«Поверніть його, й мені більше нічого не треба»… Як родина полеглого воїна зцілюється після втрати

Захисник зведеного загону Нацполіції «Сафарі», спецпризначенець КОРДу, снайпер Віталій Олійник загинув від російського удару два роки тому.

У Віталія та Алли було двоє дітей — 17-річна Єлизавета та 8-річний Даніель — і 17 років щасливого шлюбу. Протягом усього цього часу рідні оговтуються від пережитого й водночас намагаються берегти пам’ять про чоловіка та батька. Можливо, досвід переживання втрати однієї родини допоможе іншим.

Звільняли Київщину від окупантів

Віталій — перший і єдиний чоловік у житті 35-річної вінничанки Алли. Разом пара — ще зі шкільних років, спільно зростали й «ліпили» одне одного. Але зустрічатися почали, коли Віталій прийшов із армії у відпустку.

«Ми з одного району міста, між нашими будинками — одна тролейбусна зупинка. Одружилися рано. В кожного — свій характер, молоді, гонорові. В нас було багато підстав і любитися, і сваритися. Та ми завжди прислухались одне до одного, проговорювали між собою моменти, які не влаштовували. З кожним прожитим спільно роком відносини ставали сильнішими, була опора, підтримка й повага», — пригадує Алла.

Після строкової служби в армії Віталій пройшов тримісячний курс підготовки й записався в «Беркут» (розформований підрозділ міліції у структурі МВС України, що існував у 1992–2014 роках. — І.К.).

Коли почалося формування підрозділів поліції особливого призначення КОРД у областях, Віталій готувався до вступу. Займався спортом, бігав, проходив курси психологічної підготовки, домедичної допомоги.

«Віталій працював снайпером. Коли приїжджав із курсів підвищення кваліфікації, часом після вечері ми разом навіть досліджували снайперську гвинтівку — кучність, точність стрільби. Він спочатку пояснював, як усе влаштовано, жартував, що якщо зрозумію я, то й бійці його підрозділу також», — каже вдова полеглого.

Попри постійну зайнятість чоловік намагався не пропускати дитячих свят. Мотивував доньку займатися спортом, боксував із нею, тренував, разом бігали крос.

Із Данею склалося інакше. Спочатку — карантин, потім — війна. «Він іще маленький, іще трошки, нехай підросте», — відповідав Віталій. Не встиг... Його практично ніде немає із сином на фото: завжди був десь у відрядженнях, на роботі. «Але попри все стільки турботи, любові, підтримки дав мені й дітям, наче передчував, що довго не житиме», — каже Алла.

Коли почалося вторгнення Росії в Україну, Віталій був у відпустці. Поїхав до батьків у Вінницьку область допомогти по господарству. І тут почалася повномасштабна війна. Навколо — стрес, паніка. Алла йому зателефонувала й запитала, що він робить. Віталій спокійно відповів: «Скубаю качок, яких зарубали напередодні».

Жінка згадує, як злякалася через перший вибух у Вінниці. Чекала, що Віталій приїде, обійме, розкаже, що робити і як бути. А він приїхав, залишив двох качок, узяв свої речі, військові спальники й поїхав. Відтоді фізично був удома двічі чи тричі.

Навіть сьогодні, каже Алла, їй достеменно невідомо, де перебував її чоловік. У Вінниці його підрозділ готували й злагоджували кілька тижнів, а далі скерували в зону бойових дій. Згодом їй вдалося дізнатися, що загін «Сафарі» проводив «зачистки» на Київщині, розміновували дороги, будинки у Бучі, Ірпені. У березні 2022-го Віталію достроково присвоїли звання капітана поліції.

Коли він був у Київській області, з родиною спілкувався рідко. Обмежувався короткими дзвінками чи повідомленнями: «в нас усе добре», «я живий, не голодний», «відпочиваю».

Наприкінці квітня чоловіку дали кілька днів відпустки. Лише тоді жінка зрозуміла, які злочини накоїли окупанти. Далі Віталій повернувся на службу.

У ніч на 22 травня 2022 року в селі Вільноандріївка Запорізької області російські ракети влучили у базу, де був розташований підрозділ Віталія.

Тоді загинули 23 поліціянти, серед них — 19 бійців КОРДу з Вінницької, Черкаської, Рівненської, Закарпатської областей та четверо поліціянтів особливого призначення з Івано-Франківської, Чернівецької та Хмельницької областей.

