільки, помінявши «плюс» та «мінус», зберігає проблематику, яку запропонували і в якій воліють залишатися його опоненти.

По-друге, над критикою расизму висить химерний привид «фашизму». Цей термін уже давно перетворився на беззмістовний жупел, яким обдають кожного, хто викликає в нас відразу та антипатію. Деяким критикам мало звинуватити опонента в авторитарності, зрадливості чи корупції, вони вдаються до «сильних» слів і понять. Про те, що ті позначають конкретне політико-соціальне, історичне та культурне явище, на жаль, не згадують. Соціолог Борис Кагарлицький слушно відзначив цю своєрідність: «Фашизм з’являється не з ксенофобії, нетерпимості, расизму та антисемітизму. Усі ці явища існували століттями, але фашизму не було. Він з’являється із зіткнення маленької людини з анархією ринку, з кризи ліберальної економіки, з деградації демократичних інститутів. Іншими словами, криза капіталістичної системи породжує не тільки зростання лівого руху, а й класичну «неадекватну реакцію» у вигляді «національно-соціальних» рухів, що обіцяють вирішити всі проблеми за рахунок розправи із «чужими».

Однак, вважає соціолог, через збанкрутування сучасного політикуму в Росії, «фашизм» перетворився на універсальну «обзивалку», а деяким параноїкам сьогодні взагалі ввижаються «кругом самі фашисти». Мало того, в Україні цей термін дехто використовує як універсальне алібі, щоб прагматично приховати свою власну зраду і брехню. Звісно, ідеться про «ліве» керівництво КПУ та СПУ, котре відкрито й безсоромно приєдналося до великого капіталу Партії регіонів. Олександр Будило дотепно проаналізував цю невигадливу зрадницьку логіку, що вкладається в гасло: «Створимо єдиний фронт від олігархів до комуністів проти коричневої чуми!». На щастя, кредит довіри до такої політики давно й безповоротно вичерпався: зрадивши класові інтереси трудящих, політики-банкрути лякають людей дияволом. Нагадує методи святої інквізиції, чи не так?

Отже, расизм потрібно розуміти не як диявольське «абсолютне зло», що застилає очі містичною полудою та апелює до ірраціональних емоцій, а як конкретну, ба навіть «банальну», політичну практику, зумовлену економічними й соціальними реаліями. Міфи та забобони тут відіграють ключову роль, і расизм, звісно, «помиляється» щодо реалістичності своїх аргументів. Проте хіба буває так, щоб міфи та забобони не були вплетені в саму тканину реальності людської культури? І це потрібно враховувати. Скажімо, відьом насправді не існує, але той факт, що протягом століть було спалено тисячі жінок, звинувачених у «відьомстві», вказує на реалістичність та ефективність цієї міфічної категорії.

Коли расизм презентують як радикальне зло, мають на увазі, що він є певною не-думкою, божевіллям, натомість слід нарешті визнати цілком протилежне: расизм є «бажанням знати», послідовним намаганням «пояснити світ». Сучасні критики расизму вказують на парадоксальну «волю до знань» новітнього расизму: «Категорія імміграції структурує дискурси і типи поведінки, але також — що не менш важливо — вона дає расистові, індивіду-расисту або расистській групі ілюзію думки, ілюзію «об’єкту», який необхідно пізнати і дослідити, що є фундаментальною рушійною силою «самосвідомості». Власне, тут не ілюзія думки, радше дійсна думка про ілюзорний об’єкт. Хто класифікує — мислить, а хто мислить — існує. У даному випадку — існує як член певної спільноти. Або, скоріше, — уточнимо — практично сприяє існуванню ілюзії, ніби є певна спільнота, що ґрунтується на подібності її членів. Саме через те, що масштаби цієї подвійної ефективності не були оцінені належним чином, антирасизм заколисує себе ілюзією, ніби расизм є відсутністю думки, у повному сенсі олігофренією, і нібито достатньо змусити думати або міркувати — як він відступить. Але йдеться про те, щоб змінити образ думки, що найбільш складно» (Етьєн Балібар).

