Прошу слова…

2 сентября, 2011, 13:34 Распечатать

На початку вересня стартує новий політичний сезон. «Відмашку» йому дасть відкриття сесії парламенту.

На початку вересня стартує новий політичний сезон. «Відмашку» йому дасть відкриття сесії парламенту. Як завжди, вона розпочнеться виступом спікера. В ньому він, напевно, скаже про піврічну логіку законодавчої роботи. І хто може сумніватися, що вона тісно поєднуватиметься з планами влади взагалі: закон про вибори, пенсійне законодавство, ринок землі… Знову згадається тема євровибору, добросусідських стосунків із заходом і сходом, потреби антикорупційних заходів, соціального захисту людей.

В цьому виступі, як і в діях влади взагалі, відображатиметься скоріше рефлекторне реагування на не дуже віддалені відголоски світової системної кризи і, зрозуміло, конкретне зацікавлення умовами наступної виборчої кампанії. Отже, йтиметься про питання тактики, бо стратегія викладена то в посланні Президента, то в коментарях прем’єра чи роз’ясненнях віце-прем’єра в надміру загальних формах. Такі загальники можна деталізувати і тоді виявиться, що деякі з них суперечливі, деякі передбачають «рух по колу», а в підсумку вони фактично нічого не змінюють: виробництво стагнуватиме, валовий продукт ростиме за рахунок збільшення цін, а зарплата за тим зростом не встигатиме. Тобто умови життя людей погіршуватимуться, якість життя знижуватиметься. Знову проголошуватиметься необхідність прискорення розпочатих реформ, але у свідомості обивателя, отже, у суспільній свідомості (та й у свідомості тих, хто при владі) наростатиме сумнів стосовно правильності вибраних кроків, сумнів щодо наявності стратегії розвитку країни.

Не маючи змоги висловитися з принципових питань в парламентській дискусії і відчуваючи тривогу за результати важливих намірів влади, хочу поділитися деякими міркуваннями, що народилися після попереднього обговорення проекту реформ для країни, який днями виносився на з’їзд і засідання політради Соціалістичної партії.

Світова криза все гостріше зобов’язує нас визначитися у внутрішньому виборі, в сучасних історико-політичних і соціально-економічних координатах. Наслідки нового витка невідворотної кризи можуть бути настільки тяжкими для України, що державі і суспільству не можна зволікати ні на хвилину. Не можна і далі пливти за інерцією обивательських уявлень про світову політичну і економічну системи, займатися маніловщиною стосовно приєднання до багатих європейських родичів (точніше: сусідів). Продовження еклектичної політики, зорієнтованої на інтереси бізнесових кіл, котрі цілком залежать від мінливої зовнішньої коньюктури, перетворює нашу країну в об’єкт впливу і маніпуляцій на світовій арені. Відсутність чітко сформульованих принципових позицій з основ нашої зовнішньої і внутрішньої політики, уже двадцятирічне жонглювання категоріями, відірваними від реальності і спроба маскувати ці реальності робить владу не те що дивною, комічною для тих, хто розуміє суть речей, а, принаймні, непереконливою, не здатною викликати довіру у населення. Адже люди бачать невідповідність між реальними діями влади і її заявами. Реальність полягає в тому, що в країні утвердився капіталістичний, навіть імперіалістичний лад, причому, не шляхом саморозвитку, а шляхом привласнення «новою елітою» всього народного господарства колишньої радянської країни. Злита з владою монополістична, фінансова еліта шукає собі місця в світових елітах імперського, імперіалістичного масштабу. А влада тим часом намагається приховати, урівноважити цей процес соціальною, патерналістською риторикою, цинічно закликає до відповідальності, державницької свідомості народу, до тих цінностей, що вже знищені за роки незалежності. Така невідповідність реального життя і його словесного (з боку влади) вираження загрожує існуванню України як суверенної держави. Держави, що має свою історію, а повинна мати і майбутнє.

Виклики сучасності настільки серйозні і драматичні, що для внутрішньо нестабільного суспільства, яке бачить щойно змальовану невідповідність і яке переживає лише початок самоусвідомлення і самовизначення, вони можуть бути згубними. Розпочнемо із самого дискусійного і, напевне, неприємного. Час для проведення реформ в урядовому варіанті минув. Ми з ними запізнилися.