Фото, надане інтерв'юйованим

За словами Алли, розслідування триває досі. Вдови полеглих налаштовані дізнатися правду, тому тримають його в полі зору.

Треба вчитися жити далі попри те, що не хочеться

Коли Віталій поїхав на війну, Алла усвідомлювала, куди він вирушає. Однак серед усіх можливих поганих варіантів у її голові не було такого, що він не повернеться живим.

«Коли до мене прийшли два КОРДівці й поліціянт повідомити, що Віталій загинув, я спочатку не повірила. В голові зашуміло, присіла, подзвонила його братові. Запитала, де він. Брат перепитав, що трапилось, я відповіла: найгірше. Протягом наступних днів мене відкачували медикаментами. На третій день після ракетного обстрілу подзвонили з бази, запитали, чи я знаю маму Віталія. А ми ніяк не могли їй сказати. Мамі 73 роки, має слабке здоров’я. Під час похорону їй двічі запускали серце. Вона лежала у важкому стані в реанімації. Тоді ж у мене повністю відняло правий бік тіла…», — розповідає Алла.

Єлизавета й Даніель дізналися про смерть тата відразу. В момент повідомлення обоє були вдома.

Після загибелі Віталія перші два місяці Даня мовчав. Алла вирішила не брати його на похорон, було велике скупчення людей, Віталія ховали в закритій труні.

Ліза закінчувала дев’ятий клас. Схожа на нього як зовні, так і внутрішньо. Алла каже, що в той період донька була сильною й підтримувала її майже рік, поки вона емоційно не стабілізувалася. Біль від втрати «наздогнав» Єлизавету згодом. Погано спала ночами, раптово прокидалася…

На допомогу прийшли благодійні фонди. Завдяки «Дітям героїв» Ліза пройшла місячну реабілітацію в Карпатах, після якої ожила, почала ставити цілі в житті, побувала у Британії.

Тоді ж, уперше після втрати, Даня наважився розповісти про пережите. Під час занять із психологом він сказав: «Якби я частіше говорив татові, що його люблю, він би не поїхав на війну й не загинув». Насправді це не так. Тато знав, що Даня його дуже любить. І він любив сина. Просто малий іще не міг зрозуміти, що часом громадянський обов’язок буває сильнішим за всі разом узяті любові, якими його серце було переповнене.

Кожен член родини переживав втрату по-своєму.

За рік після загибелі Віталія помер його батько Віктор.

Алла, яка дев’ять років працювала в клінінгу, припинила цим займатися й впала в депресивний стан. Однак згодом вирішила відродити клінінг. «Хотіла зрозуміти, хто я і що без нього, — пояснює жінка. — Створила компанію «Кордон чистоти» на честь чоловіка, де перші чотири літери «КОРД» — назва його спецпідрозділу. Робота, спілкування з людьми, працівниками, замовниками мене рятували, я збирала себе по шматочках як могла».

Пройти курс сімейної терапії родині допоміг благодійний фонд «Голоси дітей».

«Нам приділяли стільки уваги, створювали таку зону комфорту… Я навіть не знала, що можна так відпочивати. Курс був трохи важкий — багато спогадів, пропрацювань, методик, розмов із такими ж, як ми, з дружинами полонених, зниклих безвісти. Але це було того варте, ми повернулися додому іншими людьми», — розповідає Алла.

Після загибелі Віталія родину Олійників підтримали не лише рідні чоловіка, а й сусіди, з якими згуртувалися на початку повномасштабної війни, а також дівчата з КОРДу, з якими до того Алла майже не була знайома. Спільне горе об’єднало. Тепер вони періодично зідзвонюються, вітають одна одну з днем народження, надсилають квіти, підтримують дітей полеглих. У спільному чаті вирішують питання благоустрою Алеї героїв у Вінниці, звертаються за потреби до міської ради, пропонують свої варіанти щодо облаштування кладовища.

Нещодавно поставили систему відеонагляду, посадили троянди, туї. Допомагають закривати збори для військових.

