Підтримати
З початку великої війни волонтери благодійного фонду «Восток SOS» евакуювали з прифронтових міст і сіл 45 тисяч цивільних. Майже п’ять тисяч із них — не можуть самостійно ходити, а когось родичі залишили наодинці з обстрілами. Ризикуючи власним життям, евакуатори «Восток SOS» рятують людей у Херсоні, Костянтинівці, Бахмуті та Часовому Яру. Всіх, кого забрали, привозять у Дніпро, дають житло, їжу та допомагають дістатися лікарень.
Та у всьому рутинному ланцюжку евакуації — дорогою, на пероні вокзалу чи в тимчасовому помешканні — кожен, хто виїхав, розуміє, що його життя важливе, що про нього пам’ятають і що саме його життя приїхали врятувати волонтери.
Ярослав і чужа покинута матір
День у Дніпрі добігає кінця. Вечірнє весняне сонце вже не лише світить, а й гріє. Пероном вокзалу біжить малий кучерявий пес на прізвисько Федір. Його тут уже знають. Федір обнюхує колони вздовж площі, але завжди повертається до свого господаря, який тримає його за повідець.
Ярославу Корнієнку 30. Народився й виріс у Луганську. Потім переїхав вчитися в Харків, а працювати залишився у Києві. Він — авіаінженер. Каже, що професію обрав випадково, подивився весь список і зупинився на літаках. Світ математичних розрахунків та залізних деталей якщо й не сформував, то добре відточив уміння Ярослава швидко думати й приймати рішення.
Одне з них він прийняв навесні минулого року, коли йому запропонували волонтерити на «гарячій лінії» благодійного фонду «Восток SOS». Із початку війни на Донбасі фонд займався допомогою переселенцям зі східної України. Та коли російська війна просунула фронт далі Донецької й Луганської областей — «Восток SOS» почав допомагати всій країні.
До обов’язків Ярослава входило відповідати на дзвінки та передавати запити від людей до своїх колег, котрі займалися надання гуманітарної допомоги, перевезенням людей у безпечніші області, юридичними та психологічними консультаціями. За тиждень чоловік зрозумів, як усе працює на «гарячій лінії», і взявся за евакуацію. Він координував увесь процес і займався розселенням у Дніпрі людей, що приїжджали з Донбасу.
— Перший млинець у нас вийшов грудкою, якщо чесно, — розповідає Ярослав про початок роботи евакуаторів у «Восток SOS». — Я дуже добре пам’ятаю, як торік у квітні приїхало 16 людей в автобусі і їх висадили на площі поруч із вокзалом. Восьмеро з них не ходили. Одна жінка була на милицях, інша — у візку. Їх просто висадили на вокзалі, і я мусив зрозуміти, де вони ночуватимуть. Адже попередньо мова йшла про 16 людей, і я думав поселити їх у наш шелтер — місце, де люди тимчасово живуть. Але тоді цей варіант не спрацював, бо цим людям потрібні були особлива увага та допомога. І там, на місці, я телефонував у лікарню, щоб трьох людей забрали в палати. Ще одна жінка поїхала в будинок для літніх людей. Решту ми вже ввечері посадили на потяг. Ще когось через особисті контакти домовився спочатку перевезти в лікарню, а потім ті люди поїхали в Румунію. Все. День ніби завершився. І ввечері лунає телефонний дзвінок, я беру слухавку й чую: «Ярик, 25 людей. Усі маломобільні». Все починається знову.
Ярослав розповідає, що не будує масштабних планів на майбутнє. Щодня «Восток SOS» отримує запити на евакуацію з прифронтових міст. Люди залишають свої адреси, й волонтери приїжджають по них, вивозять з-під обстрілів у Дніпро, де кожному, хто виїхав, надають персональну допомогу — заселяють у шелтер, відвозять до лікарні, допомагають відновити документи.
