Слово не для друку

Серед математиків колись побутувала теорія, що мільйони мавп за друкарськими машинками за десятки років зможуть випадково створити літературний шедевр. Сучасний Інтернет незаперечно спростовує цю гіпотезу.

Народна мудрість

Раніше питання — що ми творимо: книжку чи літературний текст? — могло видатися абсурдним. Текст писався відповідно до можливостей носія і конвенції з читачем. Тому текст, до якого ми, люди книжкової культури, звикли з дитинства, — це текст лінійний, писаний з урахуванням того, що ми читатимемо його вслід за авторським задумом, від початку до кінця. Якщо в нас у руках книжка — ми можемо тут-таки зазирнути на останню сторінку й переконатися, що все у них буде гаразд. І навіть якщо ми стежимо за поворотами сюжету в журнальному варіанті з поміткою «далі буде» — все одно це закінчений твір, і ми, запасшись терпінням, маємо всі шанси добратися до фіналу. У цьому сенсі літературний твір для нас — це книжка. Готова, цілісна, матеріальна. З автором теж усе, загалом, зрозуміло: ім’я або псевдонім, за якими стоїть реальна особа зі своїми індивідуальним, упізнаваним стилем, сюжетними уподобаннями та іншими письменницькими заморочками. Він творець, ми споживачі: на крайній випадок — можемо написати йому гнівного листа, висловити свій протест або подяку. Але ми жодним чином не можемо вплинути на події, котрі розгортаються у його книжці.

Втім, такий текстовий детермінізм почав дратувати письменників досить давно. По-перше, лінійний текст дуже обмежує автора: він не може, скажімо, у фіналі одночасно і вбити головного героя, і залишити його серед живих. Щоб герой при цьому виявився негідником — і водночас повівся як благородна людина. Хоч як це дивно, та деяким авторам дуже кортіло знайти спосіб реалізації всіх або хоча б кількох можливих фіналів (і не тільки фіналів), які навідалися в їхні геніальні голови у процесі написання твору. Письменникові доводиться вибирати разом із героїнею: сказати «так» чи «ні», — після чого оповідання котиться суворо одним і тільки одним, визначеним цією відповіддю сюжетним жолобом. А ось якби можна було розробити два сюжети паралельно: в одному вона каже «так», в іншому — «ні». І так на кожному життєвому етапі. Але як це зробити на папері? У форматі книжки? Як в соц­опитуваннях: якщо ви вибрали «так», переходьте до сторінки 132, якщо «ні» — продовжуйте з наступної сторінки?

Спроби вирватися з лінійного тексту в «паперовій» літературі бували, інколи — досить цікаві: новели Борхеса, «Гра в класики» або «Модель для збірки» Кортасара. Втім, деякі апологети гіпертекстової літератури запевняють, що першим зразком була Біблія — паралельні місця, наскрізні посилання. До речі, вона ж — перший зразок мережевої літератури: створена багатьма авторами. Але це, зрозуміло, якщо виключити панівну в іудаїзмі і християнстві точку зору про її божественне авторство. Здавалося, письменники, підготовлені такими авторитетними попередниками, гуртом кинуться реалізовувати літературні можливості, що їх відкрили інформаційні технології, насамперед — гіпертекст. Ось він, «Сад стежин, котрі розходяться»: тисни на лінк і мандруй лабіринтами тексту.

На світанку перетворення Інтернету на всенародний комунікаційний простір, на початку 90-х, усіх дуже хвилювало питання майбутньої «інформаційної повені». Мовляв, коли мільйони високоосвічених користувачів візьмуться генерувати високоякісний літературний контент, знадобляться дуже складні системи для його збереження й навігації по широкому морю великих можливостей.

Обережніші прогностики цілком справедливо зазначали, що в потоці «нового знання» — як наукового, так і літературного, — доведеться запровадити механізм рейтингування, фільтрації чи якогось іншого розрізнення якості створеного. Щоб відділяти безсмертні шедеври від просто шедеврів, скажемо так.

