Підтримати
Артему Погорілому — 40 років. Він — ветеран Збройних сил України, мешкає в Полтаві. У перший день повномасштабної війни чоловік пішов до військкомату. Дістав поранення в боях під Бахмутом. Щоб урятувати життя бійця, лікарям довелося ампутувати йому ногу. Втім, любов і підтримка дружини та маленької донечки, а також захоплення всього життя — спорт допомогли Артему повернутися до повноцінного цивільного життя.
Сьогодні Артем готується до участі в змаганнях для ветеранів і військових, які незабаром відбудуться у США, та своїм прикладом надихає побратимів після поранень перемагати самих себе.
«Над нами літало все — артилерія, міни, всі можливі калібри…»
Артем Погорілий пішов до військкомату зранку 24 лютого 2022 року. Таке рішення він ухвалив завчасно.
«У мене були думки: якщо почнеться повномасштабна війна, то одразу піду до війська. Раніше обговорював це з друзями. Ми всі розуміли: якщо виникне потреба — захищатимемо свою країну», — розповідає Артем.
Потрапити до армії Артем хотів і 2014 року. Чоловік був учасником Євромайдану в Полтаві. Після анексії Криму пішов до військкомату, однак йому відмовили, оскільки не служив у армії і не мав військового досвіду. Пояснили, що потрібні досвідчені військові.
2022 року Артема записали до лав Збройних сил України одразу. Спершу служив при роті охорони військкомату. А за кілька місяців разом із побратимами з відділення потрапив у новостворений окремий стрілецький батальйон. Якийсь час перебували на Чернігівщині як резервний підрозділ, а наприкінці вересня батальйон перевели на Бахмутський напрямок. Саме там трапилися події, що змінили життя Артема.
Це сталося 7 жовтня 2022 року неподалік Бахмута. Підрозділ Артема вийшов на нові позиції.
«Не люблю слова «пекло», але інакше назвати те, що тоді відбувалося, не можу. То справді було пекло: над нами літало все — артилерія, міни, всі можливі калібри… І водночас це був дуже сонячний день, на небі — ані хмаринки», — згадує Артем Погорілий.
У якийсь момент бійцю повідомили, що військові, які утримували позиції поряд, поранені і їх треба евакуювати. А оскільки Артем був помічником санітара, то разом із побратимом Стасом вирушив на допомогу. Але вони розминулися — ті хлопці дістали легкі поранення й змогли відійти самі.
«Ми зі Стасом зайшли далеченько. Й під час обстрілу осколок влучив мені під коліно. Якийсь час я намагався йти сам, але сил було мало. Ми вже майже другу добу були без відпочинку. Я вижив завдяки Стасу, який наклав мені турнікет, і хлопцям, яких ми мали евакуювати. Вони повернулися й відтягнули мене», — розповідає ветеран.
Проте був час, коли Артем втратив надію на те, що виживе. Евакуаційний автомобіль із іншими пораненими не міг підʼїхати до позицій, де він перебував. Це було занадто небезпечно: ворог міг поцілити дроном у машину, тоді б загинули всі поранені, які там були.
На щастя, побратимам вдалося витягнути Артема та стабілізувати його стан. Бійці впродовж пʼяти годин тягнули пораненого товариша до місця, де на них чекав евакуаційний транспорт. «Я б хотів низько вклонитися кожному з хлопців, завдяки яким вижив», — каже ветеран.
Артема передали польовим медикам, потім була прифронтова лікарня, де його стан знову стабілізували. За кілька діб пораненого військового доставили до лікарні імені Мечникова в Дніпрі. Там намагалися врятувати ногу, однак через некроз довелося ампутувати її вище коліна. Попри це ситуація погіршувалася, почалося сильне зараження крові, відмовили нирки. Артема гелікоптером відправили до шпиталю в Києві. Там чоловік пройшов майже два десятки процедур гемодіалізу, відтак почав потроху одужувати.
«Моя реабілітація — це передусім підтримка сімʼї та друзів»
Майже увесь час, поки Артема рятували лікарі, чоловік був непритомний. Тому, каже він, тяжким цей період був насамперед не для нього, а для його рідних, особливо дружини Інни й доньки Маргарити, які на початку повномасштабного вторгнення виїхали до Польщі. Щойно вони дізналися про поранення Артема, одразу повернулися, щоб бути поряд.
Менш як за місяць по тому, як військовий здолав зараження крові, він уже був готовий до реабілітації та протезування. Дуже зрадів, коли дізнався, що центр протезування є в його рідній Полтаві. Саме там йому виготовили протез.