Цей час розпочався з горбачовських благоглупосних банальностей, котрі відображали хибні, кухонної логіки виверти суспільної свідомості (про ефективність виборів керівників, про кооперативи на державних підприємствах, про пільги номенклатури, про боротьбу з алкоголізмом…). Саме тому дешеві банальності спочатку підтримувалися масами. Але в них не було базових, фундаментальних цінностей, котрі могли б визначити й обумовити процес свідомої, цілеспрямованої перебудови суспільства і держави.

Цивілізаційний діалог із Заходом розпочався ще при Брежнєві, а при останньому генсекові перетворився в односторонню здачу позицій нашої країни в цьому непростому діалозі. Здачі хаотичної і безсистемної, що й привела до дезінтеграції саме радянської цивілізації. Сталося ніби після вибуху нейтронної бомби — заводи і фабрики цілі, збережена інфраструктура, але з неї вилучено людське начало і суспільне призначення, її суть і оправданість, втілені в таких складних загальнокультурних компонентах, як традиції, мораль, спосіб життя і господарювання.

Життя народів колишньої радянської країни після серпня 1991 року стало нагадувати здане ворогу місто. В цьому житті не стало найтоншої матерії — сенсу, мети, призначення. Суспільство пережило всі стадії, що випали на долю людей — від панікерства і боягузтва тих, хто замітав сліди, до відчаю тих, хто бачив сенс життя в служінні державі. Від ошалілих від бездіяльності соціальних інститутів, морального і владного вакууму до мародерства, до відкритого заволодіння кинутого — від торгових рундучків до держави в цілому. Шансом утвердитися скористалися ті, хто здатен був на найбільш примітивні і безцеремонні способи — силові, шахрайські, маніпуляційні. Опиралися майже на інстинкти, як і буває на межі виживання, при потребі самозбереження і порятунку.

Нова дійсність породила нових людей з поведінкою, характерною для виживання в екстремальних умовах. Не випадково в умовах повного безвладдя і знищення попередніх традицій стали витребуваними «закони» кримінального світу: культ сили — фізичної, матеріальної, як єдино ефективного та дієвого закону. Ми навіть не помітили, коли в побут, кіно, телебачення увійшла, витісняючи інші сюжети, «культура зони» — відображення дійсності.

В такому напрямку наше суспільство розвивається уже 20 років, і з цієї точки зору для соціалістів фактично немає різниці між усіма ліберальними партіями, що і були в цей період при владі, змінюючи одна одну.

Соціалісти виходять з марксистського розуміння визначальної ролі розвитку продуктивних сил для формування соціально-економічного ладу і політичного устаткування суспільства. Коли брати це до уваги, то стрімке формування українського капіталізму як капіталізму фінансового, монополістичного і такого, що зрісся з владою, чітко ілюструє визначення Леніна імперіалізму як вищої стадії капіталізму. Він, імперіалізм, невідворотно, об’єктивно підштовхує суспільство до усуспільнення основних засобів виробництва, утвердження демократичної і трудової природи формування суспільного багатства. Супермонополії вітчизняних олігархів у сфері матеріального виробництва по-суті ті ж народногосподарські комплекси основних галузей. Для їх підпорядкування суспільним інтересам треба лише відсікти паразитичні ланки, що здійснюють контроль за засобами виробництва і працею десятків і сотень тисяч трудящих. Це історично закономірно.

Здавалось би…

Але думки Маркса стосувалися розвитку продуктивних сил і суспільних відносин в інших умовах, коли, по-перше, все те стосувалося поступального, самодостатнього розвитку від нижчого до вищого стану. По-друге, подібним чином і подібними темпами розвивалася вся світова цивілізація.

На відміну від того стану в нинішній Україні імперіалістичні засади ніби прищеплені до раніше створених продуктивних сил. Таке і приснитися не могло класикам школи наукової політекономії. До того ж світовий імперіалізм став глобалізованим, він виробив нові інтеграційні системи функціонування, які окрім поділу на «золотий мільярд» (де в собівартість продукції входить і реальна оплата робочої сили) і сировинну, експлуатовану решту світу, враховували і наявність недавньої соціалістичної системи. Тепер же «наші» імперіалісти намагаються облаштуватися в клубі, де місця зайняті, а ролі давно розписані. Розписані для іншого сценарію. В ньому нові «актори», хай навіть з найбагатшими реквізитами, годяться для ролей періоду первісного накопичення капіталу. А їхній капітал може долучатися до існуючого світопорядку в ту ж його — сировину, підсобну частину, повторюючи політичну і економічну практику не флагманів, а аутсайдерів капіталістичного світу.

