Підтримати
Після провалу наступальних операцій у 2023 році як з боку України, так і з боку Росії, формується наратив про те, що війна зайшла в глухий кут. Сприйняття невизначеного, але статичного конфлікту викликає відчуття втоми в столицях партнерів України. Зрештою, якщо жодна зі сторін не досягне суттєвого прогресу, статус-кво видається стабільним і не потребує нагальної політичної уваги.
Однак таке уявлення про патову ситуацію глибоко помилкове. І Москва, і Київ змагаються за відновлення наступальної бойової потужності. У конфлікті такого масштабу цей процес займе багато часу.
«Хоча перша половина 2024 року може принести мало змін у контролі над українською територією, матеріальні засоби, підготовка особового складу та втрати, яких зазнає кожна зі сторін протягом наступних кількох місяців, визначатимуть довгострокову траєкторію конфлікту. Захід фактично стоїть зараз перед вирішальним вибором: підтримати Україну, щоб її лідери могли захистити свою територію і підготуватися до наступу 2025 року, або поступитися, безповоротно віддавши перевагу Росії», - пише в статті для Foreign Affairs старший науковий співробітник з питань наземної війни в Королівському інституті об’єднаних сил (RUSI) Джек Вотлінг.
Невизначеність щодо довгострокового надання допомоги Україні створює не лише ризик того, що Росія отримає перевагу на полі бою, а й може додати Москві впевненості. Вагання вже підірвали спроби підштовхнути Росію переговорів, оскільки Кремль тепер вважає, що може протриматися довше, ніж Захід. Якщо на початку 2024 року не з’являться чіткі зобов'язання, рішучість Кремля лише зміцнюватиметься.
«Те, що США і Європа зроблять протягом наступних 6 місяців, визначить одне з двох майбутніх. В одному з них Україна може наростити свої сили для відновлення наступальних операцій і послабити російську військову міць до такої міри, що Київ зможе вступити в переговори з важелями впливу для нав'язування тривалого миру. В іншому випадку, дефіцит поставок і підготовленого особового складу занурить Україну у боротьбу, яка призведе до виснаження і остаточного підкорення», - пише Вотлінг.
Він радить міжнародним партнерам України пам'ятати, що перший результат бажаний не лише для українців. Необхідно захистити міжнародну норму, згідно з якою держави не змінюють свої кордони силою. Мобілізована і заохочена Росія становитиме постійну загрозу для НАТО, що вимагатиме від США нескінченних зусиль зі стримування в Європі. Це обмежило б американську здатність проектувати силу в Індо-Тихоокеанському регіоні і суттєво збільшило б небезпеку спалаху конфлікту навколо Тайваню. Захід може обирати, в якому напрямку розвиватиметься історія. Але спочатку він повинен визнати серйозність рішення, яке зараз стоїть перед ним.
Дефіцит часу
Якби наступ українських військових у 2023 році пройшов за планом, вони б прорвали так звану «лінію Суровікіна» в Запорізькій області і звільнили Мелітополь, перерізавши дороги, що з'єднують Росію з Кримом. У поєднанні з українськими військово-морськими операціями це призвело б до облоги Криму.
«Ця мета була амбітною, але досяжною. Головною причиною невдачі було те, що українські підрозділи, призначені для ведення наступу, не мали достатньо часу для тренувань і підготовки», - вважає британський експерт.
У липні 2022 року Велика Британія разом з іншими партнерами України започаткувала операцію «Інтерфлекс» для підготовки українських військ. На той час Україна відчайдушно потребувала більшої кількості підрозділів для утримання оборонних позицій, тому «Інтерфлекс» визначив п'ятитижневу програму підготовки, надаючи пріоритет навичкам, життєво важливим для оборонних операцій. Ця програма досі існує, але її місія докорінно змінилася.