— Я не знаю, коли закінчиться війна. Все, чим я зараз займаюся, було в мене перед носом, я цього не обирав. Ми всі потрапили у спільну біду. І я не можу одразу врятувати всю країну. Але я почуваюся щасливим від того, що ми врятували життя декільком десяткам тисяч людей. Щасливий, тому що моя команда, яку я зараз координую, зросла. Дехто з тих, кого ми евакуювали, сумує за домівкою. Але ми насправді врятували їм життя. Цими людьми зараз ніхто б не займався, вони б лежали й помирали в себе вдома. Для мене важливо не кидати своїх людей.
Ярослав розповідає, що деяким людям ні до кого звернутися. Їхні родичі поїхали без них. За кимось доглядали соціальні працівники, але вони евакуювалися. Ще когось до війни навідували сусіди, але поступово весь під’їзд виїхав. І ті, кого згодом вивезуть евакуатори, залишаються вдома у своїх ліжках, у квартирах із вибитими шибками, при температурі 5–6 градусів. Одна з таких історій сталася прямо на очах Ярослава.
Як розповідає чоловік, у Дніпрі він шукав житло для незрячої жінки, в якої деменція. Попередньо Ярослав знайшов для неї шелтер, але вночі вона почала кричати, і тому не спали ще 80 мешканців поселення. Тимчасом він домовлявся з сином жінки, який планував її забрати до Києва. Але коли вона приїхала в столицю, син не відповідав на дзвінки. Він її просто кинув, і Ярослав мав зрозуміти, де й з ким жінка житиме. Зрештою вона виїхала до Німеччини.
— Я не знаю, чому люди залишають своїх батьків. Мабуть, із дурості. З небажання брати на себе відповідальність. Мене найбільше дратує в людях намагання перекласти відповідальність на когось. Не ускладнювати собі життя, лишити іншу людину на смерть чи страждання, просто не допомогти тому, хто сам собі допомогти не може.
Ольга і «Київський торт»
Від шелтера до лікарні їде маленький автобус евакуаторів. У ньому водій — Роман Прасіл, перекладач з англійської. Він знає вулиці свого рідного Дніпра добре, близько десяти років працював таксистом. Праворуч на пасажирському сидінні — Ольга Владімірова. Оля 25 років працювала в журналістиці на місцевому телеканалі, викладала українську мову та літературу, а ще добре уміє заварювати каву, тому кілька днів на тижні робить це професійно у кав’ярні. Позаду — Володимир.
Володимиру близько 80. До 2014 року він ремонтував холодильники в Макіївці на Донеччині, з початком війни виїхав із дружиною у Дніпропетровську область. Працював різноробочим на полях, де вирощували овочі. Зараз він живе в шелтері, після інсульту в нього проблеми з ногою. Ольга розповідає, що коли чоловік потрапив до шелтера — в нього не було документів. Він був у трудовому рабстві і тепер проходить свідком у кримінальній справі.
Сходинки на порозі лікарні, приймальне відділення, ліфт, хірургія. Треба почекати кілька годин. Із дверей постійно виїжджають лікарські ліжка з чоловіками на них. Їхні ноги та руки облиті йодом. На пелюшках суха кров. У когось видно шви та осколкові поранення. Час очікування Олі, Роми й Володимира перебиває повітряна тривога.
— А ви тут сам живете чи з родичами? — питаю у Володимира.
— Я сам. Дружина померла п’ять місяців тому. Донька є, але вона в Росії живе. Зв’язку немає, — відповідає той.
— Вона знає, де ви?
— Швидше за все, не знає. Вона така, що вона б уже знайшла.
— Давно з нею спілкувалися?
— Років 10 тому.
— Сумуєте за нею?
— Та по-всякому буває. Раніше приїжджала з онуком Мішою. Може, ще все налагодиться.
Тепер Володимир сам, із хворою ногою, без документів, посеред війни. Але в кутку на нього чекають Ольга та Роман. У Олі дзвінкий голос.
— Ти знаєш, — каже до мене жінка, — щоб допомогти, не треба прив’язуватися до дати і чекати Нового року.
Перш ніж Ольга почала допомагати в евакуації людей, вона допомагала літнім людям, які залишилися самі. Разом із друзями збирала для них індивідуальні кошики перед Новим роком: нові кросівки, ліки, їжу. Спочатку питали, що потрібно, а потім робили покупки.
