Підтримати
Країна веде війну, в якій ставкою є її виживання. Мало не кожну ніч розриває повітряна тривога, мало не кожен ранок починається зі зведень про прильоти. Та водночас за якусь сотню кілометрів від фронту життя йде мирною колією, «своїм звичаєм». Люди імітують мирне життя.
Хтось вважає це демонстрацією егоїзму, дурості або боягузтва. Хтось сприймає це як «знак якості» дій ЗСУ — країна може жити, наче й не було нічого, бо військові якісно виконують свою роботу.
Та в більшості випадків, здається, причина не в тому. Люди імітують мирне життя, бо нічого іншого їм не залишається. І ця роздвоєність реальності позначається на них не найліпше.
Люди почуваються жертвами. Їм потрібна осмислена діяльність, у яку вони каналізуватимуть свою ненависть і бажання перемоги. Потрібна та сама «трудова мобілізація» — як для реальної допомоги країні, так і для психотерапії. Працювати й сплачувати податки, як закликає влада, — це не «економічний фронт» і вже тим більше не «трудовий». Це норма для будь-якого — передусім мирного — часу.
Ми самі придумуємо, чим можемо бути корисними для фронту на своїх кухнях, у своїх невеличких групах за інтересами й трудових колективах. Особливо після того, як гроші на хоч скільки-небудь значущі донати якось несподівано закінчилися. В музичних школах плетуть сітки, на кухнях роблять окопні свічки й крутять закрутки. Все це — саме та осмислена діяльність, яка наближає перемогу.
У суспільстві є запит на трудовий фронт і трудову мобілізацію. Яка дасть змогу «кувати перемогу» тим, хто не може бути мобілізований безпосередньо на фронт. Діяльність, яка надає сенс життю в умовах війни, дає нагоду тим, хто не може воювати, все-таки почуватися не жертвою історії, а її учасником.
Та минуло два роки війни, а «трудовий фронт» досі не відкрито. Ми й далі все робимо на кухні — ліпимо вареники, плетемо сітки, збираємо дрони, а потім знову посипаємо стіл борошном і знову ліпимо на ньому вареники «для хлопців». А що? У Британії, наприклад, теж діяла особиста «побутова мобілізація» — на бездоганних газонах розбивали грядки під картоплю, домогосподарки збиралися разом на одній кухні (економія!), щоби плести вовняні шкарпетки на фронт. Про це навіть у радянських книжках для дівчат писали.
Та радянські книжки для дівчат замовчували той факт, що британські домогосподарки із середнього класу й навіть деякі леді займалися такою «волонтеркою», повернувшись зі зміни — із заводу, контори, лабораторії в Блетчлі-парк, загалом, звідти, куди їх розподілили за трудовою мобілізацією. Все це було для них корисним відпочинком, а не єдиною осмисленою роботою «на перемогу».
Тему мобілізації жінок, яку так палко обговорювали в соцмережах, від самого початку запустили в ефір, «аби побалакати». Тоді як трудова мобілізація жінок — це реальна можливість, яка має прецеденти в історії. Більшість тих, хто кував перемогу в капіталістичному тилу, були домогосподарками, яких війна вивела з приватного світу кухні й дитячої кімнати на «чоловічу» роботу. В цьому є сенс — «підтримувати домашнє вогнище» під час війни означає виготовляти снаряди.
У Британії була трудова мобілізація жінок — анітрохи не менш сувора, ніж мобілізація чоловіків на війну. Багато британок згадують про свій перший трудовий досвід здригаючись — вони вийшли зі своїх віталень і кухонь у «чоловічий» світ виробництва, де їм доводилося працювати, часто — фізично тяжко й майже постійно — під акомпанемент нецензурної лайки та вічного невдоволення начальників-чоловіків, які зовсім не були в захваті від того контингенту, який їм надіслали замість мобілізованих на фронт чоловіків. Про жінок, які були змушені вийти на роботу під час війни, знімають фільми. Деякі з них дуже високо оцінюють свій трудовий досвід — він відкрив перед ними можливості, яких раніше у британських жінок і бути не могло. Друга світова й мобілізація жінок дали потужний буст рівноправності.
