Підтримати
Син моєї знайомої панічно боїться ТЦК. Настільки, що сидить у орендованій квартирі й не виходить на вулицю. Квартиру для нього орендувала подруга. І господарі навіть не здогадуються, що там живе не тільки вона.
Моя знайома озвучує мені набір кліше про «не народжених для війни», про воєнний стан, а не війну, про синів депутатів, травневі шашлики й брехню влади, про бронь для цирків і футбольних клубів, про куплені висновки ВЛК і далі за списком.
Частина її тверджень є абсолютною правдою. Саме тому так важко дискутувати. Бо в чистій теорії суспільний договір передбачає чесність обох сторін. Але лише в теорії.
Мій друг на два роки молодший за її сина за паспортом. І на десятки років старший фактично. Нині він працює нелегально. Ну, як нелегально? Просто без оформлення документів, із зарплатнею на руки раз на тиждень.
Руки в нього золоті. Виробництво корисних військових штук у маленькому містечку в центральній частині країни. Напевно, відданіших працівників там ніколи не було. Він розуміє важливість кожної деталі й ніколи не поспішає додому. Але й поспішати йому насправді немає куди.
Його мучить головний біль. Особливо в ті дні, коли він не може заснути. Хоча коли заснути вдається, його накриває жахіттями, після яких він цілий день намагається впоратись із тремором і серцем, що вилітає через вуха. Насправді йому давно час показатися психіатру. Але він не може собі цього дозволити, хоча розуміє, що без пігулок уже не витягує.
Є лише кілька людей, із якими він може поговорити відверто. Але й це вже не рятує. Рятує робота. Одноманітна, але надзвичайно важлива. Саме вона не дає остаточно зірватися.
Він пішов воювати за контрактом іще тоді, коли війну називали АТО. Зовсім юним. Нічого, крім війни, в житті й не бачив. Кілька контрактів. Кілька поранень. Останній контракт закінчився за кілька тижнів до початку повномасштабного вторгнення. Він так і не встиг розібрати речі, бо 24 лютого вже був у військкоматі. Одна бригада, потім інша. Оборона, наступ, знов оборона. Знов поранення, контузія, контузія, контузія. Після останньої він почав марити. Чути літаки, яких немає, намагатися відбивати ворожі атаки серед ночі на ППД.
Його підрозділ добряче потріпали, й кожна людина була на вагу золота. Після чергового виходу він просто зомлів і нарешті потрапив до лікарні. Цілий тиждень провів у тиші та спокої під крапельницями. На його напрямку це було до біса довго. Більшість уже за три дні поверталась у стрій. Кілька разів подавав рапорт на ВЛК, сподіваючись потрапити на нормальне лікування. Але командир тягнув і тягнув.
На ВЛК він потрапив, коли вчергове втратив зв’язок із реальністю й побратими почали смикати командира, бо шанси на те, що він покладе їх, переплутавши з орками, щодня збільшувалися. Ну, а що таке ВЛК у прифронтовій зоні, знають усі, хто з цим стикався. Бійці там бувають або придатними, або мертвими. Мертвим він не був. Тому психіатр не знайшов жодного приводу відправити його на лікування. До інших кабінетів він не пішов. Але й до частини не повернувся.
Вже кілька місяців він у СЗЧ (самовільне залишення частини). Це означає, що він — поза законом. Не може влаштуватися на роботу, звернутися по медичну допомогу. Й це перетворюється на замкнене коло. Для того, щоби повернутись у стрій, йому потрібна допомога психіатра, а щоб її отримати, треба легалізуватися. Попереду в нього два варіанти — або все життя переховуватись, або суд.
Варіант перший він навіть не розглядає. Бо єдине, чого прагне все своє доросле життя, — захищати країну.
Варіант другий не дає шансу пройти лікування й повернутися в стрій. Якщо вірити інформації від компетентних людей, із 24 лютого 2022 року випадків винесення судами виправдувальних вироків щодо осіб, які вчинили СЗЧ, немає. Справи закінчуються або скеруванням обвинувального акту до суду, або, якщо особа виявила бажання повернутися до лав ЗСУ та боронити державу, закриваються, й людина моментально повертається до виконання бойових завдань.
Тому він поки не бачить жодного виходу й хапається за роботу як за останній шанс бути корисним.
Ця історія, на жаль, не є унікальною. Реальні цифри щодо СЗЧ ніде не озвучуються. Багато випадків командири намагаються приховати, до останнього сподіваючись вирішити проблему самостійно. За даними військових, з 2022 до 2024 року (станом на кінець квітня) СЗЧ — близько 70 тисяч. За даними слідства, — трохи більш як 50 тисяч, за цей рік — 6 тисяч зафіксованих випадків. І, на жаль, ці цифри збільшуватимуться.
У кожного з військових або волонтерів є історії, яких вони не озвучують публічно. І це історії не про тих, кого силоміць запхали в бус ТЦК і хто за першої нагоди накивав п’ятами. Ні, це історії про самовідданих, мотивованих, але вкрай зморених бійців. Бійців, які мають нагороди, численні поранення, відчайдушні військові операції в минулому. Бійців, які виклались на всі сто. І навіть більше. І яких немає кому замінити в умовах війни.
Мобілізація, м’яко кажучи, йде мляво. Й тут, безумовно, найбільша провина лежить на державі, яка не прокомунікувала, не прописала чітких правил, не забезпечила захисту військовослужбовців. Більшість тих, хто йде до війська, розуміє, що нині це — квиток в один кінець. Бо строки демобілізації не визначено. Але й визначити їх, не маючи заміни, нереально. І це замкнене коло мало чим відрізняється від того, в якому опинився цей боєць.
Але хіба ми воюємо за конкретне прізвище, яке не впоралось із процесом мобілізації? Ну, гаразд, не за одне. За кілька десятків прізвищ? На кону зараз існування країни. Абсолютно без перебільшення. І існування країни залежить не від президента, не від Головкома, не від ТЦК, не від ВЛК. Воно залежить від тих, хто має нарешті встати й сказати: тепер моя черга. Дякую, хлопці, що дали час на підготовку. Ми прийшли вас замінити. Круто, якщо ми зможемо стати в один стрій із вами. Але якщо вам потрібен час на відпочинок, це буде чесно. Ми впораємось так само, як упорались ви.
І знаєте що? Абсолютна більшість після перепочинку знов повернеться в стрій. Вільними людьми. А не рабами обставин.
А від президента, Головкома й далі по списку залежить інша важлива річ — відкрити рота й чесно сказати, що ми — на порозі катастрофи. Що чергові травневі шашлики — це ілюзія, яка не має нічого спільного з реальністю. Що нам доведеться докласти всіх зусиль, аби країна не перетворилася на суцільний Бахмут. І що держава на цьому етапі не може гарантувати того ступеня свободи, якого б нам хотілося. Не спускати це на виконавців, спричиняючи шквали емоцій. А укласти новий суспільний договір. Чесний. Без карт у рукавах.
Це має бути відверта доросла розмова. Без бажання сподобатись або заробити політичні бали. Бо поки ми гратимемось у хованки, не стане де ховатися. Геть усім.
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google