Підтримати
Минулого тижня в Північній Кореї відбулися урочистості, присвячені «перемозі» в Корейській війні 1950–1953 років. Пишність святкування цілком відповідала абсурдності заходу. Північна Корея, яка вторглась у Південну Корею 25 червня 1950 року, внаслідок війни втратила 3900 кв. км територій, але вважає це перемогою. Решта світу цілком раціонально розглядає завершення війни, що забрала понад три мільйони життів, як установлення перемир’я 27 липня 1953 року. Північ і Південь технічно й нині перебувають у стані війни та розділені демілітаризованою зоною, оточеною іншими, вкрай мілітаризованими зонами. Численні спроби розрядити винятково напружену ситуацію на Корейському півострові виявилися марними. КНДР стрімко розвиває ракетну та ядерну програми, відкрито погрожує Південній Кореї, Японії та США, й якнайпалкіше підтримує агресію Росії проти України.
Лише дві делегації прибули до Пхеньяна для участі в урочистостях. Візит міністра оборони РФ Сєргєя Шойгу став першим таким візитом глави російського оборонного відомства з 1991 року. Китайську делегацію очолював член політбюро КПК Лі Хунчжун. Цей візит теж став першим — із початку пандемії коронавірусу, коли Північна Корея закрила всі кордони з КНР. Гості брали участь у всіх урочистостях, зокрема й параді військової техніки. З огляду на статус Північної Кореї як міжнародного ізгоя, що з 2006 року перебуває під санкціями ООН, участь делегацій двох держав — постійних членів РБ ООН стала не лише демонстрацією єдності інтересів «трійки», а й іще одним плювком в обличчя міжнародному праву. Санкції забороняють КНДР розробляти балістичні ракети, проте саме їх новітні зразки було продемонстровано гостям під час параду. Ті, хто має виконувати рішення ООН, спостерігали за тим, як ці рішення порушують. Саме РФ і Китай блокують подальші санкції проти КНДР, яка впродовж кількох останніх років розвинула безпрецедентну активність стосовно випробувань ракет різного типу, зокрема тих, що, як стверджує Пхеньян, можуть досягти США.
Під час урочистостей Шойгу виголосив вітальну промову Путіна, адресовану Кім Чен Ину, в якій президент РФ подякував північнокорейському лідерові за підтримку в проведенні «спеціальної військової операції на Україні». Ба більше, Шойгу був настільки вражений побаченим і почутим, що у виступі назвав армію КНДР «найсильнішою у світі». Він не деталізував, на яке місце ставить свою армію, однак навіть із цього твердження очевидно, що потреба Росії в північнокорейській зброї є надзвичайно великою. США неодноразово заявляли, що КНДР надає Росії військову допомогу у війні проти України, що є, загалом, цілком очевидним фактом, попри заперечення Москви та Пхеньяна. Нема практично найменшого сумніву в тому, що Росія «підгодовує» КНДР продовольством і технологіями в обмін на постачання озброєнь та підтримання напруженості в регіоні щодо найближчих союзників США — Південної Кореї та Японії. Логіка проста — що більше Вашингтон зосереджений на Азії, то менше в нього часу й ресурсів підтримувати Україну на європейському театрі воєнних дій.
У Сеулі, Токіо та Вашингтоні це розуміють. Аби протидіяти КНДР, а також альянсу КНР—РФ, який буквально на очах міцнішає, 18 серпня до США прибудуть лідери Республіки Корея та Японії для тристороннього саміту в Кемп-Девіді. Японія й РК, які мають складну історію двосторонніх відносин, останнім часом ужили рішучих заходів для нормалізації політичного діалогу, зокрема щодо питання безпеки. Зростання загрози з боку Пхеньяна — вже не теорія, а цілком сформована реальність. Із цього погляду, тристороння взаємодія зі США є критичною.
У дні святкувань у КНДР міноборони Японії презентувало уряду свою щорічну доповідь — так звану Білу книгу, в якій назвало Росію «найсерйознішою і найбезпосереднішою загрозою Європі». На думку японських військових, зовнішньополітична діяльність РФ «розхитує основи міжнародного порядку». Крім того, в «Білій книзі» наголошується на необхідності мати можливості для контрудару, оскільки «країна стикнулася з найсерйознішою й найскладнішою обстановкою в сфері безпеки з часів закінчення Другої світової війни». В документі зазначено, що Китай став джерелом серйозного занепокоєння як для Японії, так і для міжнародної спільноти, через активну діяльність Китаю у сфері безпілотних літальних апаратів і кількаразових спільних дій китайських і російських військових. У «Білій книзі» заявлено, що Японія значно підвищить свій оборонний потенціал, зосередившись на можливостях потенційних супротивників і нових формах ведення боротьби. Особливо наголошено, що можливість контрудару по пускових ракетних установках стане ключем до стримування агресії проти Японії. З огляду на війну Росії проти України й активізацію ракетної програми КНДР Токіо ухвалив рішення набути таких можливостей уперше з моменту створення Сил самооборони Японії.