Славой Жижек навіть говорить про цинізм розуму, що властивий ірраціональним діям бритоголового, який б’є іноземців: «Коли починаєш розпитувати в нього про справжні причини його насильства (і якщо він здатен до мінімальної теоретичної рефлексії), він раптом починає говорити мовою соціальних працівників, соціологів і соціальних психологів, посилаючись на зниження соціальної мобільності, посилення невпевненості, зменшення авторитету батька, брак материнської любові в ранньому дитинстві... Одне слово, він дає більш-менш точне психо-соціологічне пояснення своїх дій, надзвичайно приємне для освічених лібералів, що прагнуть «зрозуміти» молодіжне насильство як трагічний наслідок певних соціальних і сімейних умов… Спостерігаючи таку цинічно-безсилу рефлексію бритоголового, що з іронічною посмішкою пояснює здивованому журналістові джерела своєї безглуздо-насильницької поведінки, освічений, терпимий мультикультураліст, котрий прагне «зрозуміти» форми надлишкового насильства, отримує своє послання в його перевернутому, справжньому вигляді».

Отже, расизм у наш час не є спонтанним, наївним чи стихійним; йому не відмовиш в інтелектуальності, саморефлексії чи іронії. Те, що Сартр свого часу писав про іронічну дистанцію єврея в антисемітському суспільстві, який постійно озирається на самого себе, щоб, бува, ніхто не запідозрив його в «єврейськості», сьогодні можна застосувати до самого расиста, який зазвичай говорить: «Я не расист, але погляньмо правді в очі…». Він навіть ладен використовувати ідеї гуманізму і толерантності, якщо вони дають змогу класифікувати «чужинця» і легітимізувати ієрархію культур. Мало того, расизм сам стає мультикультуралізмом. На цей поворот у «новому расизмі» звернув увагу Етьєн Балібар: «Це такий расизм, основною темою якого є не біологічна спадковість, а неподоланність культурних відмінностей; расизм, котрий начебто не стверджує вищості одних груп або народів над іншими, а тільки вказує на те, що погано скасовувати кордони, на те, що різні способи життя і традиції несумісні… Цілком у дусі антропологічної культурології визнається рівність і розмаїття: адже саме ця поліфонія культур складає людську цивілізацію. Але водночас декларується геть позаісторична постійність культур, котрі подаються як цілковито сталі і незмінні». На тлі цього культурологічного повороту в расизмі, який просто перевертає аргументи післявоєнної антирасистської критики, котра в умовах нової хвилі західного імперіалізму боролася за розмаїтість та самобутність культур, за права етнічних меншин тощо, значної популярності набуває теорія «зіткнення цивілізацій» (С.Хангтінгтон) — цивілізація проти цивілізації, релігія проти релігії, ідентичність проти ідентичності, — що зводить багатовимірність і суперечливість сучасних конфліктів до одного — національно-релігійного — виміру. У цьому сенсі стають зрозумілими слова лідера французьких правих Ле Пена, який навмисне ототожнює релігійний ісламізм, тероризм та імміграцію: «Я віддаю перевагу країнам, які сповідують хоч якусь релігію, навіть якщо це не моя релігія, перед тими країнами, які не сповідують жодної релігії».

Слід зазначити, що теорія «конфлікту цивілізацій» (або співіснування самодостатніх культур) виправдовує расизм на «світоглядному» та «політичному» рівнях. З одного боку, іммігранти (найпривілейованіша мішень расистських атак), по-перше, ототожнюються з певною культурою (релігією, «світоглядом»), що несумісна з європейською; по-друге, цілком згідно з антисемітською логікою, іммігрантам приписують плани всесвітнього панування або поняття «іноземці» пов’язують із поняттям «ісламізму» (як-от нейтральне поняття «єврей» ототожнювали з поняттям «сіонізм»). З другого боку, сучасна глобалізація — після розвалу колишніх «західних» і «східних» блоків — не запропонувала світові ніякої нової моделі співвідношення на світовому рівні між державами, народами та культурами, стосунки яких розвиваються хаотично і непередбачувано. Концепція «цивілізацій» ніяк не пояснює процесу міграції праці, імперіалістичних воєн чи демонтажу соціальної держави як на Заході, так і на Сході.

