Підтримати
Втрата кожного метра нашої землі відгукується болем у серцях українців.
Але наступ росіян на Харківському напрямку, який за досягнутими ворогом результатами й тінню не скидається на втрату Бахмута, Авдіївки, а тим більше Маріуполя чи Херсона, не кажучи вже про фактичну здачу на початку війни півдня України та величезних районів на півночі та сході, спричинив надзвичайно потужний резонанс і реакцію як із боку правоохоронних структур, так і в інформаційному просторі.
Наскільки така реакція відповідає масштабу та характеру події?
Аби ґрунтовно відповісти на це запитання, потрібно мати повну інформацію про склад і стан військ сторін, які протидіють на полі бою. Кажучи військовою термінологією, мати інформацію про склад, укомплектованість, забезпеченість військ, їхній рівень підготовки та морально-політичний стан, інженерне обладнання смуги оборони. Крім того, потрібно знати й розуміти замисел командування сторін щодо проведення, з одного боку, наступальної, а з іншого — оборонної операції.
Звісно, такої цілісної інформації я не маю, так само як не мають її й так звані експерти чи політичні діячі, які беруть на себе сміливість робити безапеляційні висновки щодо перебігу воєнних дій.
Мій аналіз ґрунтується на розумінні законів військового мистецтва та результатах боїв, досягнутих сторонами. Незнання деталей організації та ведення бойових дій формує їх примітивне сприйняття. Наступ спрощено сприймають як подію, коли маса людей і техніки за вогневої підтримки артилерії й авіації рухається вперед, намагаючись знищити тих, хто їм протистоїть. А ці інші сидять в окопах і нищать тих, хто наступає. Одне слово, все як у військовій кінохроніці.
Суть вірна, але деталі дещо складніші.
Ключові завдання сторін
І сторона, що наступає, й та, що обороняється, ешелонують свої сили. Сторона, що обороняється, розміщує їх на рубежах углиб оборони, а та, що наступає, розподіляє свої сили по ешелонах, кожен із яких вводиться в бій на певному етапі й має власне завдання — прорвати оборону противника на певному оборонному рубежі. Плануючи наступ, ешелонування розраховують так, аби поетапним введенням резервів забезпечити послідовний прорив усіх ліній оборони та виконати завдання операції, вийшовши на намічений рубіж.
Якщо той чи той ешелон, наступаючи, не виконує завдання з прориву наміченого для нього рубежу оборони, сторона, що наступає, змушена завчасно вводити в бій черговий ешелон. Водночас уже на цьому етапі стає зрозуміло, що дійшовши далі до певного рубежу, зазначена сторона не матиме резервів для нарощування зусиль і прориву чергової оборонної позиції, оскільки завчасно ввела ці резерви на попередніх етапах бою.
Наступальна операція, для проведення якої залучено десятки тисяч особового складу, сотні одиниць техніки, не може бути зупинена перед переднім краєм оборони (в нашому випадку — на державному кордоні). Його неминуче захопить ворог.
Завдання сторони, що обороняється, полягає в тому, щоби, стійко утримуючи оборонні позиції, змусити противника завчасно ввести резерви, які він планував вводити на подальших етапах наступу.
А майстерність командування сил оборони полягає в тому, щоби, з одного боку, забезпечити стійкість оборони, а з іншого — відчути критичний момент, коли противник змушений буде розгорнути черговий ешелон військ, і відвести свої війська з-під удару, не допустивши їх знищення.
Про це легко писати чи розмірковувати, але надзвичайно важко успішно виконати. Тут потрібне не лише теоретичне розуміння, що, як бачите, не є складним, а й насамперед бойовий досвід і сталева воля як командування військ, які обороняються, так і командирів молодшої та середньої ланки. Потрібна віра командирів у те, що підлеглі війська оборонятимуть зайняті позиції, допоки це буде можливо. Потрібна віра підлеглих у своїх і вищих командирів, що їх не кинуть напризволяще та своєчасно ухвалять необхідні рішення.
На додачу для розуміння подій, що відбулися, слід зазначити, що перед переднім краєм оборони на відстані 3–5 км створюється передова позиція, на якій розміщуються обмежені сили та засоби. Одна з цілей її створення — приховати від противника передній край та розміщення на ньому сил і вогневих засобів. Завдання військ, які її обороняють, — змусити противника завчасно розгорнути в бойовий порядок підрозділи першого ешелону наступу, визначити напрямок зосередження противником основних зусиль, що дасть змогу командуванню реагувати на це, наскільки дозволяє обстановка.
