Булава і голова

Ще Ільф і Петров зауважили, що у всіх, хто причетний до «товару з ідеологією», є одна спільна риса. Вони менше за все дбають про історичну достовірність. Звісно, якщо йдеться про художні твори — в автора не відібрати право на творчий домисел. Але коли знімаються костюмовані історичні фільми, то автори й консультанти мали б зважати на те, що їхню стрічку дивитимуться не лише підлітки. Прем’єрний фільм Миколи Мащенка «Богдан-Зіновій Хмельницький» — як знахідка… не для шпигуна, а для історика. Не торкаючись художніх особливостей проекту, торкнуся лише деяких ляпів.

Ляп перший — «тотальна мобілізація» в Речі Посполитій проти Хмельницького. Про неї йдеться в титрах. Тотальною мобілізацією заведено вважати набір у військо абсолютно всіх чоловіків, здатних бодай носити зброю. Якщо режисер мав на увазі скликання «посполитого рушення», то, вибачте, це ще не тотальна мобілізація, бо стосувалося воно лише шляхти. Хлопи тим часом продовжували працювати. Якщо вже хтось і займався тоді тотальними мобілізаціями, то це Хмельницький. Московські прикордонні воєводи повідомляли цареві, що в районі Ромен до козацького війська примусово брали всіх чоловіків, незалежно від віку і роду занять, і багато сімей із Лівобережжя через небажання воювати втікали на територію Московського царства.

Ляп другий — постать Яреми Вишневецького. Суцільний, можна сказати, ляп. Віктор Кручина — добрий актор. Але його (чи то пак — режисера) Ярема не має нічого спільного з тим, що постає з хронік та документів, із якими автор цих рядків мав нагоду ознайомитися, працюючи над книжкою «Ієремія Вишневецький. Спроба реабілітації». Реальний Ієремія не був блондином. Принаймні не фарбував волосся. Те ж саме, до речі, стосується і Яна Казимира (Сергій Джигурда). Досить було взяти портрети цих історичних персонажів, що збереглися, — того ж Данієля Шульца-молодшого. А у стрічці Мащенка і Ярема, і Ян Казимир — суміш «емо» з «готом». Лють, що переходить то в плач, то в страх.

Ярема справді відзначався запальністю характеру і взагалі, висловлюючись за польським письменником Яном Відацьким, викликав у Речі Посполитій «цікавість, змішану з переляком». Але якби Ярема справді був таким психопатом, він би не зміг розбити татар під Охматовим (до речі, в тій битві він і Богдан Хмельницький воювали по один бік). Він би не зміг поставити збройний опір козацькій «ребелії» на початку війни, коли вся країна була паралізована першими перемогами вчорашнього чигиринського сотника. Збараж, оборону якого він очолював, був би, певно, зданий після першого ж штурму, а Берестечко (де, до речі війська Ієремії розбили всю козацьку кінноту, виведену за табір) закінчилося б взагалі невідомо чим.

Під Вишневецьким кілька разів у боях гинули коні, він ішов у бій без обладунку, будучи пораненим — продовжував керувати обороною.

Ляп третій — епізод розправи з бандуристами. Зрозуміло, він задумувався, аби явити Ієремію в образі «україножера», що катує кобзарів. Але, по-перше, він нікого особисто не катував. Не княже це діло — «чорну роботу» виконували жовніри. Та й розстріл — це «привілей» для шляхтичів, які зраджували присягу. Для хлопів і негербових — мотузка або паля. Законодавство Речі Посполитої чітко регулювало ці моменти.

Ляп четвертий — дружина і син Ієремії в обложеному Збаражі. Незрозуміло, звідки там могли опинитися Гризельда Замойська-Вишневецька, та ще й із княжичем Михайлом (не кажучи вже про інших поважних дам). Адже князь евакуював сім’ю ще на початку Хмельниччини на територію сучасної Білорусі.