«Моя реабілітація — це передусім підтримка сімʼї, друзів, які були поряд. Те, що центр протезування розташований у Полтаві, стало для мене насправді величезною перевагою. Коли щось не виходило з протезом, мені дозволяли брати його додому й там тренуватися. Вдома навіть падати не так боляче, бо знаєш, як і за що триматися», — розповідає Артем.
Досить швидко чоловік навчився користуватися протезом. Розповідає, що мотивувала ще й п’ятирічна тоді донечка, яка чекала, коли ж тато знову почне бігати й грати у футбол.
Щоб швидше відновитися після поранення, Артем не лише займався з реабілітологом у центрі протезування, а й застосовував власні знання, адже все життя займався спортом, був інструктором-методистом у спортивній школі.
За словами ветерана, його головними реабілітологами стали дружина й донька. Бо коли знаєш, до кого й для чого повертаєшся — це найголовніше.
«Після ампутації я вже готував промову для дружини: хотів сказати, що я їй такий не потрібен. Але ви б тільки бачили її очі, коли вона вперше зайшла до мене в палату! Вона була щаслива, що я живий, і її не цікавило, є в мене ноги чи немає. У цей момент я зрозумів, чому мусив вижити», — розповідає Артем.
Прийшов подивитися на змагання ветеранів і несподівано сам узяв участь
Із дев’яти років і до закінчення інституту Артем серйозно займався дзюдо. Паралельно було плавання, ігрові види спорту. Після школи — факультет фізичного виховання.
2014 року чоловік прийшов працювати в спортивну школу інструктором-методистом із хокею на траві. До речі, дружина Артема — майстер спорту з хокею на траві. Його оточення завжди було повʼязане зі спортом.
Уже після поранення саме від знайомих дізнався про змагання для ветеранів «Сильні України», перший тур яких відбувався в Полтаві. Минуло лише кілька місяців відтоді, як Артем отримав протез, тому наміру змагатися не мав, вирішив просто піти подивитися.
Але так сталося, що ветеран і сам незчувся, як спробував власні сили на різних тренажерах — і несподівано став учасником змагань і посів третє місце.
Такий результат заохотив Артема більше часу приділяти фізичній активності. Щоб бути в хорошій фізичній формі, він почав плавати в басейні, ходити в тренажерний зал.
Згодом отримав запрошення до команди українських ветеранів, яка на міжнародному спортивному фестивалі Arnold Classic Europe у Мадриді встановила світовий рекорд зі стронгмена. І, як каже Артем Погорілий, його затягнуло.
Якось йому зателефонували друзі одразу з трьох українських міст із пропозицією зареєструватися у відборі до національної збірної для участі у змаганнях United States Air Force and Marine Corps Trials у США. Чоловік довго не вагався, подав документи.
.jpg)
Як розповідає Артем, якраз перед відбором він був на реабілітації в Береговому. Двічі на день плавав у басейні, тому добре підготувався до змагань із цього виду спорту й показав хороший результат.
«Я все життя в спорті, коли не займався дзюдо, грав у футбол, хокей, волейбол, водне поло… Тому для мене участь у змаганнях такого рівня — це як здійснення мрії. Приємно стати одним із тридцяти тих, хто пройшов відбір і представить Україну в США», — каже ветеран.
Щоб залучати інших ветеранів займатися адаптивним спортом, потрібен власний приклад, а ще — підтримка влади, популяризація цієї теми в медіа, вважає він.
«Коли я бачу військових, ветеранів, які були далекі від спорту, а тепер під час тренувань у них горять очі, я розумію, наскільки це важливо. Одна з переваг спорту після поранень — це відчуття братерства. Твій суперник стимулює тебе перемогти насамперед себе самого, а не його. Це мотивація працювати над собою, поліпшувати результати, ставити рекорди», — каже Артем.
Водночас додає, що неважливо, яким буде результат, головне — відволіктися від важких думок і проблем, поспілкуватися з такими ж хлопцями, як ти сам.
«Не треба сидіти на дивані, треба рухатися, тоді точно буде легше», — каже ветеран.
Завдяки спорту, участі у змаганнях людина, яка повертається з війни, може відчути, що вона потрібна. І не тільки своїй сімʼї, а й суспільству, бо ветерани повинні бути видимими, суспільство має їх бачити, діти в школі мають їх чути.
Змагання United States Air Force and Marine Corps Trials в Україні організоване Мінветеранів спільно з бюджетною установою «Український ветеранський фонд», громадською організацією «Повернись живим!», благодійною організацією «Стратком Україна» та громадською організацією «Ігри Інвіктус Україна».
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google