Аналізуючи події, слід враховувати, що противник, на жаль, перехопив стратегічну ініціативу. Сьогодні він вирішує, коли й на якому напрямку перейти в наступ. Сторона, що обороняється, не може бути сильною на всіх ділянках фронту одночасно. За цих умов основні зусилля військ зазвичай зосереджують у глибині, а для оборони першої смуги виділяють меншу частину сил. Безперечно, вона має бути максимально сильною, наскільки це дозволяє наявність військ. Такий підхід дає змогу під час боїв за перший оборонний рубіж виявити напрямки ударів противника й наростити на них зусилля.
Результати проведеної оборонної операції
Оцінюватимемо виключно ту інформацію, яка є у відкритому доступі, водночас не вдаватимемося до деталізації й матимемо на увазі, що ця інформація може бути почасти неповною.
Частини Збройних сил України й Державної прикордонної служби зайняли оборону на широкому фронті в першому ешелоні на певній відстані від державного кордону.
Незадовго до початку наступу ворога, ймовірно, одержавши інформацію й вірно визначивши його час, завдяки розгортанню додаткових сил на другій смузі оборони збільшили глибину її побудови. Ця зміна характеру оборони та складу військ, які обороняються, вже сама собою створювала для ворога елемент несподіванки, оскільки він готував наступ на підставі іншої оцінки обстановки. Водночас було посилено першу лінію оборони переданими підрозділами ГУР.
10 травня противник перейшов у наступ на двох напрямках. Побудова оборони дала змогу під час ведення бойових дій визначити напрямки зосередження основних зусиль противника й далі наростити на них додаткові сили, зокрема залучивши резерви, що надійшли з глибини. Оперативність, із якою надійшли резерви, свідчить про те, що їх застосування, ймовірно, було передбачене планом оборонної операції.
Окремо слід зазначити дії військ, які захищали першу смугу оборони. Вони змусили противника завчасно вводити резерви, й навіть за цих умов він просувався в темпі 2–2,5 км за добу. Якщо, можливо, й траплялися випадки самовільного залишення позицій, то це точно не було масовою панічною втечею.
Вже 14 травня просування противника було зупинено на напрямку Лук’янці—Лозова, а 16 травня — на напрямку Нова Таволжанка—Вовчанськ.
У період до 19 травня противник намагався розширити захоплений район без просування в глибину нашої території, а 20 травня було зупинено будь-які наступальні дії. За тиждень наступу ворог просунувся вглиб щонайбільше на 5–6 км.
Цілі оборонної операції досягнуто. Ворог завчасно використав резерви, але не зміг виконати запланованих завдань і був зупинений у межах смуги оборони. Йому завдано значних втрат. Створено умови для проведення контрудару, аби відновити положення по державному кордону.
Але контрудару не проводять. Для його проведення мають бути виконані три умови:
- противника зупинено;
- його резерви вичерпані;
- контрударне угруповання за своїми силами має бути рівним або перевищувати сили противника, які вклинились в оборону.
Ймовірно, саме сил для проведення контрудару нам бракує.
То що не так? Що спричинило таке збудження в ДБР? Тепер кримінальні справи порушуватимуть після кожного втраченого села?
Безпідставна інформаційна атака на командувачів
Ще раз наголошую, що аналіз не ґрунтується на жодній інсайдерській інформації.
Але все виглядає так, що в умовах обмежених сил і засобів, маючи в розпорядженні обмежено готові до виконання завдань з’єднання й частини, командування ОТУВ «Харків» разом із командуванням ОСУВ «Хортиця» та, ймовірно, за участю ГШ ЗСУ професійно й нестандартно спланувало й успішно провело оборонну операцію, під час якої було зірвано план противника щодо виходу до Харкова. Успіх операції забезпечений стійкістю та героїзмом переважної більшості наших військ, волею та військовою майстерністю командування всіх ланок — від молодших командирів до командувачів найвищого рівня.
Хтось може краще? Логічно було б запропонувати спробувати. Але розуміючи трагічні результати таких можливих спроб, не пропонуватиму.
На цьому тлі залишається незрозумілою причина відсторонення від командування ОТУВ «Харків» генерала Юрія Галушкіна вже першого дня наступу ворога. Не знаю ні ініціатора такого рішення, ні деталей його ухвалення. Домислами та конспірологією не займатимусь.