Хаос і руйнація традиційних зв’язків та колективних інституцій викликає реакцію у відповідь — бажання стабільності, порядку і чітких розмежувань. Цапом відбувайлом оголошується фігура «чужого», іммігранта, хоча проблема деградації — у самій системі. Насправді іммігранти не є тягарем для ресурсів соціального забезпечення, а сприяють їх зростанню; депортація іммігрантів тільки зменшить число робочих місць, розбалансувавши певні економічні галузі; рівень злочинності серед іммігрантів не вищий, ніж серед «місцевих»... Маси відчувають інстинктивну потребу в захисті з боку держави. Держава ж, у свою чергу, спрямовуючи невдоволення в інше русло — на «іноземців», використовує страх і паніку населення задля посилення свого авторитету. Але страх ніколи не був добрим порадником.

Звідси парадоксальне зростання націоналізму на тлі глобалізації. Критикувати расизм тим більше складно, що він діє в «полі націоналізму», що завжди був і залишається «секулярною релігією» держави. Дехто намагається відділити «хороший» націоналізм (любов до своєї батьківщини, патріотизм) від «поганого» (дискримінація за національною ознакою, чистки), який можна легко відкинути заради першого. Проте часто не помічають, що сам націоналізм — як ідеологія і практика розбудови держави-нації — внутрішньо суперечливий через те, що тісно пов’язаний із поняттям соціальної рівності. Тобто розбудова держави-нації неминуче спричиняє класове панування «верхів», проте водночас націоналізм мусить заперечувати класовий розподіл усередині нації в ім’я «національної єдності». Як добре видно на прикладі вітчизняної політики, державі потрібен «популізм» як заперечення класового антагонізму в суспільстві. Але цього замало. Потрібен націоналізм, що, так би мовити, був би більшим націоналізмом, ніж сам націоналізм. Цим «надлишком», неодмінно породжуваним усередині націоналізму, і є расизм. Точніше, расизм різними правдами і неправдами намагається посісти «місце» цього надлишку.

Хай як парадоксально, але цей незначний, на перший погляд, надлишок, або додаток націоналізму (щось, що більше за нього, перевищує його), — те, що визначає расову чи культурну «чистоту» нації, її уявне етнічне ядро, не залишається просто радикальним проявом партикуляризму, а завжди презентує себе як наднаціоналізм, ба більше: робить спробу вписати партикулярний національний характер, так звану долю нації в ширшу, навіть універсальну проекцію людства. Цей парадоксальний статус «надлишку» намагалися пояснити чимало мислителів від Гегеля до Дерріда; можливо, саме в цьому ключі Балібар говорить про «расизм як універсалізм»: расистові замало говорити про націю як про щось одиничне — йому йдеться про ідеальну спільноту, що набагато перевищує час і простір (арійська чи індогерманська нація, біла людина, західна цивілізація тощо), потенційно охоплює і розмежовує увесь світ...

У царині економіки, як вважає соціолог Валлерстайн, расизм є універсальним тому, що виступає як «акт підтримки наявної міжнародної соціальної структури», а не просто поняттям расової дискримінації. Адже расизм може існувати і без дискримінації. В умовах глобальної капіталістичної системи на рівні держави-нації расизм виступає як механізм розподілу соціальної ієрархії зайнятості та оплати праці за «етнічними» ознаками. Відбувається процес етнізації праці, що спричиняє класовий расизм: «Адже обов’язково є ті, кого вважають «неграми». Якщо немає чорних або їх занадто мало, щоб відігравати цю соціальну роль, винаходять «білих негрів».

Як тут не згадати відомий вислів Жана Жене: «Що таке негр? І, перш за все, якого він кольору?».

Отже, ми запропонували низку спостережень, які можуть видатися дещо парадоксальними. Білі негри — це занадто, чи не так? Однак, на нашу думку, це свідчить про те, що форми сучасного расизму мутують разом зі світом, якому вони притаманні. Змінюються й форми насильства, як фізичного, так і інтелектуального. Змінюється критика расизму. Класовий та етнічний аспекти суспільства дедалі сильніше входять у взаємодію, породжуючи не тільки расистські спекуляції, а й потужну перспективу звільнення і солідарності людей.