Отже, ми чекали бурхливого розвитку цього нового типу літератури. Тим більше що не вмовкали ламентації критиків щодо «вичерпаності» й навіть «смерті» літератури у її традиційному форматі. Але минуло досить багато часу, написано безліч маніфестів, поставлено певну — не дуже велику — кількість експериментів, а властиво мережева література так і залишилася «проектом». Практично не з’явилися загальновизнані синкретичні шедеври, які б об’єдну­вали в собі можливості гіпертексту і мультимедіа. Колективна творчість, хоча й існує, — має характер, радше, солянки з оповідань чи повістей, аніж якогось високого «спів-творення». Більше того, електронний формат розповсюдження книжок, незважаючи на очевидні й численні переваги над паперовим, поки що теж не може вийти зі стадії малобюджетних експериментів.

Не визначилися апологети навіть із межами понять. Досі під «мережевою літературою» розуміють чи не будь-який літературний текст, котрий міститься в мережі. Ті ж, хто безпосередньо експериментує з «мережевою літературою», все-таки наполягають на звуженні поняття: це тексти, котрі існують тільки в мережі. Або, ще вужче, тільки ті тексти, які в принципі не можуть отримати «паперового» втілення. Це література, котра використовує можливості гіпертексту, колективну творчість мережевої спільноти. В тому ж таки контексті часто згадують використання flash, аудіо- та графічних рішень. Але, оскільки йдеться про «літературу» — себто як основний засіб вражальності використовується слово, — ці можливості витісняються на поля.

Гіпертекст давно й активно використовують у науковій літературі. Переважно гіперлінки — це зноски, посилання на інші праці, пояснення, переклади, розшифровки тощо. Як власний літературний прийом найчастіше використовуються для «мультиплікації» сюжетних ліній — наприклад: праворуч підеш — голову втратиш, ліворуч — нічого не знайдеш, далі — за текстом. Від вибору читача залежить подальший розвиток сюжету. Для «перемикання» між точками зору дійових осіб: читач «бачить» одну й ту ж ситуацію очима різних персонажів. Для переходу від одного фрагменту оповідання до іншого — котрий пояснює або продовжує щойно прочитаний фрагмент. Усі ці засоби дають можливість створювати «об’ємні» літературні тексти, що передбачають високу міру як письменницької, так і читацької свободи.

Головна проблема розвитку цього жанру — володіння технологією. Річ не лише в тому, що письменник не володіє, скажімо, HTML. Не володіє — і гаразд, є вдосталь редакторів, які дозволяють гіпертекстове форматування тим, хто не посвячений у таємниці коду й тегів. Проблема в іншому, а саме: люди, котрі не мають уявлення про суть технології, найчастіше не в змозі усвідомити її можливостей. Письменник не знає, як може й повинен виглядати врешті-решт текст. Тому те, що пишуть одні, а переводять в гіпертекст — інші, досі має вигляд несміливих учнівських етюдів, спроб, експериментів, текстово-технологічних ігор. Щоб створити витвір мистецтва, треба володіти виражальними засобами, які дозволяють якомога повніше втілити свою ідею. У даному випадку — володіти відповідними технологіями.

Ще однією принциповою можливістю для літератури епохи Інтернету стала можливість свого роду «розподіленої творчості». Це творчість, яка припускає написання одного твору — або, швидше, розробку однієї літературної теми — відразу багатьма письменниками, віртуальною спільнотою. Тут реалізується ідея не тільки «багатовекторного», а й нескінченного літературного твору, себто твору, який не може бути остаточно і безповоротно завершеним. Тут, утім, письменникові доводиться якщо й не виривати з корінням, то, в кожному разі, дуже модифікувати своє письменницьке честолюбство. Колективний автор — все одно що анонімний автор. Небагато знайдеться людей із помітним письменницьким даром, які на таке погодяться.

