Підтримати
Від редакції: Українське суспільство адаптувалося до війни. Але разом із цією адаптацією виникли побічні ефекти — знецінення, дистанціювання, мовчазне перекладання відповідальності. Черги до ТЦК зникли. Захват і вдячність тим, хто воює, поступилися місцем прохолодній відстороненості. «Бусифікованих» ухилянтів нерідко сприймають як жертв, а не як порушників. Дружини військових замість підтримки дедалі частіше чують: «Чому не втримала його в тилу?». Тим часом війну не можна просто перечекати — вона живиться пасивністю більшості. А наслідки такого суспільного зсуву боляче б’ють по родинах тих, хто воює.
Дисклеймер від дружин військових
За чотири роки повномасштабки та вісім років АТО війна стала майже звичною. У суспільстві ця «звичка» призвела до байдужості, байдужість — до знецінення, а знецінення — до заповнення інформаційного простору зневажливими меседжами, болісними для родин військових. У цьому випадку суспільство — майже всі громадяни, напряму не дотичні до війни: знайомі, сусіди, блогери, журналісти та, звісно ж, влада й чиновники.
Ми розуміємо, що болісні слова й образи в комунікації часто з’являються несвідомо, але настав час кожному взяти на себе відповідальність і зрозуміти, як слова можуть впливати на людей навколо й чому варто уникати негативних тригерів.
Суспільство очікує й транслює, що родини військових «вивозитимуть» цю війну майже нарівні з бійцями. То, може, варто не красти емоційного ресурсу цих родин?
Мета цієї статті — показати «світ тих, хто чекає» та реальність, із якою вони стикнулися. Ми не очікуємо жалості, нам це просто не потрібно. На щире співчуття ми теж не розраховуємо, бо чужий досвід не можна «відчути». Ми сподіваємося, що цей відвертий текст враховуватимуть у своїй комунікації в ЗМІ лідери думок, бренди й ті, кому бодай не байдужий хід війни.
Чому саме хід війни? Тому що «сім’я є одним із факторів, який впливає на психологічний стан військовослужбовця під час виконання службових завдань». Є низка досліджень, які показують: психологічний стан сім’ї військовослужбовця безпосередньо впливає на його мотивацію та ефективність під час служби чи реабілітації і після повернення до цивільного життя.
Позаяк майже всі медіа та психологи періодично дають поради, як дружина військового має комунікувати зі своїм партнером, ми теж дамо декілька порад — як не виснажувати родину військового комунікацією, аби ця родина мала ресурс підтримати свого партнера / партнерку, що воює.
ЗМІ: де починається знецінення
«Примазування цивільних до військових» — використання військової термінології для опису цивільного життя чи назв цивільних професій. Наприклад, коли вживають вислови «економічний фронт», «ветерани сцени», «десант комунальників» тощо. Під час війни є надважливі цивільні професії — наприклад, ті, хто справді ризикує життям і відновлює інфраструктуру у важких умовах, або бізнес, який продовжує в цих умовах сплачувати податки, або працівники ОПК. Але це далеко не те саме, що бути військовим і подекуди ризикувати життям 24/7. Такі метафори — це знецінення того, що переживають військові.
Фахівці ЗМІ, ви можете бути розумнішими та більш емпатичними й відмовитися від будь-яких військових термінів для опису цивільних.
Толерантність чи латентне співчуття ухилянтам. Наприклад, коли публікують новину про ТЦК, в якій висвітлено події виключно в термінах «протиправне затримання», «силоміць запхали» тощо, але немає акценту на тому, що затримали саме правопорушника, який за чотири роки не зміг оновити дані, ховався вдома, можливо, навіть ніде не працював, аби не попастись. Окрім того, здебільшого негативно висвітлюють лише одну сторону конфлікту — військовослужбовців ТЦК, які застосовують силу, але ніде не зазначають причини цього конфлікту й не висвітлюють поведінки громадянина, яка й призвела до застосування силових методів. Ухилянтство, особливо під час війни, — це насамперед злочин, що передбачає адміністративну та кримінальну відповідальність!
ЗМІ, давайте визначимося: без мобілізації Україна програє цю війну. Якщо чоловіки добровільно не долучаються до армії, то буде примусова мобілізація правопорушників-ухилянтів (!), а не «звичайних безневинних громадян».