З рівнозначних гравців, якими ми були близько тридцяти років тому, ми стали хіба що статистами. Тому реформи, що пропонуються нині, годилися б значно раніше. На рівнозначний рівень нас як державу шляхом, пройденим золотим мільярдом, уже не пропустять. Треба шукати інші шляхи і інші для того реформи. (Про те — згодом).

Беремо до уваги іще одну обставину. Після розпаду СРСР світові глобальні процеси набули якісно іншого характеру. Торкнемось лише найбільш суттєвого. По-перше, процеси прискорилися, бо зруйнована радянська система поповнила ефективним ресурсом решту світу. Згадаймо, що ми продаємо і що купуємо. В підсумку для нас ми можемо робити висновки з багатьма «де»: деіндустріалізація, де інтелектуалізація, декваліфікація робочої сили, деградація суспільства… По-друге (про це ніхто не згадує), прискоривши світові процеси, ми позбавили світове співтовариство стану динамічної рівноваги, тим самим наблизили кризу фінансового і політичного облаштування. Ця криза зовсім незабаром може перейти в системну економічну і соціальну кризу світового масштабу. (Про її справжню природу, зокрема про роль емісійного долара вже сказано багато). В таких умовах вдаватися до запізнілих реформ нерозумно. Це все-одно, що робити євроремонт у будинку, який йде на знос.

Перед лицем світової кризи потрібні практично надзвичайні заходи, щоб захистити від крайнощів мільйони співгромадян, продуктивні сили і реальну незалежність держави. Прикмети нової кризи очевидні. Подвоєння ціни на золото в доларовому еквіваленті при одночасному штучному утриманні його в більш-менш прийнятних співвідношеннях з провідними валютами світу, війни на «пониження» курсів національних валют в інтересах національних виробників, гігантський ріст зовнішнього боргу США. Тільки за період президентства Б.Обами він зріс більше як на 40 % і перевищує 14 трл. $. Це вище світового ВВП (!). Такі реалії.

Але є і інші реалії. На наших очах у величезну індустріальну державу перетворюється Китай — світовий лідер в реальному секторі економіки, як і лідер по вкладеннях в економіку США. Наяву висновок про те, що китайська еліта зуміла засвоїти принципові уроки з долі СРСР і особливостей функціонування світової капіталістичної системи в нових умовах. Вона зуміла ці умови узгодити з традиційними цінностями своєї багатовікової цивілізації, заснованої на культурі праці і взаємній суспільній відповідальності держави і трудівника. Не намагаючись копіювати зовнішні прикмети сучасного капіталістичного світу, не переймаючись голохвастівськими ілюзіями щодо можливості без зусиль, вигідним одруженням — приєднанням до чужого багатства, Китай реальною працею, виробництвом, товарами в умовах самознищувальної ризикованої політики США в міжнародній фінансовій і політичній сферах, забезпечив не лише стійке становище своєї економіки у світі, але й забезпечив неухильне зростання добробуту власного народу, підвищуючи рівень внутрішнього споживання за останні роки на 50 % за рік (!). На цьому тлі українська політика виглядає неадекватною викликам часу. Треба визнати, що наше суспільство замість того, щоб рухатися визначеним шляхом, не маючи такого визначення, вимушено витратило неймовірно багато сил, енергії і часу на подолання найбільш реакційних і кримінальних проявів.