Але за всієї поваги до генерала Михайла Драпатого зазначу, що заміна командувача під час операції, яка спланована, певним чином підготовлена й уже триває, не може сама собою за день-два радикально змінити її перебіг на краще. Зміна ходу битви була обумовлена тим, що новопризначений командувач прибув не з порожніми руками. З ним зайшли війська резерву, які й переломили ситуацію на нашу користь.
Якби ці резерви від самого початку були в розпорядженні командування ОТУВ «Харків», необхідність заміни генерала Юрія Галушкіна, ймовірно, відпала б сама собою. Та, вочевидь, створити на цьому напрямку угруповання такого посиленого складу командування ЗСУ не могло через обмеженість резервів. Їх тримають у підпорядкуванні Головнокомандувача й можуть оперативно скерувати на будь-який напрямок: Харків, Суми, Куп’янськ, Часів Яр…
На жаль, ініціатива — у ворога, загрозливих напрямків декілька, наші резерви обмежені. За цих умов такий підхід до використання резервів виглядає як чи не єдине доцільне рішення.
Бої на Харківському напрямку ще до їх завершення спричинили сплеск інформаційної активності, спрямованої проти військового командування. Починаючи з генералів Юрія Галушкіна та Юрія Содоля, ця інформаційна хвиля докотилася й до Головнокомандувача ЗСУ генерал-полковника Олександра Сирського, й до начальника Генштабу генерал-майора Анатолія Баргилевича, а зрештою й до всього вищого військового керівного складу, узагальненого авторами як «генералітет».
Залишу без коментарів рівень професіоналізму аналізу й оцінки ситуації.
Ці інформаційні вкиди складно пов’язати з бажанням уплинути на ситуацію задля її покращення. Свідомо паплюжаться біографії людей, які з першого дня російської агресії стали на захист України, зупинили ворога на Донбасі, активно беруть участь у відбитті відкритої агресії від самого її початку. Водночас автори не шкодують образливих епітетів як щодо конкретних осіб, яких згадують у повідомленнях, так і щодо вищого військового керівництва загалом.
Якщо об’єктивно, то за всієї різниці в поглядах авторів на життя, в мотивації критики, в ній, безперечно, є ознаки спеціальної інформаційної операції, спрямованої на дискредитацію військового керівництва.
Я, на жаль, не знаю особисто генерала Юрія Содоля, тож не можу сформулювати власну думку щодо нього. Але різною мірою знайомий із іншими згаданими військовими керівниками. Моє ставлення до них може бути сприйняте як занадто суб’єктивне, замішане, так би мовити, на корпоративній солідарності. Але неупереджено та переконливо про них свідчить їхній бойовий шлях.
Військовий талант Головнокомандувача ЗСУ генерал-полковника Олександра Сирського наочно ілюструє Харківська наступальна операція, розроблена й проведена під його керівництвом восени 2022 року. За відсутності переваги над противником у кількості військ, за переваги ворога в повітрі відбувся розгром противника та стрімке просування наших військ. Подібної операції більше не вдалося провести ні нам, ні росіянам.
Упевнений, що це — не остання блискуча перемога Головкома.
Мало кому відомо, що підвалини наявних сьогодні Сил територіальної оборони було закладено за провідної ролі генерал-майора Анатолія Баргилевича. Розроблення концепції, формування й обстоювання у Верховній Раді законодавчої бази, організація планової підготовки в навчальних центрах приписаного до частин територіальної оборони особового складу, проведення з ним навчань. Мене свого часу вразило, наскільки фундаментально він організував цю роботу.
Доля розпорядилася так, що виконавши роботу з переформування Сил ТрО, він не став їх командувачем. Таке буває. Їх очолив бригадний генерал Юрій Галушкін.
Саме на його адресу спрямовано основні звинувачення, густо замішані на брутальному приниженні, щодо подій на Харківському напрямку в перші дні оборонної операції. Притому, не шкодуючи принизливих епітетів, змальовують образ такого собі паркетного генерала, який опинився на посаді завдяки кумівству й особистим зв’язкам.
