Підтримати
Серед символів, які де-факто й де-юре формують і зберігають усе, що пов’язане зі ствердженням національної ідеї на різних етапах, особливе місце належить книжці та бібліотеці. Не випадково в цивілізованому світі докладають величезних зусиль до збереження та репрезентування всіх артефактів на всеосяжному рівні за підтримки держави. Сам неодноразово в цьому пересвідчувався, відвідуючи відомі книгозбірні Європи, Азії та Північної Америки. В Україні можемо про таке хіба мріяти.
Хочу викласти власне бачення вирішення однієї проблеми бібліотечної системи України, яку війна ще більше загострила. Оскільки, з огляду на об’єктивні обставини воєнного стану, більшість бібліотек намагається функціонувати насамперед дистанційно або у змішаному режимі, вважаю, що по-державному і, головне, прогностично — зробити все можливе для збереження потужностей, насамперед галузевих депозитаріїв, якимделеговано функцію постійного зберігання бібліотечного фонду з метою «звільнення фондів інших бібліотекрегіону (галузі) від маловживаних документів». Простіше це звучить так: розвантажити бібліотеки від пасивної частини фонду, але при цьому не втратити документів, які мають потенційну цінність або затребуваність для користувачів.
Головна бібліотека системи ООН − бібліотека ім. Дага Хаммаршельда (США, штат Нью-Йорк) здійснює моніторинг системи бібліотек-депозитаріїв світу. Ідеться передусім про повноцінну діяльність з упорядкування класичних книжкових фондів з урахуванням інформатизації суспільства. На сьогодні бібліотеки-депозитарії з додаванням функцій репозитаріїв успішно функціонують у США, Швеції, Франції, Фінляндії, Естонії та іншихпровідних країнах світу. До незалежної України депозитарна функція в діяльності бібліотечної системи перейшлавід часів СРСР. Крім уже зазначених завдань депозитарного зберігання, вирішувалися й інші — навіть елементарної економії коштів у діяльності шляхом передачі нечасто затребуваних видань до визначеного місця. А зайві примірники надходили на реалізацію. Здається, в умовах сьогодення такий підхід може стати у пригоді, бо кожна система влади завжди рахувала бюджетні кошти.
У період розквіту радянської доби з її безпрецедентною плановістю, включно зі стимулюванням книговидавництва, в Україні просто не встигали будувати нові приміщення бібліотек, а зберігати книжки було потрібно. З цією метою й скористалися світовим досвідом депозитарного зберігання книжок через відповідне урядове рішення, визначивши конкретні бібліотеки-депозитарії на рівні конкретних галузей. Їх, відповідно до урядової постанови, було пристосовано до УРСР і затверджено в кількості 14. Саме така кількість у часи державності була підтверджена спеціальним наказом Мінкультури (як законодавчого головного відомства країни для бібліотечної галузі) у вигляді «Положення про систему депозитарного зберігання бібліотечних фондівУкраїни».
До речі, документ, згідно з іншим наказом Мінкультури, датованим 2016 р. керуючим Законом України«Про бібліотеки і бібліотечну справу», втратив чинність, але зміст «Положення…» не змінився. Тим самим виникло певне протиріччя, коли у відповідному законі існування депозитарного зберігання прописане,«Положення» профільним відомством не скасоване, а визначені бібліотеки юридично вже не існують. Якась абракадабра виходить, тим паче що депозитарний фонд у розрізі окремих галузей в Україні вже створений.
Саме ці бібліотечні установи держава свого часу зобов’язала комплектувати свої фонди 1–3 примірниками галузевих видань для створення «Єдиного профілю комплектування маловживаними документами бібліотек-депозитаріїв України». «Єдиний профіль...», таким чином, став програмним документом і дає змогу не тільки цілеспрямовано керувати комплектуванням фондів маловживаними документами, а й розвивати міжбібліотечнізв'язки галузевих установ різних систем і відомств.
Керуючись цими документами та постановою українського уряду, в серпні 1975 р., наприклад, на Національну наукову сільськогосподарську бібліотеку НААН покладено зобов’язання відповідати за «Сільськогосподарські ілісогосподарські науки. Сільськогосподарське машинобудування. Агрономія». Підставою для конкретних дійстала затверджена союзним Мінкультом у вересні 1975 р. «Інструкція про порядок відбору та передачі маловживаної літератури до депозитарного зберігання» та аналогічний «Порядок», затверджений галузевим головним аграрним відомством наступного року. В ньому, між іншим, по системі союзної аграрної академії наша установа, поряд із аналогічними у Вірменії, Білорусі та Грузії, визначалася бібліотекою-депозитарієм. Відповідна системна робота на цьому напрямі розпочалася з січня 1986 р., коли було прийнято спеціальне «Положення продепозитарне зберігання фондів» і створено спеціальний відділ у своїй структурі для проведення робіт з відбору та реєстрації маловживаних вітчизняних і закордонних книжок різними мовами світу, що вийшли друком 15–20років тому і більше (до 1970 р.), періодичних та продовжуваних видань, надрукованих відповідно 5–10 і більше років тому (до 1975 р. включно).
Таким чином, до 1991 р. до зазначеного фонду увійшло понад 68 тис. одиниць зберігання. Потім, у зв’язку з незатребуваністю звітності з боку держави, практично всі роботи на цьому напрямі були призупинені або виконувалися як другорядні. На це є об’єктивні обставини. Серед них — інформатизація, яка стрімкорозвивається і сприяє появі різноманітних електронних видань. Як наслідок, де-юре бібліотеки-депозитарії є, аде-факто — нікого не цікавлять. До речі, згадані регламентуючі документи щодо функціонування бібліотек-депозитаріїв не переглядалися досить давно. Непокоїть і те, що чинне законодавство стосовно бібліотек-депозитаріїв, як, до речі, й усієї бібліотечної справи в Україні, має, швидше констатуюче, а не регулятивне й особливо — гарантуюче значення.