Справа Гонгадзе та інші справи, акція «Україна без Кучми», Майдан … допомогли суспільству морально дозріти, багато що усвідомити, частково пробудили почуття громадянської відповідальності людей. Але самі по собі ці події не несли в собі конструктивного, «созидательного» (рос.) начала. Кажу про це як людина причетна до цих акцій. Вони були спрямовані лише проти незаконних дій влади — і в цьому була їх і потреба, і об’єктивна обмеженість. Народ на вулиці примусив владу мімікрірувати, тримати себе в певних рамках, але він не змінив природу і устремління влади. Форми ж прямого народовладдя не знайшли свого органічного розвитку і закріплення в місцевому самоуправлінні, робітничому контролі, незалежності преси і в суспільній свідомості. Стихійний інколи протест не зміг піднятися над самими протестом, щоб стати основою стійкого, усвідомленого розвитку українського суспільства. Мандат народної довіри опинився в руках його утримувачів всього лише козирем в торгівлі за право укласти угоду із найбільш згуртованим і послідовним кланом промислово-фінансового капіталу, що зосередився нині довкола Партії регіонів, угоду з найбільш організованою силою, яка в своїй пропаганді робить упор на традиційних цінностях і пріоритетах народу, враховує його соціальні та інтернаціональні прагнення, але жорстко проводить політику забезпечення інтересів крупного капіталу.

Саме розуміння абсолютної безплідності та демагогічності ідеології і практики Ющенка і Тимошенко, комічне месіанство одного і популістський авантюризм іншої, їх загальне неприховане і взаємовиключне прагнення до неможливого в принципі абсолютизму змусило соціалістів у 2006 році шукати компроміс в антикризовій коаліції. На той момент це було єдиним життєздатним утворенням, де ліва частина коаліції могла суттєво впливати на політичні процеси в країні. Тоді, хай тимчасово, вперше в українській історії було забезпечене більш-менш коректне співробітництво у владі різнорідних політичних сил — не на рівні стратегічного партнерства, а хоч на основі відображення реальної підтримки виборців та застосування механізмів стримувань і противаг. Ця конструкція влади була зруйнована політичним авантюризмом і бонапартизмом, остаточним руйнуванням зовні демократичного характеру української державності. Після усунення з парламенту соціалістів єдині представники лівих — комуністи зайнялися самозбереженням своєї структури шляхом ситуаційних торгів як із Тимошенко проти Ющенка, так і згодом — з регіоналами проти Тимошенко.

Сьогодні, після перемоги В.Януковича на президентських виборах різноманітні (але однорідні щодо бажання бути хоч десь при владі) політичні партії кинулися в обійми Партії регіонів, включившись у створення єдиної партії влади. І хоч з точки зору впорядкування політичної структури в тому є позитив, з точки зору вироблення внутрішньої і зовнішньої політики така єдність нічого не змінює, навіть маючи на увазі нерядових політиків С.Тігіпка і В.Литвина. Фактично нинішня влада консолідує прошарок капіталістів України і місцеву бюрократію, що обслуговує інтереси капіталу, зміцнюючи державний механізм управління, але реально демонтуючи демократичні засади управління. Така реформація нагадує підготовку до серйозних перемін. Є підозра, що до глобального переділу української землі.

Готувались до атаки на землю завчасно. І ті, хто тепер владою є, і ті, хто нею був учора. В.Ющенко, наприклад, про те заявляв не раз, відмовившись від передвиборних обіцянок. А Ю.Тимошенко діяла прагматично. Безкоштовна і термінова роздача актів на землю — був не лише передвиборний демарш, а й підготовка до того, що пропагується тепер владою — «наведення порядку в земельній сфері», введення «єдиного вікна» тощо. А причини такої «турботи» були очевидні — поки нема Державного акта на землю в руках селянина, його, відповідно, не можна ні купити, ні заставити, ні… відібрати. Разом із землею.

Отже, коли світ завмер в очікуванні того, як саме видозмінюється світова фінансова система (а засідання 20-ки не раз підтверджувало, що зміни навряд чи відбудуться), коли економіки провідних країн надзвичайно обережні в структурних змінах, ідуть навіть на певну самоізоляцію і пониження курсу власних валют для збереження експорту і робочих місць, коли вони вдаються до інших захисних кроків, українська влада зосереджується на переділі земельних ресурсів. На надзвичайно ризикованій для держави справі.