Хочу нагадати, що з 2013 року на той час полковник Юрій Галушкін обіймав посаду заступника командувача Високомобільних десантних військ. На цій посаді він розпочав свою війну на Донбасі 2014 року. В період найзапекліших боїв із червня 2014 до січня 2015 року він виконував обов’язки командувача ВДВ. А далі після створення аеромобільних військ як окремого роду військ і до кінця 2019 року генерал Юрій Галушкін був заступником командувача. Це щодо нібито відсутності в нього бойового досвіду керівництва військами в сучасній війні.
В 2015–2016 роках я співпрацював із ним на Донбасі з питань організації боротьби з диверсійно-розвідувальними силами противника. Особисто бачив його організаторські здібності як військового керівника.
В січні 2022 року він прийняв командування новоствореними як рід військ ЗСУ Силами ТрО. Варто зазначити, що водночас було змінено багатьох, якщо не практично всіх командирів бригад і батальйонів ТрО. Прийшли люди, яким було потрібно розбиратися зі станом справ. Причина такої масової заміни напередодні війни, яка вже явно стояла на порозі, — тема для окремої розмови. За півтора місяця почалося повномасштабне вторгнення.
Зранку 24 лютого 2022 року я почав виконувати призначені завдання у складі командування ТрО й особисто бачив роботу командувача. Війська не укомплектовані, без обмундирування, без засобів зв’язку, без транспорту, і що особливо бентежило — в перші дні без зброї.
Першого дня був свідком телефонної розмови генерала Галушкіна, в якій він у досить жорсткій формі відповів абоненту, що ні він, ні командування Київ не залишать і оборонятимуть його, скільки стане сил.
Наступного дня після початку агресії отримали зброю, зокрема протитанкові комплекси NLAW, частину з яких було залишено в резерві при командуванні.
Точилися запеклі бої за Мощун. Ворог проривався до Броварів. Трасу на Житомир було перерізано. Зберігалася реальна загроза виходу противника до Києва.
За розпорядженням командувача безпосередньо в Центрі бойового управління начальник штабу, на той час полковник, а нині генерал Сергій Собко провів із офіцерами короткий інструктаж щодо підготовки цього британського ПТРК до використання й порядку ведення вогню. За наказом командувача з офіцерів управління було створено офіцерські мобільні протитанкові групи, які в разі прориву противника до Києва мали надати вогневу підтримку підрозділам ТрО, що займали оборону в Києві лише зі стрілецькою зброєю.
Наводжу ці приклади, аби підкреслити риси, притаманні генералу Юрію Галушкіну як особистості: рішучість, готовність до самопожертви, ухвалення нестандартних рішень, яких вимагає обстановка, готовність узяти відповідальність за ці рішення на себе. Звучить трохи пафосно, але повністю відповідає суті.
Командувач зумів організувати роботу управління та зберегти контроль над ситуацією не лише в Київському гарнізоні, а й в усіх областях. Буквально за кілька днів до складу Сил ТрО без зайвих формальностей, передбачених процедурою, було прийнято десятки тисяч людей, озброєно та включено в роботу з відбиття агресії. Це була титанічна за насиченістю й ефективністю робота, що ґрунтувалася на патріотичному піднесенні й охопила всі ланки від командування до найнижчих рівнів управління. Робота, що об’єднала зусилля військових і всього суспільства загалом. Гадаю, більшість із нас пам’ятає й саме так згадує той час, — ті самі відчуття, але на інших ділянках роботи.
Коли противника відкинули від Києва, Чернігова, Сум і небезпека спала, генерала Юрія Галушкіна несподівано для більшості з нас було знято з посади й призначено на посаду зі значним пониженням. Причина залишилася для мене загадкою.
Безперечно, ми не маємо робити з наших військових керівників святих і недоторканних. Жодні колишні заслуги не повинні забезпечувати захист від відповідальності за допущені помилки. Але фахово оцінювати дії командувачів можуть тільки їхні старші керівники, до Верховного головнокомандувача включно. Нікому не дозволено паплюжити й принижувати людей, які повністю віддають себе захисту України.
Водночас беззаперечно погоджуюся з тим, що не може бути нормою, коли до ведення операції залучають формування, виснажені в попередніх боях, обмежено боєготові за критерієм укомплектованості та забезпеченості, за своєю організаційно-штатною структурою не призначені для виконання завдань, які для них визначають. Та це питання — не до командування угруповань військ і навіть певною мірою не до Головного командування ЗСУ. Вони використовують під час проведення операцій ті сили, які їм для цього надали.
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google