Те ж саме можна сказати про США, з тією лише різницею, що тут жінок заманювали на виробництво можливістю добре заробити (в ті часи таких можливостей у жінок було небагато). Клепальниця Розі стала іконою стилю. Не лише тому, що економіка зацікавилася жінками як трудовим резервом і була готова вкладатися в таку рекламу. А й тому, що багатьом жінкам, які відправили своїх чоловіків воювати за океан, ця робота «на перемогу» дала змогу відчути не лише розлуку, а й єдність із коханими, адже тепер вони теж були «на фронті» — трудовому.
На жаль, абсолютна більшість жінок моєї країни не візьметься за виготовлення дрона в домашніх умовах (я — одна з них). Не тому, що це дуже складно (це справді складно), а тому, що ніколи не повірить у те, що в змозі це зробити (й, можливо, це так і є). Але за певних умов, зусиль і організації зі сторони з них (із нас) можна було б зібрати цілком ефективний цех із індустріального виробництва дронів.
Але робота у ВПК здатна й прогодувати тих, хто залишився без роботи, призупинити відплив людей за кордон і навіть повернути тих, хто вже виїхав і не знайшов ані душевного спокою, ані застосування для себе на чужині (це величезна кількість людей). Аби повернутися, їм потрібен сенс. І це — не сентиментальне бажання обійнятися з дідовою черешнею. «Що я там робитиму?» — запитують вони. Покажіть, що їм є що робити, що вони потрібні, — й багато хто повернеться. Бажання бути потрібним — теж своєрідний сентимент. Але, на відміну від обіймашок із черешнями, осмислена діяльність працює в довгостроковій перспективі й вигідна для всіх.
Питання про сенс на тлі воєнної трагедії здається чимось ефемерним. Тут про виживання — просте фізичне — думати, а не філософію розводити. Але саме це слово — сенс — найчастіше виникає в розмовах із жінками, які виїхали з України. Який сенс у тому, що я там сиджу й тремчу за свою дитину? Люди їдуть не стільки через страх, скільки через те, що ризик, який загрожує їхньому життю, життю їхніх дітей, здається їм безглуздим. Навіть у тих, хто почав війну з високої ноти (волонтерства, участі в теробороні тощо), «закінчується запал». Одна людина справді може стомитися. На довгій дистанції зусилля мають бути спільними й системними, а цілі — чітко сформульованими й досяжними. Будь-який недовчений проджект-менеджер не дасть збрехати — саме такі речі роблять діяльність осмисленою. Це стосується не тільки й не стільки фронту. Там, де питання життя й смерті стоїть руба, питання сенсу вирішується саме собою. Це стосується переважно тилу, де безліч людей божеволіє від занепокоєння, не знає, чим зайняти руки (й займає їх найчастіше абичим) і виплескує жовч із підсвідомості в соцмережах і на своїх близьких. Питання, чи їхати першій леді до Вашингтона, якщо там вона може перетнутися з дружиною Навального, займає перші шпальти й уми людей, у яких немає змоги воювати якось іще, крім як дописами в соцмережах і в кращому разі на кухнях.
Влада наївно вважає, що сенси — це те, що вони створюють на телебаченні або (з поправкою на розвиток технологій) у Телеграм-каналах. Ні. Сенс — це те, що створюється у свідомості людини. Інформаційний шум, звісно, впливає на його обриси, але не є його джерелом. Не кажучи вже про те, що постіндустріальні методи на тлі війни індустріального характеру взагалі не працюють.
Український народ непереможний, це чиста правда. Як свідчить історія, наш народ важко знищити. Наші кухні, на яких ми робимо все — від концентратів борщу до FPV-дронів, — це ще одне свідчення нашої спільної волі до життя. Але також історія свідчить, що в нашого народу можна відібрати землю, країну, почуття власної гідності, право бути собою. Захистити все це можна лише ціною спільних злагоджених зусиль. Функція зі злагодження й організації лягає на державну владу — це і є по суті її єдине завдання у воєнний час.
Осмислена діяльність під час війни — виготовляти снаряди. Й дрони, так. Але не вдома, а хоча б у малих цехах, де це можна робити під наглядом майстра. І хоча б за невелику зарплату. І з деталей, централізовано закуплених тим, хто розуміє, що купує і яким воно має бути.
Та запитання: «Куди донатити на танковий завод?», яке нещодавно сколихнуло соцмережі, наразі так і залишається без відповіді.
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google