В той час, коли той же Китай, захищаючись від світових катаклізмів, збільшує частину внутрішнього споживання, бо під час кризи воно може зберегти виробництво і внутрішній ринок, тобто захистити населення, Україна викидає колосальні ресурси на Євро-2012 і береться за організацію Олімпійських ігор. Так, тут є вимушеність продовження розпочатого. Але є і заявка на гігантські замовлення десятка мега-підрядів. Добре, що будуються (таки будуються!) дороги, розв’язки, мости, стадіони, готелі, аеропорти… Та не будується, наприклад, соціальне житло чи житло для молоді (саме держава зобов’язана створювати умови для молоді). А сюди вигідно вкладати (навіть емісійні!) кошти. Напрошується висновок, що перший напрямок несе вигоду приватному капіталу і тому він прокладається владою. А напрямок, що захищає інтереси людей, гальмується, бо доступне житло дозволяє людині почуватися вільною, піднімає її вимоги до рівня і якості роботи та рівня її оплати, до рівня якості життя. А коли житло недосяжне, людина стає більш залежною від роботодавця.

Можна зрозуміти владу, Президента, які хочуть наочно продемонструвати переміни як доказ ефективності своєї влади. Але ж є невідкладні інтереси мільйонів співвітчизників! Сьогодні зберігається і посилюється адміністрування ПДВ — найбільш корупційного податку, котрий дозволяє непомітно зняти гроші із злиденних пенсій у вигляді ПДВ на хліб, молоко, крупу, зате забезпечує двадцятипроцентний бонус експортерам металу і хімічних матеріалів… Автоматичне повернення ПДВ стосується вузького кола суб’єктів економіки, проте для багатьох, особливо новостворених, підприємств передбачено антибонус. Вони змушені писати заяви про відмову від повернення ПДВ, «даруючи» державі пристойну частину своїх оборотних коштів, згортаючи виробництво, відмовляючись від його модернізації, від збільшення робочих місць. Можливо, уряд про це не знає? Але ж у нас нині влада, як ніколи, згуртована, монолітна. А йдеться про захист від ймовірної кризи! І не лише. Йдеться про нерівні умови для суб’єктів бізнесу і економіки, в кінцевому рахунку — про перерозподіл власності на догоду вузькому колу олігархів.

Для України ця обставина особливо тривожна. Бо мова не про інтереси власне олігархів, які би могли пам’ятати єврейську мудрість — «… в гробу карманов нет». Мова про населення держави, беззахисне перед наслідками кризи. Тому влада зобов’язана втручатися в процеси структурного розвитку економіки. Тим більше, що всі її представники закінчували радянські ВУЗи, здавали іспити з політекономії. А там є незаперечні висновки про те, що капіталізм в своїй імперіалістичній, фінансовій, одержавленій стадії розвитку ніколи в світовій історії не розвивався як класичне розширене виробництво. На цій стадії розвиток малого і середнього бізнесу (а тут середовище, що знімає проблему зайнятості, створення середнього класу і т.д.) в бізнес монополістичний — казка, міф.

Сучасний капіталізм реалізується тільки (і винятково) при умові привласнення невідновлюваних ресурсів — за рахунок колоній, нерівноправного розподілу праці, прибирання до рук інших ресурсів, зокрема, за рахунок диспропорцій в розвитку промислового виробництва і сільського господарства. Кого треба переконувати, що формування сучасних українських монополій пройшло не за рахунок трудового виробничого процесу. Майнові комплекси, що є в основі їхнього багатства, вважаймо, придбані формально законно, хоч і не на зароблені мозолями чи головою кошти. Мова не про те. Але тепер, коли розділення і привласнення радянського промислового спадку завершене, та ще й у приватизаційних пропорціях найвищих для європейських країн, наступає етап такого ж захвату продуктивної землі. Біда лише у тому, що цей процес, і без того вкрай суперечливий і реакційний щодо інтересів селянина, кожного громадянина і в цілому суспільства, в умовах сучасної світової кризи стає смертельно небезпечним для суспільства. Мені не раз доводилося з цього приводу аргументовано звертатися до різних інститутів влади, відкрито — до кожного співвітчизника, запрошувати на публічну дискусію будь-кого з ініціаторів товарного статусу землі. Жоден на те не згодився, бо ясно, що особисте багатство здобувається в Україні переважно крадькома, а хто обслуговує те багатство на відверту полеміку не здатний. Скористаюся іще одним аргументом. Давайте складемо усі цифри, опубліковані у «Форбсі» з оцінками статків наших олігархів і уявімо, що вони одночасно продадуть усе до нитки, одержать за це справжні гроші (це в наших умовах виглядає фантастикою) і на цю виручку виступлять покупцями землі. Цих сум вистачить на … 10 % української ріллі.