Зайвий пафос та героїзація тилу. Наприклад, «незламні мешканці міста N», «відважні мешканці району N», «сміливі платники податків» тощо. Жити в умовах війни справді складно: відключення світла, тепла й води, обстріли, руйнування, інфляція. Але це все ще цивільне життя, де людині не потрібно виконувати наказ, під час якого можна загинути, потрапити в полон тощо. До речі, військові дуже часто так само не мають тепла, води, світла.
Стійкість громадян варта уваги, такі новини важливі, але давайте без пафосу, будь ласка.
Акцентування на тому, що правопорушник — військовий. Наприклад: «військовий спричинив ДТП», «військовий чіплявся до дівчат», «військовий побився» тощо. Під такими чи подібними заголовками часто публікують новини, незрозуміло для чого зазначаючи рід занять людини. Навряд чи поруч буде новина на кшталт «учитель спричинив ДТП», «будівельник чіплявся до дівчат» чи «айтівець побився». Тоді для чого виставляти в негативному світлі саме військових і наголошувати на цьому?
Армія — це зріз суспільства, тож туди можуть потрапити як дуже круті люди, так і не надто приємні антисоціальні елементи. Не варто щоразу акцентувати увагу на тому, що правопорушення вчинив саме військовий!
Блогери та бренди: показовість замість емпатії
Показушність чи хизування. Наприклад, поради від психологів / психологинь і коучів про гармонійні стосунки в парі та вибір своєї ролі під спільним фото з відпочинку чи з сімейного свята.
Це недоречно виставляти зараз, бо дехто з нас не має можливості відсвяткувати разом умовно Новий рік. А родини полонених і зниклих безвісти взагалі не мають змоги бачитись чи спілкуватись.
Ми не обирали собі ролі «одна за всіх». І військові не обирали «служити до кінця». Попри всі наші старання й зусилля, через відстань стосунки з часом псуються. В такій ситуації вам навряд чи допомогли б ваші ж поради.
Усвідомте, будь ласка: ви «живете життя» нашим коштом. Не хизуйтеся цим.
Подвійні стандарти. Наприклад, обурення тим, «який байдужий світ до України». Але погляньте у дзеркало та роззирніться навколо — й побачите, що вам, як і більшості українців, байдуже до проблем в армії. Мало кого насправді цікавить ситуація на лінії зіткнення, рішення вищого командування або закон про строки служби — настільки, щоб хоча б написати про це.
Тож якщо вам дійсно небайдужа Україна, приділяйте увагу внутрішнім проблемам і проблемам в армії.
Ті самі толерантність і латентне співчуття до ухилянтів. Наприклад, коли навіть проукраїнські блогери щиро обурюються перевищенням повноважень ТЦК щодо «громадянина», але ігнорують той факт, що ухилянта затримали на етапі перевірки документів.
Якщо замінити слово «громадянин» на «корупціонер», «правопорушник», блогери навряд чи співчуватимуть такій людині чи наголошуватимуть на правах цієї особи. Ба більше, вони «забувають», що такі громадяни майже напряму порушують права чинних військових, яких не замінюють і не відпускають у відпустку, бо ухилянти ховаються від армії.
Визначтеся, будь ласка: від кого просто зараз залежить ваше майбутнє — від армії чи ухилянтів?
Близьке коло: слова, які не забуваються
Переоцінювання важливості тилу. Наприклад, розмови про те, що хтось «потрібніший у тилу».
Серед чинних військових є багато незамінних чи затребуваних зараз спеціалістів: високовольтні електрики, токарі, будівельники, айтівці, власники бізнесу та інші. Вони легко могли б відновлювати інфраструктуру чи «тримати економічний фронт», натомість служать в армії.
Тож просто не натягуйте сову на глобус, будь ласка.
Подвійна мораль. Наприклад, коли люди одночасно ставлять сердечка під дописами про військових, пишуть «молимося за вас», співчувають і жаліють бійців, а під іншим постом хейтять ТЦК, бо «моєму сину / зятю / чоловіку не можна в армію».
Визначтеся, будь ласка: ви хочете, щоб військовим стало легше? Тоді потрібна мобілізація, й примусова також. Якщо ж ви цього не хочете, то визнайте — ви симпатизуєте ворогу.
Навішування ярликів і стереотипів. Наприклад: «Не всі можуть бути воїнами і вбивати».
