Підтримати
Ваня Коломієць зник безвісти під час перестрілки під Лиманом 19 квітня. Один із солдатів його підрозділу бачив, як він впав, але був надто важко поранений, щоб дістатися до нього. Територія, за яку велися бої протягом декількох днів і яка була всіяна тілами з обох сторін, опинилася під контролем Росії. Українська сторона навіть не могла використати безпілотники, щоб побачити, що сталося. Тому що росіяни глушили сигнал.
«Немає достовірної інформації про те, що він лежить там», - сказала The Economist Тетяна Коломієць, його сестра. Її голос був важким від стресу невизначеності. Можливо, її брат ще живий.
Минулого місяця українська влада заявила, що трохи більше 7000 військовослужбовців вважаються зниклими безвісти. Для родин, які відчайдушно чекають на новини, туман війни поглиблюється складною бюрократичною процедурою, яка охоплює цивільну і військову юрисдикції. Часто все працює повільною і ніхто не реагує на запити.
Анатолій Остапенко, член парламентського комітету у справах ветеранів, хоче, щоб уряд працював краще.
«Якщо держава мобілізує солдатів, вона повинна нести відповідальність за вирішення питання, коли вони зникають безвісти», - каже він.
Згідно з чинними правилами, українські солдати, які зникли безвісти під час бойових дій, підпадають під ті ж процедури, що й зниклі безвісти цивільні особи. Обов'язок повідомити про зникнення близької людини і відстежувати стан розслідування лежить на родині. На думку Остапенка, цю систему слід було реформувати ще багато років тому.
Протягом 48 годин батьки Вані Коломійця отримали повідомлення з місцевого військкомату про те, що їхній син вважається зниклим безвісти. Але що буде далі, менш зрозуміло.
«Ми не знаємо, до кого звертатися, в які двері стукати», - каже сестра зниклого військового.
Теоретично, сім'ї повинні спочатку зареєструвати зниклих безвісти в Національній поліції, яка відкриває справу, яка потім може бути передана до СБУ або ГУР для подальшого розслідування. Міністерство з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій несе відповідальність за нагляд і координацію щодо всіх зниклих безвісти, незалежно від того, чи є вони військовими, цивільними особами або дітьми. На практиці існує безліч відомств, юрисдикції, ресурси та досвід яких перетинаються.
«Чесно кажучи, я не знаю, хто має розслідувати цю справу», - каже Тетяна Коломієць.
Подібні бюрократичні проблеми є і в інших. Коли чоловік Галини Василевич загинув у червні минулого року під Сєвєродонецьком на Луганщині, кілька членів його підрозділу бачили, як його розірвало танковим снарядом, але його тіло не можна було витягти. Тож він вважався зниклим безвісти. Перед тим, як справу було передано до прокуратури, довелося провести військове розслідування, де його статус було змінено зі «зниклого безвісти» на «вбитого на окупованій Російською Федерацією території». Після цього Галині Василевич довелося найняти адвоката, щоб отримати свідоцтво про смерть.
«Ми дуже довго чекали на документи», - розповідає вона.
«Бюрократія жахлива», - визнає Остапенко.
За його словами, коли родини звертаються до нього по допомогу, вони найчастіше скаржаться на брак комунікації.
«Вони почуваються розгубленими. Вони йдуть до відділку поліції, щоб поговорити зі слідчим, а їм кажуть, що він ще не прийшов, або що він щойно пішов», - розповів він.
Сім'ї телефонують усім, хто може допомогти: військовому командуванню, Генеральному штабу ЗСУ, Управлінню цивільно-військових відносин Збройних сил, міністерствам, місцевим моргам. Гарячі лінії не відповідають, справи залишаються відкритими, переадресованими, не розглянутими. Остапенко знає одну матір, яка дев'ять місяців чекала, поки її син, нацгвардієць, зниклий у Маріуполі, буде офіційно визнаний зниклим безвісти.
Сім'ї часто змушені займатися детективною діяльністю, скануючи в Інтернеті відео з худими і згорбленими солдатами в Росії або розміщуючи інформацію про своїх зниклих близьких у соціальних мережах, ризикуючи при цьому потрапити на гачок російських шахраїв, які пропонують інформацію за гроші. Галина Василевич переглядала фотографії мертвих тіл, які поширювали з Росії.
«Це психологічно дуже важко. Вони, можливо, очікували, що цим займатимуться слідчі, але їм доводиться проходити через цей жах», - каже Остапенко.
Часто тіла можна ідентифікувати лише за допомогою ДНК. Але лабораторії перевантажені, і затримки можуть тривати місяцями. Міжнародна комісія з питань зниклих безвісти пропонує свої ресурси, але українська влада затягує з підписанням угоди.
Чоловік Тетяни Коломієць служить офіцером у підрозділі її брата. Тож принаймні її сім'я знає, що докладаються зусилля для з'ясування того, що сталося. Вона сподівається, що українським силам вдасться відвоювати територію, де його бачили востаннє.
Після десятимісячного перебування у правовій невизначеності Галина Василевич тепер може претендувати на державні виплати, на які вона та її діти мають право, і на згадку про це вона посадила персикове дерево біля свого вікна.
«Мій чоловік любив садити дерева. Дерево виросте, і я буду його бачити», - сказала вона.
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google