Коли вбивають двічі... Спочатку — ворог, а потім — формалізм своїх

«В моєму зросійщеному місті українська мова і література викладались приблизно так само, як і в інших містах України за Радянського Союзу. Майже факультативно. Не особливо заглиблюючись. Єдиним віршем, який, здається, вчили всі, був «Заповіт» Шевченка. Пам’ятаєте?

Як умру, то поховайте

Мене на могилі,

Серед степу широкого,

На Вкраїні милій…

…Як і більшість школярів, я тарабанив його біля дошки, намагаючись якнайшвидше отримати свою оцінку й сісти на місце. Чомусь особливо важко мені запам’ятовувалось про кров ворожу. Не знаю чому. Можливо, саме тому, що тоді це були лише слова. Слова, не наповнені ніякими особистими сенсами.

Особисте прийшло потім. Разом із Майданом. Коли я вперше побачив ворога в обличчя. Бездушного ворога в чорному шоломі. І потім, із початком війни. Не тієї, яка для більшості почалася 2022 року. А тієї, яка роздирала околиці країни з березня 2014-го. Ворог тоді ще стидався показати свої шеврони. Він був абстрактним «зєльоним чєловєчком», або «іхтамнєтом». Ворогом без обличчя і без душі.

В той час Київ, Львів, Одеса й інші міста все ще думали, що це десь далеко. І ненадовго. І «нє всьо так однозначно». На тих, хто йшов тоді боронити країну, дивились як на диваків. Мої побратими поверталися додому на щиті, потрапляли в полон, залишалися каліками, переїжджали жити до психіатричних лікарень. Ми вивозили з-під обстрілів переляканих мам із маленькими дітьми і стареньких, які бачили другу в своєму житті війну.

От саме тоді, сидячи біля буржуйки поряд із колишнім священником, а нині кулеметником однієї з частин, я казав про те, що не міг нормально довчити в школі:

Як понесе з України

У синєє море

Кров ворожу... отоді я

І лани, і гори —

Все покину і полину

До самого бога

Молитися... А до того —

Я не знаю бога.

Звісно, іншими словами. Але саме про це. Кажуть, що в окопах немає атеїстів. Брешуть. Бо перше, про що ти думаєш тут, — немає такого Бога, який допустив би це. Немає Бога, який може дивитися на розірвані дитячі тіла й не спалити країну, що посилає на їхні голови снаряди. Тож маємо битися самі. До самої смерті.

До речі, про смерть. Ми давно дозволили собі загинути. Від того самого дня, як узяли до рук зброю. Бо коли ти дозволяєш собі загинути, ти стаєш насправді вільним. Вільним від докорів сумління, страхів і сподівань на Бога або долю. Я не боюся смерті. Ми з нею занадто близько знайомі. Не кваплю, але й не боюся.

От чого я дійсно боюся, то це того, що після смерті з мене зроблять опудало. Чи то реальне, чи то віртуальне, — не має значення.

Свого часу мене боляче різонула фігура на території військового шпиталю. Точна копія бійця за секунду до загибелі у скляному ковпаку. Мені здавалося, що це я. Закритий назавжди у вітрині на поталу випадковим перехожим. Цінний лише фактом своєї загибелі, а не тим, що робив за життя. Декорація для чийогось фото. Фото на тлі загиблого. Якась спотворена, викривлена реальність…

Мені здавалося, що цинічніше вже нічого не може бути. Але я недооцінив потенціал «патріотів-ентузіастів». Цей фантастичний у своїй абсурдності папірець (див. документ) показав мені давній знайомий, який працює на одному з підприємств Подільської громади. Щоденний фотозвіт про проведення хвилини мовчання...

Серйозно? І резолюція «надавати звіти в роздрукованому вигляді з підписом керівника»? Правда? Може, ще надати перелік установленого одягу та поз для фотографій? Для того, аби остаточно перетворити смерті на фарс. Бо для мене фотозвіти про хвилину мовчання нічим не відрізняються від «бєссмєртного полка» з дідами на палицях. Не можете знайти в собі сили не бігати від ТЦК, то хоч майте повагу до тих, хто готовий полягти за гідне життя для вас і вашої родини. Гідне. В якому немає місця цій радянській єресі зі щоденними фотозвітами. Життя, яке виборюють для вас ті, кому ці звіти не потрібні. Кому потрібно геть інше — надійні побратими поряд.

Поховайте та вставайте.

Кайдани порвіте

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте.

А якщо я загину, зробіть мені ласку, не робіть шоу ані з мого тіла, ані з моєї душі. Достатньо буде того самого «незлого тихого слова», про яке ми всі вчили в школі. Честь!»