Під час Другої світової війни британські військові вважали 22 тижні мінімально необхідним часом для підготовки солдата до піхотного бою. Після цього початкового періоду солдати призначалися до підрозділів і брали участь у колективних тренуваннях у батальйонах. Ще до травня 2023 року було очевидно, що українські війська недостатньо підготовлені до наступальних операцій і ледве встигли навчитися користуватися новою технікою. Але зважаючи на те, як російські війська зміцнювали свої оборонні позиції, з наступом не можна було зволікати.
Український особовий склад також мав надто мало можливостей для колективних тренувань. Кількість розгорнутих військ - це не єдине, що має значення на війні. Боєздатність армії залежить від того, наскільки добре координуються невеликі підрозділи, навіть якщо вони розосереджені на великій території. Географія України вимагає особливо кваліфікованої координації, оскільки лісосмуги заважають підрозділам бачити один одного. Загроза артилерійського обстрілу ще більше посилює розпорошеність, тому роти часто розкидані на майже двохкілометровій ділянці фронту. Рельєф місцевості в Запорізькій області особливо заохочує командирів до ведення бою ізольованими ротами. У цьому географічному контексті необхідна здатність синхронізувати дії поза межами прямої видимості кожного підрозділу, щоб підрозділи могли підтримувати один одного і використовувати успіхи один одного.
«Однак колективні навчання в українській армії рідко відбувалися на рівні вище роти, а потреба в укомплектуванні нових підрозділів також призвела до того, що в більшості з них бракує досвідчених офіцерів. За час війни чисельність діючих українських військ збільшилася в 5 разів, а кількість підготовлених штабних офіцерів не зросла», - зауважує британський експерт.
В бойових умовах така нестача польових офіцерів означає неможливість об’єднувати в одне ціле елементи широкомасштабної операції. Під час наступу 2023 року українські операції велися переважно парами рот під безпосереднім керівництвом недоукомплектованого командного пункту бригади. В результаті, хоча українським солдатам часто вдавалося зайняти ворожі позиції, вони рідко мали змогу використати проломи, які вони зробили, або швидко закріпити свої здобутки.
Замість цього їм доводилося зупинятися і планувати, даючи російським військам час на перегрупування. Якщо українські військові не зможуть розширити масштаби своїх операцій, вони ризикують повторити цей досвід. Однак для проведення належної підготовки потрібен час.
Коли найкраща оборона - це хороший наступ
Реформи у підготовці українських військ необхідні для проведення більш ефективних наступальних операцій. Але краща підготовка не зменшить потреби Києва в матеріально-технічних засобах.
«Українські військові, ймовірно, зіткнуться зі значною нестачею обладнання протягом наступного року: в розпал наступу 2023 року Україна випускала до 7 тисяч артилерійських снарядів на день, що спричиняло до 80% бойових втрат Росії. Однак наприкінці 2023 року українські війська робили вже близько 2 тисяч пострілів на день. Тим часом артилерійські потужності Росії різко зросли, і зараз російські війська вистрілюють близько 10 тисяч снарядів на день. Якщо Україна не зможе знову створити локальні умови артилерійської переваги, будь-які нові наступальні операції призведуть до неприйнятних втрат українських військ», - пише Вотлінг.
Без досягнення такої локальної артилерійської переваги Україні буде важко відбивати російські атаки. Наразі Росія розмістила на півдні України близько 340 тисяч солдатів. Протягом більшої частини війни наступальний потенціал цих військ був обмежений логістичними проблемами. Але Росію також стримував високий рівень втрат: до 1000 загиблих і поранених на день у найважчі періоди бойових дій. Така кількість втрат змусила Росію відправити на фронт непідготовлений особовий склад. Хоча це не зупинило Москву від спроб наступальних маневрів, їхня ефективність була обмеженою.
«Виклик для України полягає в тому, що навіть зберігаючи оборонну позицію, вона повинна продовжувати здійснювати локальні наступальні дії. Якщо Росія буде зазнавати менших втрат, спроможність її сил на місцях покращиться. Зменшення тиску на фронті дасть Росії й інші переваги. Москва зможе відволікти досвідчені війська на підготовку новобранців, що потенційно дозволить їй відкрити нові наступальні напрямки у другій половині 2024 року», - пояснює експерт.
