Гривні-іммігрантки

Хоча перші кроки з організації і будівництва Банкнотно-монетного двору в Україні було зроблено ще восени 1991 року, його банкнотно-монетну фабрику було здано в експлуатацію у березні 1994-го — за два з половиною роки до здійснення грошової реформи. Після цього банкноти української грошової одиниці друкували виключно на підприємствах Національного банку.

А до того українські грошові знаки друкувалися і виготовлялися в різних місцях. І багато подій, пов’язаних із цим, мають справжній детективно-пригодницький характер.

Спочатку гривню планувалося ввести в обіг уже 1992 року, проте для створення необхідних для цього власних виробничих потужностей в Україні бракувало і грошей, і часу. І перші замовлення на виготовлення банкнот і монет були зроблені, як відомо, за кордоном.

У 1991—1992 роках Нацбанк уклав контракти з англійською фірмою «Томас де ля рю» на виготовлення банкнот номіналом 50, 100 і 200 грн. (Ця ж фірма, до речі, була й основним виробником купоно-карбованців.) Банкноти дрібніших номіналів — від однієї до двадцяти гривень — друкувалися канадською «Кенедіан банк ноут компані». Монети номіналами від однієї до 25 коп. чеканив Монетний двір Італії.

Перші поставки надрукованих за кордоном гривень здійснювалися в серпні-вересні 1992-го і травні-червні 1993 року морським транспортом.

Це потім, у 1993—1994 роках, поставки з Лондона готівкових купоно-карбованців, як згадує колишній начальник управління касових операцій і впровадження сучасних технологій Національного банку України Валерій Желябов, відбувалися в щотижневому режимі — чартерними авіарейсами «у будь-який час доби і за будь-якої погоди». У період тодішньої гіперінфляції потреба в готівкових купоно-карбованцях була такою серйозною, що перевозити їх з аеропорту до центрального сховища, а потім переправляти (за визначеною схемою) обласним управлінням НБУ не було ні часу, ні технічних можливостей. Тому доводилося одночасно і приймати від фірми-виробника контейнери з банкнотами в коробах, і відразу передавати їх інкасаторським бригадам обласних управлінь НБУ.

Стан емісійних процесів був таким, що одержувати готівку практично одночасно прибувало інколи понад 20 бригад майже з усіх областей України. Технологію роботи створювали «на ходу», не чекаючи затвердження нормативно-правових актів. Операція прийому-передачі готівки оформлялася актами, в яких як одиниці виміру фігурували... короби, рахунок котрих йшов на сотні. Однак немає лиха без добра. Відпрацьована і налагоджена в цей період технологія «масових» перевезень готівки стала гарною підмогою для успішного здійснення масштабних операцій у період грошової реформи...

У 1991—1992 роках, коли підписувалися перші контракти на виробництво банкнот і монет і здійснювалися перші поставки, Нацбанк України відчував такий серйозний дефіцит валютних коштів, що змушений був заощаджувати практично на всьому. Чого тільки вартий той факт, що, за спогадами першого голови НБУ В.Матвієнка, перший аванс на друкування грошей із «Кенедіан банк ноут компані» у розмірі 5 млн. дол. було перераховано за рахунок валютного кредиту, який Нацбанк взяв у... промислових підприємств. Ну а оскільки за контрактом із канадською фірмою передбачалося, що доставка грошей здійснюється за рахунок замовника, то замість простішого і безпечнішого способу доставки авіарейсом із Канади, який обійшовся б у кілька сотень тисяч доларів, довелося віддати перевагу морському шляху. Котрий хоч і був значно небезпечнішим, зате набагато дешевшим.

До речі, із підписанням канадського контракту вийшла досить заплутана історія. За свідченням Володимира Матвієнка, протокол про наміри щодо друкування 6 млрд. шт. банкнот було підписано представником уряду А.Ємельяновим ще 28 червня 1991 року. Тобто задовго до того, як в офіційних документах узагалі почало фігурувати слово «гривня». І коли обраний ВР 6 червня 1991 року перший голова НБУ ще не почав повноцінно виконувати свої обов’язки...

Та й потім у процес підготовки цього контракту неодноразово втручалися не лише високі представники виконавчої влади, а й народні обранці, серед яких були і дуже впливові у ті часи голови парламентських комітетів.

Саме на настійну вимогу одного з них готувати контракт від імені української сторони в Канаду вирушала людина, на думку пана Матвієнка, некомпетентна не тільки в банківській сфері, а й у юридичних питаннях. У результаті чого при узгодженні умов договору вдалося усунути далеко не всі недоліки цього документа, який першому голові НБУ, за його словами, довелося підписувати, маючи на руках відповідне рішення президії ВР.

У результаті потім і самому Володимиру Матвієнку, і Вадиму Гетьману, котрий змінив його на посаді глави Нацбанку 1992 року, судячи зі спогадів очевидців, неодноразово доводилося змінюватися в обличчі і хапатися за голову. Оригінал контракту, до речі, чомусь зберігався не в Нацбанку, а в сейфі одного з високопосадовців, а його дію вдалося завершити лише в лютому 1995 року.

І кожному новому голові Нацбанку доводилося шукати шляхи розв’язання проблем, викликаних цією «головоломною» угодою. Чого вартий тільки той факт, що перший випуск «канадських» банкнот зразка 1992 року був здійснений за допомогою офсетного друку фарбою, яка... змивалася! А оскільки всі грошові знаки були однакового розміру, виготовлені на однотипному папері, і навіть портрети на них були між собою схожі, то «переробка» одногривневих банкнот на двадцятигривневі не становила особливих труднощів для шахраїв.

Напевно, саме з цих міркувань після відповідних консультацій із СБУ і першим українським президентом купюри номіналом від 50 гривень було трохи пізніше вирішено замовити в Лондоні.

Спеціальний рейс контейнеровоза Чорноморського морського пароплавства «Петро Алейніков» з доставки виготовлених у Канаді грошових знаків, який готував і супроводжував спеціально створений підрозділ СБУ, тривав майже півтора місяця.

З 19 серпня по 2 жовтня 1992-го судно у секретному супроводі збройної спецгрупи з дев’яти осіб, до якої входив і директор департаменту банківської безпеки НБУ Ігор Черник, в обстановці максимально можливої таємності пройшло шлях спочатку з Одеси (порт Іллічівськ) у Монреаль. А потім, після заходу на Мальту, де друкувалися банкноти англійською фірмою, назад. Проте не в Одесу, а в порт «Жовтневий» поблизу Миколаєва. Там цінний «вантаж без маркування» було перевантажено на теплоходи класу «ріка—море» і потім доставлено під дуже ретельним наглядом силовиків у Київ.

Скільки праці, а часом і кмітливості доводилося у ті часи докладати для вирішення питань, які здаються сьогодні вже елементарними... Напевно, нащадки засмучуватимуться, а може — посміхатимуться, читаючи про тодішні події. Які і нині вже стали історією.