Однак запопадливість перед Північною Кореєю та військові маневри з Китаєм — не єдині кроки Путіна з підвищення напруги в регіонах життєво важливих інтересів США. Його завдання-максимум — розвалити коаліцію демократичних держав, які підтримують Україну, досягти розколу в НАТО та ЄС, що дасть змогу РФ і КНР диктувати власні умови миру та війни. Тому вже кілька місяців поспіль у Європі реалізують послідовні заходи провокаційного характеру щодо країн НАТО. Вихід із «зернової ініціативи» порушує питання: чи здатні Туреччина, Болгарія та Румунія щось протиставити хамським витівкам російської вояччини в Чорному морі?
Загострення риторики, спрямованої проти Польщі та країн Балтії, публікації «аналітиків», що обґрунтовують маячну тезу Путіна про штучність кордонів цих держав і ставлять під сумнів їхній суверенітет, переміщення ядерної зброї до Білорусі й, зрештою, бандити «Вагнера», передислоковані ближче до кордону з Польщею, більше не виглядають безневинним збігом обставин. Адже Путін пообіцяв «нагадати Польщі», хто дав їй сучасні кордони. А що, коли наступним кроком стануть провокації ПВК «Вагнер» на території Польщі з масовим проникненням мігрантів і диверсійних груп, але, звісно ж, без оголошення війни і в умовах масштабної пропагандистської кампанії на кшталт «Польща хоче захопити Західну Україну»? Чи активує НАТО статтю 5 Вашингтонського договору? Проти кого — Пригожина чи Лукашенка? Схоже, нерішучість наших союзників щодо ракет середньої і великої дальності та F-16, стосовно ситуації в Чорному морі та непереборний страх перед теоретичним застосуванням РФ ядерної зброї діють на Кремль як збудник. Одночасні провокації з боку РФ та її союзників на Заході та Сході можуть створити вкрай складну ситуацію, коли єдність тих, хто воювати може, але не хоче, й тих, хто готовий захищатися, але має недостатньо сил, буде підірвано.
Додатковим чинником, який, звісно ж, враховують у Кремлі, є вибори, як свої, так і чужі. Навіть за тотальної диктатури, що панує в РФ, усе-таки варто створити видимість демократії, та й проведення виборів на окупованих територіях України є частиною задуму. Ну, а в американців із осені починаються праймериз, і навіть позитивні нині для України результати опитувань в обох протиборчих таборах цілком можуть змінитися, якщо буде докладено відповідних зусиль для дезінформації населення США щодо України. В тому, що такі кампанії розробляють, ботоферми готують, ролі мовцям розписують, немає жодного сумніву. Єдина сила, здатна всьому цьому протистояти, — це вищий пілотаж дипломатії, героїзм ЗСУ, успіхи на полі бою й у виробництві власної військової техніки, поглиблений діалог із союзниками та послідовне переконання тих, хто вагається, в тому, що наші інтереси в цій війні спільні. На жаль, досі не надто значна частина населення навіть країн, які підтримують нас, розуміє, що на кону — не лише суверенітет України, а й глобальний світовий порядок, і що ракова пухлина останньої з імперій сама собою не розсмокчеться.
Провокуючи країни НАТО, Росія враховує й інтереси Китаю, якому дуже не до вподоби проникнення ідеї колективної безпеки в Індо-Тихоокеанський регіон. Яких тільки гнівних філіппік не чули в Японії щодо ідеї відкрити всього-на-всього інформаційний офіс НАТО в Токіо! Навіть деякі важливі члени Альянсу перейнялися тим, щоб не дражнити зайвий раз Пекін. Із цього ж «кошика» — заява про встановлення стратегічних відносин між Китаєм і Грузією — кандидатом на членство в НАТО. Звісно ж, важлива не назва, а зміст «співробітництва», однак момент проголошення «стратегічних відносин» із державою, що кинула очевидний виклик США, важко назвати вдалим.
Незважаючи на всю напруженість, нинішня ситуація відрізняється від ситуації в лютому минулого року. Путіну більше ніхто не вірить, його наміри прораховують, політичні провокації купірують, а військові приготування зустрічають контрзаходами. Немає жодних підстав уважати, що демократична спільнота здригнулося або відступила. Єдність далася їй непросто, але вона незрівнянно міцніша, ніж самотність утрьох, яка, схоже, остаточно сформувалася в Пхеньяні.
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google