Російські війська також можуть сконцентруватися на секторах, де вони зможуть створити більш вигідну геометрію поля бою і завдати Україні більших втрат. Якщо Україна залишить великі ділянки фронту в спокої, російські війська також зможуть значно розширити свої укріплення, що ускладнить проведення будь-яких майбутніх українських наступальних операцій. Навіть займаючи оборонну позицію, українські військові повинні прагнути до виснаження російських військ максимальними темпами.
Що є першочерговим?
Важливо, щоб Київ і його партнери досягли реалістичного спільного розуміння того, яку матеріальну допомогу і підготовку можна надати і коли. За останні два роки західні союзники Києва втратили часову перевагу, яка в них була. Вони змарнувавши більшу частину 2022 і 2023 років, насолоджуючись ейфорією від перших невдач Росії та уявляючи, що їм вдасться уникнути затяжного конфлікту. Замість того, щоб намагатися розширювати промислові потужності в країнах-членах НАТО, друзі Києва здебільшого брали боєприпаси з національних запасів і міжнародного ринку, а потім направляли їх в Україну.
Зараз ці запаси боєприпасів вичерпуються. Щоб була можливість досягати локальної артилерійської переваги і в майбутньому, Україні потрібно близько 2,4 мільйона боєприпасів на рік. Але міжнародним партнерам України включно зі США буде складно забезпечити навіть половину цієї кількості у 2024 році.
Найбільшу увагу привертає дефіцит артилерійських снарядів в Україні. Але український дефіцит ресурсів аж ніяк не обмежується боєприпасами. Для відновлення наступального потенціалу і захисту від російських атак Україні потрібно приблизно 1800 нових артилерійських стволів на рік. Європа не може задовольнити цей попит. А багато з того, що Київ отримав за останні два роки, потребує надійного постачання запчастин.
Ракети-перехоплювачі для систем ППО також будуть постійною потребою. Росія зараз виробляє понад 100 крилатих і балістичних ракет і 300 ударних безпілотників на місяць. Щоб скоротити шкоду від цієї зброї, Україні будуть потрібні додаткові системи протиповітряної оборони. Якщо західні країни не збільшать свої потужності з виробництва цих систем, Росія отримає перевагу.
Президент України Володимир Зеленський, побоюючись, що підтримка США закінчиться після президентських виборів, заявив, що вся українська територія, окупована Росією, має бути звільнена до жовтня 2024 року. Вотлінг вважає таку мету недосяжною, зважаючи на наявні в України матеріальні засоби і час, який потрібен її військовим для належної підготовки своїх сил. Але Захід вчинив би нерозумно, якби почав вимагати від українських генералів створення детального довгострокового плану, перш ніж з’являться нові зобов’язання про надання допомоги. Без впевненості в тому, на яку техніку можна розраховувати, українське військове командування не зможе визначити, які операції можна проводити і коли. Коротше кажучи, підготовка до наступної фази війни перетворилася на проблему «курки і яйця» між Києвом і Вашингтоном.
Ціна і якість
Реалістичний план передбачав би надання Києву ресурсів для підтримання оборонної позиції протягом більшої частини 2024 року, поки підрозділи тренуватимуться і озброюватимуться для проведення наступальних операцій у 2025 році. Окрім впевненості, яку цей план дасть українському командуванню, він також пошле сигнал Кремлю, що він не може розраховувати на перемогу у багаторічній війні на виснаження проти України. Зобов'язання США підтримувати Україну впродовж 2024 року також змістило б стимули європейських союзників до більш глибокого інвестування у збільшення потужностей їхніх оборонних галузей, що зменшило б навантаження на США у 2025 році.
Західні лідери повинні підкреслити, що довгострокові інвестиції у виробничі потужності цілком доступні і в кінцевому підсумку принесуть користь союзникам України. Сукупні оборонні бюджети 54 країн, які підтримують Україну, значно перевищують 100 мільярдів доларів на місяць. Натомість нинішня підтримка України коштує цим державам менше 6 мільярдів доларів щомісяця.
