Що не так із міжнародною гуманітарною допомогою в Україні та світі і як зробити її системнішою

Будь-яка війна завжди (тією чи іншою мірою) призводить до гуманітарної кризи чи катастрофи. Особливо якщо це тривала війна. Важко уявити Україну після 2014 року без гуманітарного руху: завдяки цьому ми тримаємо і фронт, і тил.

Зеленський розповів прем'єру Японії про катастрофу з Каховською ГЕС. Японський уряд готує допомогу

Вже очевидно, що потреба в гуманітарній допомозі не зникне й після нашої перемоги. Але варто замислитися над тим, як найефективніше вибудувати цю систему — щоб не підсісти на голку постійної гуманітарної потреби, а скористатися цією можливістю для побудови довгострокових рішень. І врешті стати сильною державою, яка не потребує гуманітарної підтримки від світу (або потребує її мінімально).

Ця стаття є моїм особистим спостереженням як людини, котра вже понад 15 років працює у сфері розвитку та гуманітарного реагування.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

Україна отримає допомогу НАТО для подолання наслідків російського теракту на Каховській ГЕС

Після 2014-го, коли Росія вперше зазіхнула на нашу територіальну цілісність, міжнародні фонди почали активно допомагати Україні, й це потрібно було якось координувати. Для цього поступово запустилася система гуманітарного реагування через кластерний розподіл.

Як це виглядає? Всю підтримку від міжнародних фондів поділено на 11 кластерів: наприклад, реагування у сфері освіти, доступу до води та гігієни, житла, захисту, логістики, здоров’я тощо. Який кластер є актуальним для тієї чи іншої країни — залежить від її проблем і потреб.

Утім, ця система має кілька важливих недоліків. Розгляньмо спершу об’єктивні:

1. Кількість криз і потреб у світі постійно зростає. Згідно з дослідженнями, проведеними ще до 24 лютого, кожна 33-я людина в світі на той час уже потребувала гуманітарної допомоги чи захисту. Це більше, ніж будь-коли з часів Другої світової війни. Майже 80 мільйонів людей ще тоді було переміщено через конфлікти та насильство.
2. Часто уряди самих країн не готові до системних рішень, надавати гуманітарну допомогу інколи заважають політичні чинники тощо.
3. Гуманітарна кластерна система — це багаторівнева бюрократична система. Левова частка коштів, які надають на допомогу, осідає у її керівних органах.
4. Тепер поговорімо про суб’єктивні.

У своїй колонці «Що не так із гуманітарним реагуванням» генеральний секретар із гуманітарних питань Центру глобального розвитку Марк Лоукок називає такі недоліки:

1) Агенції не приділяють достатньої уваги справжнім потребам людей, які опинились у кризі. Незважаючи на всі наші добрі наміри, гуманітарну систему побудовано так, що міжнародні організації й донори дають людям те, що самі вважають за найкраще і що можуть запропонувати, та мало орієнтуються на реальні потреби громад і сімей. А мало б бути навпаки. Саме тому в Україні 2022 року так добре спрацювали волонтерські ініціативи, які простіше адаптовувалися під потреби людей.

Згадую тут досвід 2014 року, коли я працювала в кількох міжнародних гуманітарних організаціях і брала участь у зустрічах кластерів. Рівень комунікації був дуже неефективний — настільки, що деякі місцеві організації відмовлялися брати участь у таких зустрічах. Приміром теплі ковдри, які потрібні були взимку, прибули лише у червні.

2) Часто гуманітарне реагування може породжувати споживацтво і патерналізм у тих, хто отримує допомогу, коли їм допомагають на постійній основі, не повідомляючи, що це незабаром закінчиться й далі виживати доведеться самостійно. За міжнародним стандартом вважається, що після того, як країна отримує потужну гуманітарну допомогу від різноманітних донорів, має наставати період відновлення. Тобто держава має створювати робочі місця, перенавчати людей, які переїхали, відбудовувати інфраструктуру і згодом (чи навіть паралельно) переходити до проєктів із розвитку.

Якщо ланцюжок не працює і гуманітарне реагування затягується, це може породжувати цілу низку комплексних проблем. Так, уже з 2017 року багато українських волонтерських організацій, які працювали на лінії розмежування Донецької та Луганської областей, помічали, що деякі сім’ї, що залишилися там, почали зловживати цим становищем. Вони використовували своє проживання на лінії розмежування, щоби постійно отримувати гуманітарну та грошову допомогу. Продовжували народжувати дітей, не дбаючи про їхній добробут, зловживаючи алкоголем і не даючи своїм нащадкам шансу на нормальну освіту, спілкування та розвиток. А гуманітарні організації своєю чергою й надалі отримували проєкти, зарплати та демонстрували донорам, що в Україні є люди, котрі потребують допомоги.