Сучасні бібліотеки в Україні переживають не найкращі часи, але є розуміння того, що, маючи потужні ресурси, вони мусять максимально повно й за мінімально стислий термін задовольняти користувачів потрібною їм інформацією. Хто був причетний до отримання такої інформації, добре знає, що цього завдання не в змозі виконати жодна окремо взята інституція. Затребуваність інформаційних ресурсів із аналітичним контентом і оперативним доступом — відправна точка для всіх типів і видів такої системи. Корпоратизація та кооперація — одні з найефективніших і дієвих форм діяльності бібліотек, з урахуванням єдиних нормативних, правових, організаційних та технологічних засад, принципів взаємодії та спільного бачення цілей подальшого розвитку. Це коли говоримо про ситуацію в ідеалі. Насправді ж упровадженням бібліотек-депозитаріїв робота з розгортання їх діяльності фактично завершилася.
Тим часом, зважаючи на світові тенденції діджиталізації і, як наслідок, логічного переведення наявного книжкового фонду в електронний формат для забезпечення до нього вільного доступу, є національна (державницька) потреба зробити все можливе для належного та всеосяжного збереження друкованих видань, насамперед у бібліотеках-депозитаріях в Україні. Пандемія, а потім війна актуалізували вирішення нагальних проблем збереження друкованих духовних скарбів нації у вигляді книг.
З об’єктивних причин увага до місця та ролі бібліотек-депозитаріїв практично знівелювалася, що виявляється не тільки у відсутності уваги з боку законодавчого, а тим більше — бюджетного регулювання. За великим рахунком, ніхто навіть не відповість, скільки книжок в Україні таким чином зберігається. Для прикладу, тільки в нас близько одного мільйона примірників. Тому з цього приводу, на моє переконання, слід якнайшвидше прийняти відповідну постанову уряду або навіть указ президента України. А ще краще — викласти все, щостосується діяльності бібліотек-депозитаріїв, у статтях 20–22 і додати нову статтю — 23, в якій буде регламентовано їхню діяльність, у новій редакції Закону України «Про бібліотеки і бібліотечну справу» № 5002 від 02.02.2021 р., що недавно пройшов перше читання в парламенті. Адже є окремі статті — 24. «Книжкові пам’ятки» та 25. «Національна електронна бібліотека України».
У новій статті обов’язково чітко прописати, що міністерствам і відомствам, за якими вони закріплені, слід забезпечити відповідні (організаційно-правові та фінансові) умови, аби наявні фонди належним чином зберігалися та репрезентувалися. Потрібно не забувати про високу ймовірність знищення бібліотечних фондів під час ракетних обстрілів тощо, пов’язану з відключенням світла, тепла та води. А ще — їх потрібно як слід охороняти. У разі нерозуміння проблеми можна прогнозувати навіть гуманітарну катастрофу через імовірність не просто фізичного знищення чи елементарної крадіжки, повірте — безцінних (знаю, про що кажу), як в етичному, так і в матеріальному сенсах, — книжок. І йдеться навіть не про сто чи тисячу євро за окремі видання. До того ж у разі втрати або часткового пошкодження бібліотек-депозитаріїв годі й думати про появу всеосяжної Національної електронної бібліотеки України. Тому вчергове наголошую на створенні на базі бібліотек-депозитаріїв музеїв книг або вже утвердженого в цивілізованому світі генетичного банку книг за окремими напрямами. Тим більше що Міносвіти зробило до цього величезний крок — не тільки запровадило відповідні колекції, а й фінансово їх підтримує. Але для початку потрібно… їх законодавчо закріпити.
Нагадаю, що наша бібліотека ще 2016 року вже робила спробу укласти відповідний реєстр книжкових пам’яток і виявила, що таких налічується 78 676 одиниць зберігання в системі аграрних закладів вищої освіти та науково-дослідних установ відповідного профілю України. Іншого шляху поки що не бачу. Це світова тенденція. Як, до речі, й стосовно перетворення віднесених чинним законодавством до категорії спеціальних бібліотек у спеціалізовані дослідницькі інституції.
Насторожує й нова редакція §2 ст. 7 змін до Закону України «Про бібліотеки і бібліотечну справу», а саме — щодо поділу бібліотек за суспільним призначенням. Тепер пропонується така їх редакція: «публічні, у тому числі спеціалізовані; спеціальні». Це нагадує ситуацію зі славнозвісним урядовим законопроєктом №3077 від 29.08.2008 р. «Про внесення змін до Закону України «Про бібліотеки і бібліотечну справу», поданим до Верховної Ради України, коли у ст.5 чинного Закону наукову діяльність бібліотек змінювали на інформаційну. Всі сім відомств на чолі з Українською бібліотечною асоціацією без зауважень попередньо погодили. Слава Богу, що серед тодішнього депутатського корпусу знайшлися тверезомислячі. Сторонньому спостерігачеві здавалося, що зміна не істотна, а насправді знищувався унікальний і ексклюзивний напрям у діяльності бібліотек України. Зміни мають відбуватися, але не потрібно рубати гілку, на якій сидиш.
Більше статей Віктора Вергунова читайте за посиланням.
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google