Ляп п’ятий —поєдинок між Яремою і козаком-посланцем. По-перше, навіть в умовах «війни домової», хоч би якими «здрайцями» вважали козаків, посол завжди залишався особою недоторканною. І навіть Ярема, попри всю свою ненависть до козаків, у реальному житті не стратив жодного козацького посла (хоча це йому приписують). По-друге, дуель між шляхтичем і негербовим була апріорі неможливою. Згідно зі становою етикою, шляхтич (тим більше — князь) не міг кинути виклик на шаблі не рівному собі. Так само як і негербовий не міг викликати шляхтича на поєдинок.

Те ж саме, до речі, стосується дуелі між Хмельницьким і Вишневецьким, яка не відбулася. І річ не в тому, що Ієремія нібито злякався, — боягузтво йому не могли закинути навіть вороги. Просто зі шляхетством у самого Богдана були проблеми. Його батько, Михайло Хмельницький, шляхтич герба Абданк, був одружений із козачкою. Тобто особою негербовою. В Речі Посполитій же шляхетство велося по материнській лінії.

Ляп шостий — сцена в костелі, де Богдан припиняє грабунки. Хмельницький вів свою війну під релігійним гаслом — «за віру». Тобто за православну, зрозуміло. Дарма що в його війську були і шляхтичі-католики, для яких він навіть застерігав амністію в договорі з королем. Але якби Богдан і справді припиняв грабунки в костелах, з ним тут-таки на місці розправилися б його ж люди. За всіма законами війни, храми були такою ж самою здобиччю, як і все інше. До речі, не лише католицькі. Православні храми грабувалися козаками з не меншим завзяттям.

Ляп сьомий — піша атака крилатих гусарів. Може, в Мінкульту забракнуло коштів на коней. Але цей епізод — найсмішніший у фільмі. Хтось уявляє собі, що таке «крилатий гусар»? Це — важко озброєний вершник, елітна кавалерія Речі Посполитої. Своєрідний танк. Гусари ніколи не воювали в пішому строю: у важкому обладунку, пішака та ще й із крилами за спиною багато не повоюєш. А ось кінним гусарам на полі бою в ті часи не знаходилося рівних. Зупинити їх було фактично неможливо. Вдавалося це лише двічі, і то шведам.

Ляп восьмий — мовний. Тут їх, чесно кажучи, кілька. Не може Богдан Хмельницький говорити про «пропольські настрої». Для XVII століття ця лінгвістична конструкція невластива. Так само і як заявляти королю про мрію «об’єднати українські землі в її етнічних межах». Так може говорити хіба член ОУН у ХХ—ХХІ ст., але не гетьман XVII ст.

Ляп дев’ятий — булава. Титрами помічено, що певний епізод відбувається 1 грудня 1651 року. Тобто хронологічно — після битви під Берестечком. Нечувано велика милість як для переможеного, чи не здається? Насправді булаву і королівську корогву українському гетьману вручило в 1649 році після битви під Зборовим у Чигирині посольство, очолюване Адамом Киселем. А під Берестечком Богдан її втратив. Як трофей вона дісталася об’єднаному війську Речі Посполитої. У фільмі ж виходить так, що король дає Хмельницькому іншу — замість втраченої. Мовляв, не шкода. Мовляв у мене тих булав — хоч ложкою їж. Так чи що?

Ляп десятий — хоча й не останній. Етичний. Ну не може сідати Хмельницький на стіл у присутності хана Іслам-Гірея! Все-таки хан — монарх, і Хмельницький йому — не рівня. У чому завгодно можна звинуватити Хмельницького, але хамство йому було невластиве.

Напевне, кожне костюмоване кіно з історичним антуражем у пост-тоталітарних державах приречене на пропагандистський ефект, хай навіть несамохіть. У Росії це вже відбувається давно. Фільми «Слуга государів» і «Олександр. Невська битва» — того приклад. На угоду внутрішній і зовнішній політиці історичні реалії грубо нехтуються. В Україні, як свідчить досвід фільму «Богдан-Зіновій Хмельницький», також існує реальний ризик повторити помилки сусідів. Історико-пропагандистський конвеєр — сумнівний шлях для розвитку національного кіно.