Наші чоловіки ніколи не планували бути солдатами. Вони також є люблячими та добрими татами й партнерами. Вони воюють не через жорстокість чи надлюдську сміливість, а тому що мають честь та совість і знають, що таке відповідальність.
Або, приміром: «Я / мій чоловік / мій син не підуть помирати чи бути гарматним м’ясом».
Чому одразу помирати за країну, а не боротися за неї та її майбутнє? Чи захищати свою ж таки родину? Так, звісно, на війні є ризик загинути, але загинути можна й у власній квартирі під час обстрілів. Або вижити самому, але поховати своїх дітей і дружину. Можливо, якби ці чоловіки приєдналися до війська, то перемога настала б швидше і смертей було б менше?
Або коли чинних військовослужбовців вважають «професійними солдатами». Більшість із них теж були цивільними й мають цивільні професії. Усього, що знають із військової справи, вони навчилися під час війни, а не на військовій кафедрі чи у військовому ВНЗ.
Просто не навішуйте ярликів на того, чий досвід вам невідомий.
Знецінення досвіду родини військових. Наприклад, коли кажуть: «То ж твій чоловік в армії, а не ти, тобі чого жалітися?». Тобто життя роками без партнера, з постійною тривогою та відповідальністю за всю сім’ю не має жодного значення і це легко?
Або коли вважають, що і військовослужбовці, і їхні родини «вже звикли і їм нормально, а в решти є специфічні обставини, і ми маємо їх розуміти».
Ні, ми не розуміємо. Ні, ваші обставини навряд чи є специфічними. Ні, нам не нормально й не звично.
Або, приміром: «Ти така зла, бо в тебе чоловік на війні, й ти хочеш, щоб усім було погано».
Ні, ми хочемо, щоб тягар війни був розподілений справедливо та рівномірно. Не одні й ті самі п’ять років поспіль в армії, а інші — весь час удома. Можна служити почергово: наприклад, два роки у війську, два — вдома. Нині ж в армії банально бракує людей, аби військові могли отримати свої нещасні 15 днів відпустки.
Будь ласка, не пхайте нам в очі свою мудрість.
Засудження. Якщо ти дружина військовослужбовця — в тебе просто нуль шансів не бути засудженою.
«Якого біса ти мозолиш очі й знову говориш і пишеш про війну?», «Чого ти ниєш? Від чого ти там втомилася?» — від людей у соцмережах.
«Іди сама воювати», — від ухилянтів.
«Будь позитивною, життя прекрасне», — від людей, які живуть не у країні, що воює, а у світі рожевих поні.
«Ваш син такий агресивний, бо в нього тато в армії?» — від деяких «педагогів».
«Вам би тільки знижки випрошувати», — від деяких бізнесів.
Щоб родини військових не були агресивними, достатньо не говорити їм безглуздя та дичини, незалежно від наявності у вас співчуття чи розуміння.
Знецінення досвіду військових. Наприклад, коли кажуть, що «вони заробляють на війні».
Насправді значна частина зарплати (точніше, грошового забезпечення) військових «залишається» в армії та покриває поточні потреби: ремонт, паливо, запчастини, лікування, допомогу пораненим побратимам тощо. А ще частина цих грошей іде на оренду житла в прифронтовій зоні. Ви навіть не уявляєте, які суми насправді регулярно вкладають у забезпечення війська самі військові та їхні родини.
Або, наприклад, ставлення з повагою лише до тих, хто загинув. Якщо чинний військовий два, п’ять, десять років воює й досі живий, то це, мовляв, «тиловий щур, недостатньо відважний, якийсь злий, заважає нормальним людям жити». Це, до речі, спостерігається як у ставленні до ветеранів (із пораненнями чи без), так і до військових на тилових посадах.
Можливо, якби ви, цивільні, ставилися з належною повагою та увагою до військових і ветеранів, вони б не виявляли до вас агресії?
Повага до військових і ветеранів — це дуже проста дія: зупинитися на хвилину мовчання, пропустити в черзі, подякувати жестом чи словами, підтримати збір, установити пандус, не паркуватися на місцях для осіб з інвалідністю, зробити репост чи допис про важливий законопроєкт стосовно армії і ветеранів, підтримати мирний пікет про грошове забезпечення тощо.
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google