«Найбільші перешкоди на шляху до того, щоб Україна не програла війну, мають політичний характер. Фінансування України часто сприймається як просто надання грошей Києву. Однак це глибоко оманливе уявлення. Значна частина допомоги, якої потребуватиме Україна, - це інвестиції її партнерів у власне національне оборонне виробництво і буде витрачена вдома. Значна частка допомоги Україні зрештою буде повернута назад у вигляді податків і сприятиме створенню нових робочих місць у промисловості країн-членів НАТО. У часи економічної кризи такі інвестиції мають широко вітатися громадськістю країн, що підтримують Київ», - пише Вотлінг.
Також часто висловлюється думка, що підтримка України з боку США відбувається за рахунок готовності американських військових стримувати Китай. Але якщо Китай побачить, що США не здатні підтримувати військові зусилля чи то в Європі, чи то в Азії, стримування розмиється. Тому розширення виробництва для задоволення потреб України життєво важливе.
Вотлінг визнає, що з часом американські лідери повинні підштовхнути Європу до зменшення залежності від США, щоб американська армія могла зосередитися на стримуванні в Індо-Тихоокеанському регіоні. Але це має бути керований перехід. Якщо цей перехід відбудеться ціною поразки України, Сполучені Штати ризикують бути змушеними підтримувати Європу, нездатну захистити свій східний фланг, поки Китай створює напругу у Тайванській протоці.
Момент для прийняття рішень
Деякі лідери в західних столицях стверджують, що настав час вести переговори про припинення війни в Україні. Однак така позиція не враховує ні масштабів цілей Росії, ні того, що Кремль може реально запропонувати. Москва не зацікавлена в простому захопленні частини української території. Владімір Путін неодноразово заявляв, що хоче змінити логіку міжнародної системи.
«Якщо США попросять своїх партнерів піти на поступки Росії, щоб отримати символічне припинення вогню, швидше за все, відбудуться дві речі. По-перше, Росія вперто порушуватиме режим припинення вогню, як вона це робила з усіма ітераціями Мінських угод, одночасно відновлюючи свою армію, щоб завершити завдання з окупації Києва. По-друге, Росія доводитиме своїм союзникам, що США можна перемогти наполегливістю. Це, ймовірно, призведе до того, що багато партнерів Америки у сфері безпеки шукатимуть альтернативу, що зменшить вплив Сполучених Штатів у всьому світі», - йдеться в статті.
Росія не хоче прямого конфлікту з НАТО, але Кремль все більше прагне розширити сферу своїх непрямих конфронтацій із Заходом. Відтоді, як Євгеній Прігожин припинив свій заколот у червні 2023 року, Росія лише подвоїла свої амбіції конкурувати із Заходом на глобальному рівні. Фактично, невдалий заколот Прігожина міг сприяти цим амбіціям. Залишки його найманців були реорганізовані в «експедиційний корпус» під прямим контролем ГРУ. З літа 2023 року Росія активно взаємодіє з урядами країн Західної і Центральної Африки, обіцяючи їм військову підтримку в обмін на вигнання західних військ і економічних інтересів.
США і їхні європейські союзники стоять перед вибором. З одного боку, вони можуть негайно розробити план посилення підготовки українських військових, роз'яснити своїй громадськості і Україні, що крайній термін звільнення територій у жовтні 2024 року має бути продовжений, і забезпечити потреби Києва в матеріально-технічних засобах до 2025 року. Або з іншого вони можуть і далі хибно вважати, що війна зайшла в глухий кут, зволікаючи і віддаючи переваги в руки Росії.
Це було б жахливою помилкою. На додаток до розширення свого партнерства в Африці, Росія посилює свою співпрацю з Китаєм, Іраном і Північною Кореєю. І якщо поразка в Україні продемонструє, що Захід не може протистояти жодному виклику світовій архітектурі безпеки, його супротивники навряд чи повірять, що він може впоратися з кількома кризами одночасно.
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google