Тоді на кого розрахований процес купівлі-продажу, так настирливо пропагований однією симпатичною жінкою — доктором наук? Відповідь очевидна — на той самий замет з емісійного долара, на судомні зусилля світового фінансового капіталу хоч трохи, хоч чим-небудь забезпечити сотні мільярдів і трильйони доларів, які принципово не можуть бути покриті усим багатством США, які з усіх функцій світових грошей (читай «Капітал» Маркса) виконують лише (і виключно!) розрахункові функції. Всі ж розуміють, що переділ нашої землі можливий лише при єдності дій української влади і міжнародних фінансових кіл. Розуміють, що цей переділ смертельно загрожує соціальному спокою і загалом розвитку суспільства, самому існуванню суверенної держави. Та й тим, хто бачить в очікуваних операціях зиск для себе, не варто забувати, — згаданий доларовий замет — емісійний. Він, як і сніг при потеплінні, розтане. Тільки земля під ним буде уже чужою.

А хто ж у нас причаївся в засідці, розраховуючи на зиск? Той, хто нічого не втратить — не власник навіть, не народ, звичайно. Він — посередник і чиновник, що забезпечує інвестору з мішком емісійних доларів усі послуги для легалізації нових надбань. Що потім буде його мало турбує. «Не зівай, Хомо…», — логіка їхніх дій. А наскільки довго переділ проіснує, скільки часу потрібно народу щоб прозріти і … повернути своє, закріплене Конституцією… Це питання для істориків, які колись про те розкажуть. Бо, можливо, їм і не доведеться досліджувати такий процес. Його може і не бути. Тут багато залежить від Президента, уряду, депутатів. Про це варто було б сказати спікеру, відкриваючи сесію Верховної Ради.

Соціалісти зробили багатофакторний аналіз перспектив перетворення землі в товар. Аналіз зводиться до одного — це катастрофа, намір, який передбачає рух України в напрямку, протилежному тому, яким рухається світ. Ми запропонували і переконливий варіант уникнення такої загрози, підготували для того проект закону про право оренди землі як предмету застави. Зміст аргументації щодо земельних відносин давно розміщений на сайті Соцпартії, в архівах інших інтернетвидань. Не можна, щоб держава ще раз обдурила людей. Хто хоче продати свій наділ, нехай продає. Але купити його може тільки українська держава через Державний земельний банк.

Ще одна популярна за останні роки тема, введена у вжиток В.Ющенком і не забута сьогодні, стосується асоційованого членства України в ЄС. Свого часу В.Ющенку делікатно пояснили, що такого членства статут ЄС не передбачає. Хтозна, можливо нині ЄС згоден на будь-які зовнішні атрибути задля розширення свого впливу на ще один ринок, але Європейський Союз не буде тратити гроші не те, що на розвиток економіки України (йому ми потрібні такими як є), а й навіть на допуск на європейський ринок на умовах їхнього співтовариства. Хто сумнівається, нехай уважно простудіює умови СОТ, де умови для України принципово інші ніж для «своїх». Вони дискримінаційні щодо наших суб’єктів, отже, і для держави.

Енергійні і жорсткі реформи для модернізації державного і суспільного життя могли би дати ефект в умовах зростаючих ринків (внутрішнього і світового) і світового економічного зростання. Тоді деякі непопулярні заходи могли би компенсуватися збільшенням зарплат та збільшенням їх частки в собівартості товарів, ростом продуктивності праці. Останнє — ключове завдання. Воно певною мірою корелюється з посиленням експлуатації працівників, але цей негатив нейтралізувався би одночасним оновленням фондів, технологій, зростанням ефективності виробництва. Однак все це — якби. Сьогодні абсолютно очевидно, про час рішучих ліберальних реформ втрачено, а в умовах кризи — це лише данина ліберальному доктринерству, або потреба тих, хто з попередніх реформ збагатився, знайшов надійне місце для своїх капіталів за кордоном і сам збирається жити там. Або уже й живе.

Про Україну тут не йдеться.