До того ж не самим честолюбством живе письменник. Бо людина — істота меркантильна. І, щойно вона відчує, що її хист до писання текстів переступає через якусь середньостатистичну планку, — їй відразу закортить цей хист продати. Не обов’язково багатому книговидавцеві — тим паче що такі на наших просторах не водяться. І навіть у традиційних ареалах свого мешкання багаті книговидавці категорично не читають листів із шедеврами, отриманих електронною поштою. Ні, все простіше — людина, яка вміє працювати зі словом, завше може прилаштуватися журналістом, піарником, літредактором чи ким-небудь іще. При доконечній потребі в грошах у такої людини невдовзі з’являється повний робочий день — з невеликим перекуром десь о четвертій, коли можна почитати новини і зайнятися мережевою літературою.

Себто в літературі, звісна річ, не можна говорити про якусь «виб­раність професіоналів», кот­рі тільки й здатні творити «високе» і «правильне». Безумовно, прецікаві блоги можуть писати лікарі-ветеринари, кранівники, а також фахівці з промислової естетики. Банкіри і наркоторговці можуть їх коментувати — і це теж буде цікаво. Але якщо ймовірність випадкового написання геніального вірша дуже мала, проте все-таки існує, то стосовно прози, особливо великоформатної прози, така ймо­вірність практично дорівнює нулю.

Тому, попри всю нелюбов до сучасного концепту авторського права, слід визнати: доки люди не зможуть забезпечувати свій щоденний хліб із допомогою мережевої літератури, остання так і залишиться забавкою — або для професіоналів, у вільний від роботи час, або для дилетантів. Це в кращому разі — не забуваймо й про графоманів.

І апеляція до успішних «вебдванульних» проектів, Вікіпедії, тут абсолютно недоречна. Бо Вікіпедію творять переважно люди, котрі вже є професіоналами у якійсь галузі: чи то фізиці, генетиці чи ракетобудуванні. Вони можуть виділити годину-другу і поділитися частиною своїх знань із навколишніми. Але уявити собі, що хтось стане вчитися на фізика-ядерника тільки для того, аби написати у Вікіпедію статтю про бозони Хіггса, — погодьтеся, складно. Так само складно уявити, що хтось годинами, днями й роками працюватиме над стилем і яскравістю образів виключно для того, аби написати геніальний роман на мільйон знаків, який буде похований під десятком коментів. Це в кращому разі — бо читати мільйон знаків з екрану, навіть попри велике бажання, вкрай незручно.

Натомість відсутність релевантних бізнес-моделей у традиційних видавців і далі залишає мережевій літературі роль справи добровільної й неоплачуваної. Експерименти з продажем «електронних книжок» (не плутати з «електронними книгами» — пристроями для читання електронних текстів) були, але на глобальний комерційний успіх не страждали. На світ вилізла ціла купа факторів, які грали проти. Платити за електронну книжку на Заході не завжди зручно, а на наших просторах — практично неможливо. Читати електронну книжку все ще менш зручно, ніж паперову. Вкрасти цю книжку подекуди простіше, ніж купити. Натомість ціни на електронну версію не так щоб фатально відрізнялися від паперової. Винятком є хіба Amazon, який продає електронні тексти для своєї Kindle вдвічі-втричі дешевше, ніж паперові.

Натомість фірми, які спеціалізуються на отриманні грошей з електронних медіа, якось «не помічають» книжкового сегменту. Хоча важко повірити, що на банеропоказах та, відповідно, рекламних бюджетах неможливо збудувати бізнес-модель, яка б дозволяла самі тексти пропонувати задарма.

Інша річ, що авторське право зазвичай перебуває у власності традиційних видавництв, які, здається, все ще щиро сподіваються, що Інтернет колись «розсмокчеться» і літературу можна буде продавати, як у старі добрі часи: один текст, сто тисяч накладу, і подивимося, скільки куплять. Ця віра забороняє їм загравати з якимись дійовими способами електронного продажу книжок, не кажучи вже про вкладання грошей у пропаганду «нового способу читання» і, відповідно, писання. І навіть піратські файлообмінники, де трапляються літературні колекції, порівнянні за обсягами з прилавком того ж таки Amazon, не можуть переконати книговидавців, що «старий добрий світ» закінчився безповоротно.