«Ми робимо одна для одної щось приємне. Іноді так хочеться почути, що ти гарна, бо вже немає від кого. Приходить така сама, як ти, обмінялися компліментами, гарними словами — й наче розквітаєш. Такі моменти рятують, повертають до нормального життя, бо треба ж учитися жити далі. Іноді не хочеться, але мусимо, бо є заради кого — треба ставити на ноги дітей, відродити країну. Наші чоловіки віддали життя заради того, щоб вона була», — каже жінка.

Як підтримати родини полеглих

За рік після загибелі Віталія Національна поліція вшановувала пам’ять полеглих поліціянтів у Запорізькій області. Запросили родини загиблих, удів, матерів, дітей, яким вручили ордени. Алла в той момент була зла на весь світ, церемонія їй видавалася пафосною, награною й зайвою: «Поверніть його, й мені нічого більше не треба. Знаєте, як важко, коли гуляєш із дитиною на майданчику, а поруч батько грається із сином? Даня дивиться й опускає очі. Це дуже болить».

Зараз багато військових гине, й кожен із них, на думку Алли, — герой. Дітям, які залишилися без батьківської чи материнської опори, було б приємно, якби в майбутньому вони на державному рівні отримали звання «Дитина Героя України». А поки цього немає, жінка щороку друкує для Лізи й Дані футболки з написами «Дитина героя», «Діти героїв мають крила».

«Перші місяці вдови загиблих захисників у такому стресі, що іноді навіть встати з ліжка й нагодувати дитину важко, — ділиться Алла. — Хочеться лежати, плакати й нічого не робити. Якщо хочете підтримати, виявіть співчуття: прийдіть, побудьте з вдовою, поцікавтеся, як справи, послухайте, виведіть дітей погуляти на майданчик».

Жінку часом дивує реакція людей: «Коли вирішуєш жити далі попри все, що тебе спіткало, не запускаєш себе, вдягаєш сукні, підбори, робиш макіяж — отримуєш суспільний осуд.

Я усміхаюся, тільки щоб навчитися жити далі. Й гарно виглядаю, щоб мої діти пишалися матір’ю».

Інколи діти полеглих захисників стикаються з нерозумінням у закладах освіти. Аллі довелося перевести свого сина до іншої школи через те, що на шкільному екрані зробили цифровий меморіал, де щодня транслювали фото загиблих випускників, серед яких був і його батько.

«Йому було важко заходити до школи, їдальні, коли тато на нього дивиться з телевізора, — розповідає Алла. — Даня тільки вчиться жити з цим. Іноді ми лягаємо спати, й він каже: «Мамо, мені страшно, я починаю забувати тата». Я тоді відкриваю альбом із фотографіями. Показую, розповідаю про батька, кажу: «Ти можеш поглянути в дзеркало й згадати його. Бо що більше дорослішаєш, то більше стаєш схожим на нього. В тебе його очі, носик». Тоді він починає радіти. В нас є ще ритуал заспокоєння. Коли ми їздили сім’єю до бабусі в гості, Даня не міг заснути по дорозі, й тоді Віталій чухав йому спинку, так син заспокоювався. Тепер спинку чухаю сину я».

Натомість для Лізи бачити батька на цифровому меморіалі школи — честь. Вона навіть мріяла вступити до кадетського корпусу після дев’ятого класу та пов’язати життя з правоохоронними органами, як Віталій. «Але я її відмовила, — каже Алла. — Розуміла, що на неї чекатиме важка доля. З одного боку, я б пишалася цим, з іншого — хочу бачити доньку щасливою. Тому переконала її все добре обдумати… Нехай спочатку опанує фінансову грамотність, упродовж навчання в коледжі все зважить, і якщо не змінить свого рішення, тоді вже піде шляхом Віталія. Поки що вона навчається в торговельно-економічному коледжі у Вінниці».

Алла купила принтер, роздрукувала багато фото, переписки з Віталієм і зробила альбоми окремо для Єлизавети й Даніеля. Коли стає дуже важко, діти витягають із шухляд альбоми й переглядають. Періодично рідні Віталія влаштовують вечори памяті, присвячені йому, — Алла розповідає історії про батька, разом вони згадують спільні щасливі сімейні моменти.

Ліза дістає батькову форму, вдягає, фотографується в ній. А Даня часто бере до рук батьківський бінокль, різні безпечні військові дрібниці, медалі, грається ними.

Аллу ж одночасно переповнює гордість за спільних дітей (подумки вона розмовляє з чоловіком) і сум, бо важко на це дивитися. Дуже…