Тому треба зосередитися на справді антикризових заходах, щоб послабити наслідки світової кризи, не допустити соціальної катастрофи. Політрада партії підготувала проект необхідних заходів, але вони, ясна річ, стосуються не так партії, як держави. Ми пропонуємо вирішення в першу чергу таких питань:

- ліквідація доларизації економіки і диверсифікація валютних ризиків. Заборона в Україні будь-якого використання валюти як засобу розрахунків, зберігання і накопичення. Держава не відповідає за підтримку внутрішнього курсу іноземних валют і золота. Громадяни можуть вільно купувати її в державних банках в межах, що співвідносяться з їхніми легальними доходами при виїзді за кордон на відпочинок, навчання чи лікування. Курс встановлюється вільний, за результатами щоденних торгів на біржі. Вводиться законодавчо 100 % продаж валют від експорту по тому ж вільному біржовому курсу. Вільне придбання валюти імпортерами по такому ж курсу для операцій з критичним імпортом в рамах зовнішньоекономічного балансу, а зверх балансу — лише по клірингових міжурядових угодах з вільною реалізацією клірингових валют на біржі в межах відповідних дво- чи багатосторонніх міжурядових угод. Найперше слід укласти угоди з країнами — крупними партнерами. Фактично це режим вільно конвертованої гривні, але зі спеціальними кліринговими режимами для крупних торгових партнерів, що забезпечать розрахунки і торгівлю навіть в умовах загального колапсу. Забезпечення позитивного балансу зовнішньої торгівлі і відмова від підтримки як внутрішнього курсу іноземних валют, так і будь-яких зобов’язань по структурі золотовалютних резервів НБУ;

- створення на базі одного з державних банків спеціалізованої установи для здійснення виключно розрахункових операцій, без проведення активних і будь-яких ризикових операцій, без права на вільне розміщення коштів клієнтів від свого імені, з державним гарантуванням збереження коштів і використання їх винятково для виконання клієнтських доручень. Це дозволить при різного змісту світових процесах гарантувати повне функціонування системи внутрішніх платежів і збереження платіжних засобів. Використання цього банку для розрахунків має бути суто добровільним, така спеціалізація є суспільною функцією і не передбачає одержання прибутку;

- створення Державного земельного банку — єдиного оператора із землею товарного призначення. Банк — єдиний покупець і орендодавач землі, здійснює її придбання у власників земельних актів за кадастровою ціною, має право на корекцію ціни залежно від ситуації в конкретній місцевості і станом ринку оренди (але не менше кадастрової ціни). При відсутності заявок банк матиме право встановлювати ставки не за результатами внутрішніх торгів, а за кадастровою ціною чи за домовленістю сторін;

- створення зовнішньоекономічної біржі для реалізації і придбання всіх груп стандартних товарів на встановлених умовах. Подача заявок на придбання ресурсних груп товарів на встановлених умовах за цінами вище заявлених в контрактах буде підставою для перегляду підписаних, але нереалізованих контрактів і визнання їх недійсними;

- повна заборона платних державних і комунальних послуг;

- законодавча заборона будь-якого використання державних і комунальних коштів на дотації, субсидії підприємствам усіх форм власності, на передачу землі і майна інакше як на відкритій конкурсній основі;

- повна монетизація пільг, персональне субсидіювання пільговиків, повна свобода отримувачів пільг на їх використання, недопустимість надання пільг в іншій, аніж грошовій формі;

- скорочення і спрощення державного апарату, чіткий розподіл відповідальності і ресурсів між різними рівнями самоуправління і державою. Держава не відповідає за борги місцевого самоуправління, як і воно — за борги держави;

- повна монетизація і персональне фінансування з фондів соціального споживання, єдині загальнодержавні норми на фінансування медичних послуг та освіти кожного громадянина, відмова від будь-якого прямого фінансування державою соціальних послуг і установ, право громадян вільно об’єднувати свої соціальні виплати з метою їх оптимального використання;