3) У багатьох міжнародних гуманітарних організаціях прописано чіткі протоколи надання тієї чи іншої допомоги. Наприклад, багато міжнародних організацій, які надають послуги з психологічної підтримки, дуже чітко регламентують категорії, час консультації, кількість можливих послуг тощо. Йдеться про показники кількості, що часто домінують над якістю.

Психологи розповідають, що мають зупиняти психологічну підтримку людини, яка нещодавно втратила когось із близьких, бо на неї відведено лише 30 хвилин консультації, а інший час не покривається фінансуванням. Або покриваються лише одна-дві зустрічі, а людині для стабілізації її стану потрібно більше. У фахівців виникає фрустрація через нездатність проєкту задовольнити реальні потреби людей.

Ці стандарти прописано в такий спосіб, аби механізувати певні процеси, але з погляду здорового глузду й емпатії це тяжкий виклик для українських фахівців, особливо коли вони працюють у своїй країні й бачать ці потреби не в теорії;

4) Часто місцеві організації сприймають суто як виконавців того чи іншого проєкту. А ідеї проєктів і показники їхньої ефективності, бачення змін через проєкт тощо прописують люди, які могли навіть ніколи не бувати в Україні. В результаті маємо стандартні рішення, нежиттєздатні в українських реаліях. Водночас українські організації не завжди почуваються в силі впливати на це. Більшість проєктів є настільки забюрократизованими, що залишають дуже мало простору для маневру.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

Бельгія передасть допомогу на €350 тис. постраждалим від підриву Каховської ГЕС

Що з цим робити і як будувати роботу системніше

Зустрічаючись із міжнародними організаціями, ми часто промовляємо: «Нам і нашим дітям тут жити, тому ми думаємо на десять років уперед».

Допомагати правильно — це залучити український бізнес до програм західної підтримки

Працюючи в українському фонді з програмами психологічної підтримки, ми орієнтуємося, з одного боку, на наявні стандарти, але з іншого — на реальні потреби на місцях. Приміром, на початку повномасштабної війни, коли багатьом людям довелося кидати свої домівки, потрібні були одні рішення. Зараз ми спостерігаємо інші виклики, зокрема на деокупованих територіях і в прифронтових районах.

Досліджуючи питання, як системніше будувати гуманітарну відповідь, зокрема в секторі психологічної допомоги, ми дійшли висновку, що дуже важливою є розбудова спільнот і створення комплексних рішень. Не кожна дитина потребує психолога, але точно кожна потребує підтримувального середовища, щоб упоратися з досвідом війни. Схожі висновки наводять експерти під час світової конференції Save the Children Denmark:

1. Послуги, які надають у громаді, мають бути максимально інклюзивними й кроссекторальними. Наприклад, базові потреби, освітні та психологічні закриваються разом. Якщо йдеться про психологічну підтримку дітей, її потрібно надавати всій сім’ї, а не лише дитині. Якщо організація працює з психологічною допомогою, вона має спільно з громадою та іншими організаціями подбати про доступність укриття, гідні умови в приміщенні тощо.
2. Програми мають бути глибоко вкорінені в громаду й відображати її контекст. Часто українські організації отримують від міжнародних організацій шаблони з тих країн, де вони звикли працювати. Проте більшість із цих країн не є ні європейськими, ні християнськими. Відповідно, не всі ті практики можна й варто застосовувати тут, адже вони фруструють місцеве населення.
3. Допомога має не лише реагувати на проблеми, а й бути превентивною, щоби вчасно виявляти й протидіяти занедбаності, порушенню прав дитини в громаді та сім’ї. Відповідно вона має бути більш тривалою та скерованою на створення послуг на рівні громади, а не лише разовою.
4. Організації мають залучати підлітків, молодь і місцевих активістів до створення програм підтримки, щоб вони вчилися формулювати потреби й бути залученими до життя громади та формування проєктів. Потрібно створювати можливості для громади до самозцілення через волонтерство, спільні події (зокрема творчі), навчання й у такий спосіб формувати самозарадність громад, а не лише надавати разові послуги чи допомогу.