Олександр ВОРОШИЛО,
директор видавництва «Буква і цифра»:

— Що заважає швидкому розвитку мережевої літератури? Є багато декларацій, маніфестів тощо — але замало саме літератури. Вона не може серйозно конкурувати з традиційним видавництвом попри всі свої «форматні» переваги?

— Я так не вважаю. Як на мене, це така сама література, просто інше місце народження — мережа. А щодо обмежень, то вони суто технологічні — масштаби інтернетизації країни. Якщо у нас, за офіційними даними, тільки 10% населення користується Інтернетом (і то статистика завищена, бо під «користується» в цих опитуваннях мається на увазі «бодай один раз на місяць»), — то це автоматично звужує аудиторію.

— Чому електронна форма, як більш зручна і для письменника (додаткові можливості гіпертексту і медіа), і для читача, поки що не так поширена, як «паперова»?

— Вона лише відносно зручна для письменника. Письменники — люди тонкої душевної конституції, вони люблять, коли їх хвалять, а в Інеті, як відомо, можуть не тільки хвалити. І, погодьтеся, Інтернет — це скоріше велика кухня за масштабом миттєвої аудиторії, де кожен щось намагається зварити. Дим коромислом, але не обов’язково вийде щось смачне. Тобто Мережа — це просто майстерня. Раніше творчий процес був прихований від сторонніх очей, а сьогодні ми бачимо, як з’являється текст, як під впливом коментарів (якщо говоримо про певні соціальні мережі на кшталт блогів) текст може мінятися або й узагалі зникати.

— Чи є можливою сьогодні хоч якоюсь мірою реальна колективна творчість?

— Так, звісно. У нас, наприклад, є проект «Всі наші» — яскравий приклад колективної творчості. Є приклади більш індивідуальної творчості — «За наше дєло»: автор розміщує тексти у Інеті, далі ці тексти активно коментують відвідувачі, а подальші тексти відображають це коментування.

Є також приклад непапервої творчості — «Бабай-арт». Вісім (якщо не помиляюся) людей домовилися написати вісім оповідань про бабая, вісім ілюстраторів зробили до кожного оповідання ілюстрацію. В результаті вийшла така собі віртуальна книжка у PDF.

— Яким у мережевій літературі є баланс між традиційними сюжетами (себто такими, що без проблем переносяться на папір) і тими, які використовують можливості Інету (гіпертекст, медіа тощо)?

— Я б не зводив мережеву літературу до якихось специфічних, суто мережевих, сюжетів. Скоріше, можемо говорити про більший рівень сучасності цієї літератури — вона інкорпорує всі технологічні й соціальні зміни, які відбуваються навколо нас. Більшість традиційних авторів просто не можуть красиво й без швів уписати в свій текст електронні листи, icq, блог. Ну не знають вони, як це працює.

Гіпертекстуальні можливості, звісно, важко перенести на папір. Але в певному масштабі — скажімо як один статичний екран — можна. Ми це робили в «Антології». За великим рахунком, гіпертекстуальний читач може додати на полях книжки свій коментар, тим самим майже повністю відтворивши можливості блога.

До речі, скоріше за все, гіпертекстуальні можливості (приміром, можливість вставляти в текст посилання) повністю буде реалізовано із повноцінною появою в широкому вжитку електронних книжок. Так що це є питанням часу.

— Чи може нет-література колись стати бізнесом, «машиною для заробляння грошей», якою в значній мірі стала література офлайнова?

— Я повертаюся до думки про електронні книжки. Видавництво робить електронну верстку — і книжку можна скачати. Щось на кшталт books on demand. Втім, наразі електронні книжки, по-перше, є надто вже недосконалими, а по-друге, вони ще не стали масовим продуктом. От коли стануть — тоді й піде продаж.

— Чи збільшується в Україні коло людей, які пишуть/коментують/читають і т.д.?

— На жаль, збільшується. Тому, скажімо, ЖЖ (Живий журнал) з більш-менш елітного місця збору розумних людей перетворюється на характерний демографічний зріз, де, послуговуючись словами Чехова, 99 людей зі 100 просто не мають розуму. Нічого не зробиш — рано чи пізно будь-який майданчик опошляється й вульгаризується. Натомість виникає щось нове.