- принципове і невідкладне реформування податкової системи — єдині норми для фізичних і юридичних осіб, єдині норми податків на землю, нерухомість і майно, оборот і прибуток, податок на розкіш. Повна відмова від ПДВ. Встановлення максимального розміру сумарного податкового навантаження за всіма типами платежів на рівні не більше 20 % від прибутку, або 5 % від обороту, встановлення прогресивної шкали оподаткування на пасивні доходи — від депозитів, здачі в оренду, спадку і даровизни. Заборона авансових платежів при стягненні податків, єдина класифікація періодів, видів збору коштів — з обороту або продаж — постійно, з прибутку — раз на рік. Реальне впровадження партнерства податкової служби і підприємців, узгоджувальна процедура розв’язання конфліктів, незалежний аудит податкових зобов’язань (при незгоді з ним — судова процедура, витрати на яку несе винна сторона — не держава, а конкретний чиновник чи аудитор, що прийняв незаконне рішення);

- одномоментна, на 1 січня реєстрація всього нерухомого майна, транспортних та інших основних засобів шляхом подання декларацій усіма юридичними і фізичними особами. Майно, не заявлене в деклараціях, вважається безхазяйним і підлягає переведенню в дохід держави. Декларування майна і нерухомості є щорічним і здійснюється одночасно з готовими податковими платежами, складаючи основу реєстраційної системи держави. Декларуванню підлягає також закордонне майно і цінності, подача з цього приводу неправдивої інформації є кримінальним злочином;

- обмежується діяльність юридичних осіб з непрозорою інформацією про їх кінцевих власників та (або) бенефіціарів, повна заборона їх діяльності в сфері фінансів, державних і комунальних замовлень, управління активами і холдингів;

- негайний перегляд пенсійної системи на засадах єдиного підходу до всіх категорій пенсіонерів, відміна спеціальних пенсій, пряма і єдина залежність нових пенсій від одержуваної оплати. Створення пенсійних фондів на виробництвах. Право людей зберігати свої накопичення — нарахування в будь-якому фонді чи фінансовій установі в розмірах більше потреби при виплаті соціальної пенсії. Перерахунок усіх пенсій у строгій відповідності з законами, а не підзаконними актами чи різними роз’ясненнями;

- виборчий закон на основі відкритих списків. Прозоре державне фінансування партій пропорційно кількості одержаних мандатів. Посилення статусу органів місцевого самоврядування, закріплення за ними джерел фінансування і розвитку;

- в сфері ЖКГ — глибоке реформування експлуатаційних служб шляхом їх безплатної приватизації мешканцями будинків із відповідної зони обслуговування. Безкоштовна передача їм землі під будинками і прилеглих об’єктів інфраструктури, передача їм же амортизаційних відрахувань по всіх об’єктах. Строгий контроль за державними і комунальними монополіями. Чітке розмежування владних і господарських функцій на місцях;

- в сфері енергетики і забезпечення енергоресурсами — розподіл НАК «Нафтогаз України» на самостійні добувні, переробні, транспортні і експлуатаційні підприємства (з передачею трубопровідного транспорту в підпорядкування Міністерству інфраструктури) Припинення перехресного дотування в енергетиці, списання боргів, реальна економія ресурсів. Використання газу вітчизняного видобутку тільки на комунальні потреби;

- забезпечення справжнього самоуправління в сфері підтримання правопорядку і законності, дійова адміністративна влада на місцях, що відповідає за дотримання законності і правопорядку. Введення інституту мирових суддів на місцевому рівні, виборність голів органів охорони громадського порядку, розмежування їх функцій з кримінальною міліцією і прокуратурою. Введення суду присяжних по справах, де передбачено покарання у вигляді позбавлення волі. Незалежне фінансування судів і місцевих органів правопорядку.

 

Такі, на наш погляд, перші і найбільш необхідні зміни, здатні стабілізувати суспільство і економіку, суттєво декриміналізувати життя, закликати до управління і участі в справах держави людей, незалежно від їх майнового стану. Якби здійснити хоч би ці необхідні зміни, Україна змогла би зменшити ризики від світової кризи, стабілізувати внутрішню ситуацію — економічну і політичну.

Було б добре, якби ці теми турбували депутатів на порозі і впродовж чергової сесії.

Будемо чекати.

 

Публикуется на языке оригинала

Оставайтесь в курсе последних событий! Подписывайтесь на наш канал в Telegram
Заметили ошибку?
Пожалуйста, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter
Добавить комментарий
Осталось символов: 2000
Авторизуйтесь, чтобы иметь возможность комментировать материалы
Всего комментариев: 0
Выпуск №29, 11 августа-17 августа Архив номеров | Содержание номера < >
Вам также будет интересно