— Я прочитала список і побачила бажання пані Ніни, яка мріяла про «Київський торт». На свою пенсію вона не могла собі його дозволити. Це мене вразило своєю простотою. Вона не хоче слуховий апарат. Вона хоче торт. Це ж нескладно, — розповідає Оля. — Там було написано, що вона хворіє, я почекала ближче до Нового року, купила цей торт і пішла. В гостях у пані Ніни мене зустріла сумна жінка, питає, хто я. Я розповідаю, ми йдемо до Ніни, і бачу, що жінка доживає свої останні дні.
Вона вже не чує, не бачить, ніякий «Київський торт» їй уже не потрібен. Вона помирає. В неї остання стадія раку. Її родина приїхала і почала біля неї порядкувати. І я з цим тортом, як дурепа. І в мене в голові була думка, що вони будуть поминати її цим тортом. Вона вже важко дихала. Я вибачилась. Мені подякували. Я вийшла, йшла пішки і думала, чому я чекала цього дня. Я ж цей список отримала за місяць. Ніколи не треба зволікати з допомогою. Ти можеш — робиш зараз. Це тоді остаточно сформулювало, що все має бути вчасно.
Потяги. Розвантажуючи біль
З Покровська до Дніпра приїжджає потяг. Для Ярослава Корнієнка та його колег він «евакуаційний». Цим потягом до міста приїжджають люди, котрим евакуатори «Восток SOS» далі шукатимуть житло.
З вагона виносять літню жінку, всаджують її в інвалідний візок. Ярослав взуває жінці капці, які спали з неї на пероні. Хтось із волонтерів переносить великий клунок із речами в поліетиленовому пакеті. На ньому напис «Дубова». В автобусі евакуаторів зустрічаються дві літні жінки — Людмила та Поліна. Обидві з Костянтинівки. Познайомилися під час евакуації. Доти одна одної не знали.
Поліна та Людмила поїдуть у тимчасове помешкання для маломобільних людей, до моменту, поки Ярослав і команда не знайдуть місце, де вони зможуть залишитися на тривалий час.
— Бували випадки, коли люди три місяці чекали переїзду в Німеччину. Якщо погоджуються їхати в будинок для літніх людей, то ми шукаємо там місце і відвозимо їх, — пояснює Корнієнко.
Ті, хто залишається жити в шелтері в Дніпрі, забирають сюди і своє колишнє життя, яке вдалося вивезти. Як Людмила Іванівна, що виїхала з Херсона в лютому цього року. Вона забрала з собою чотирьох котів: Рижика, Тішку, Кицюню і Лерочку. У них своя окрема кімната.
Сусідки Людмили Іванівни — Раїса Іванівна Бурменко та її донька Тетяна. В Тетяни порожні сірі очі, такі я доти бачила тільки у військових. Під лівим оком — синець, якого жінка дуже соромиться. Її діти дізналися, що «Восток SOS» евакуюють людей, і зателефонували волонтерам, аби ті допомогли. Перед евакуацією Тетяна потрапила під обстріл у власному будинку поблизу Часового Яру.
— Один прильот був у дворі. Один на городі. Я заходжу в будинок, звідти вибухова хвиля і звідси хвиля. Скрізь скло летить, а я в дверях стою. І мене стіна врятувала. Руку тільки порізала. Я одразу на підлогу присіла, на коліна впала. Синець — це я об двері вдарилася. Це мене врятувало.
Тетяні 71, її мамі, Раїсі Іванівні, — 94, і вона весь час плаче, бо не хоче помирати в Дніпрі.
— Я боюся вмерти тут, — каже жінка.
— Значить, не вмираємо, — відповідає їй донька.
Ярослав, Оля, Роман та їхні колеги не просто фізично виносять літніх людей із їхніх будинків на лінії фронту, допомагають їм сісти в потяг, потім везуть їх у тимчасове житло у Дніпрі. Евакуатори дарують любов, яка їм потрібна і якої бракує. Евакуатори дарують тепло, яке, здавалося, вони вже втратили. Завдяки їм сорок п’ять тисяч людей не померли під обстрілами.
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google