Чужий серед своїх. 40 кілометрів до війни

Він живе в місті Ізюм Харківської області, що за сорок кілометрів від Слов'янська. Саме тут розмістився штаб антитерористичної операції (АТО). А коли ще тільки починалися заворушення на Донбасі, В'ячеслав Савельєв разом із десятьма однодумцями організував самооборону рідного міста, щоб не пропустити бойовиків. Нині він збирає кошти на допомогу українським військовим, яким багато чого бракує. За активну громадянську позицію йому неодноразово погрожували, обіцяли "поховати в мішку", з ним не розмовляє вітчим і не сприймає рідна мати. Та він не боїться, бо переконаний: за такими, як він, майбутнє.

Я застав В'ячеслава, коли він щойно приїхав з третього блокпоста на трасі Харків-Ростов. Каже, що там страшно: усе чорне й прострілене кулями. Недавно там відбувся бій між нашими військовими та сепаратистами. Савельєв поїхав туди передати допомогу хлопцям з Національної гвардії. То були речі від бійців 14-ї сотні Самооборони Майдану, яким здоров'я не дозволило бути зараз в армійських лавах. В'ячеслава знайшли в соціальній мережі, бо той уже не перший тиждень виступає посередником у передачі подібної допомоги. Він зберігає чеки і робить фотозвіти, щоб ніхто не сумнівався: все точно дійшло до місця призначення.

А почалося все з його гнівного повідомлення у соціальній мережі. Він писав: "З самого дрібного, що потребують солдати, це гумові китайські шльопанці, які на Барабашова коштують гривню, сигарети, гаряча їжа без перебоїв, бо не всім перепадає, і доводиться їсти консерви. Та й то, якщо вони є. На чималу кількість людей (більше сотні душ) привозять дуже мало води (літрів триста на день), і всім помитися просто не вдається. Є один літній душ.... Його не показали Яценюку і не запропонували освіжитися з дороги - мабуть, заступили новими БТРами. Зрештою, я не хочу далі описувати. Сподіваюся, що історія багато чого напише, а можливо, і хто-небудь із цих хлопчаків книжку створить…

Мені хочеться кричати добрячою лайкою у вуха тих, хто вигукує: "Діди воювали!". Товариші! Та наші діди за два дні зрубали б баню для солдатів самими сокирами! Що ви робите? Дев'ятого травня 2014-го солдати вашої Батьківщини повинні купатися в ранковій росі!? А ви будете з комсомолками в ізюмських лазнях паритися… Все! Беру командування на себе!

Даю свої контакти бійцям, вони мені дзвонять і кажуть, чого гостро потребує кожен. І треба вирішувати щось із лазнею".

Під повідомленням він залишив свій телефон і номер банківської картки. На цей час зібрав уже близько 30 тисяч гривень. На них закупив речі й продукти, про які писали військові. Вже відремонтував свердловину біля полігону АТО. Хоче збудувати там нормальний душ…

В'ячеслав Савельєв народився в Красноярську 1973-го. В Україну переїхав у 14 років: мати вдруге вийшла заміж - за українця. Відтоді живе в Ізюмі. Він будівельник, у вільні від допомоги армії дні намагається працювати, але не виходить. "Як можна спокійно трудитися, коли поряд іде війна?" - запитує він.

Зрозуміло, що його ініціатива виникла не на порожньому місці. Він був прихильником Помаранчевої революції, бо бачив, як у рідному місті вбивають за бізнес. У 2000-х тримав декілька яток, але не полишала думка, що власник ринку збирає з кожного за оренду по 20 гривень, а місту дає п'ять копійок. У 2006-му він виступає на засіданні міської ради з ініціативою повернути землю ринку в державну власність, щоб у бюджеті було більше грошей на розвиток міста. Проте чиновники аргументів не почули і навіть продовжили власнику ринку строк оренди. Тоді В'ячеслав і розпочав свою активну діяльність в Інтернеті, описуючи ситуацію в місті в надії знайти правду.

Він неодноразово міг стати міським депутатом, але відмовлявся. Одного разу "виторгував" своє депутатське крісло у місцевого підприємця в обмін на фінансування газети "Новий Ізюм". Савельєв з товаришами писав і верстав її сам. Вона була "розгромна" для місцевих порядків. У Харкові одразу дізналися, хто фінансує видання, і другий номер уже не вийшов.

Бидло любить батіг

Нині В'ячеслав будує. Будує будинки і країну для всіх. У своєму аматорському новорічному зверненні до "тітушок" він скаже: "Слава Богу, жодного стосунку до кримінального світу я не маю. Я звичайний будівельник. Я громадянин України - той, кому не байдужа подальша доля країни. Сам я народився і виріс в Красноярську, в Сибіру. Я люблю тайгу і людей, які там живуть. Проте вважаю своїм обов'язком поважати мову та культуру, закони і людей країни, яка мене прихистила і дала громадянство". Тепер він робить для цієї країни більше, ніж багато українців у десятому поколінні. Після цього відеозвернення усіх його сусідів опитували слідчі, а самі мешканці "доброзичливо питали": "Ну що? Ти ще живий?".

Ще до початку Майдану були різні дзвінки. Вимагали, щоб припинив свою діяльність в Інтернеті. "Народ бидло. А бидло любить батіг. Тобі ніхто цей народ не віддасть. Це стадо повинно працювати на конкретне коло людей. Але ти нормальна людина, в тебе буде статус, гроші. Що тобі потрібно? Не будь дурнем!" - казали йому. Він же відповідав, що пояснити їм, чому все це робить, не зможе. Не зрозуміють. Голос у слухавці попередив, щоб готувався до "ответки". Йому доброзичливим тоном роз'яснювали, що міліція може "раптом" знайти в нього наркотики під час обшуку. Звинуватити в тому, чого він ніколи не робив. У педофілії, приміром. Проте В'ячеслав не здавався.

Коли на український Схід прийшла смута, він зрозумів, що Ізюм - це ворота у Харківську область. З однодумцями організовує самооборону міста, ставить блокпости на трасі в бік Донеччини. В ті дні знову чув звичне: "Вішайся, бандерівець!". Коли привіз на місце майбутнього укріпленого пункту мішки для піску, то під'їхали місцеві комуністи і почали вигукувати: "В цих мішках ми тебе і закопаємо!". Савельєв не сприймає тих людей серйозно. Каже, що це молоді хлопці, які просто щиро помиляються у своїх життєвих позиціях і оцінках.

Комуністи і Партія регіонів мають більшість у місцевому парламенті. Мер Ізюма носив футболку "Беркут" і їздив на збори до Добкіна в Харків, тому радості від присутності Національної гвардії "на своїй території" не має. Допомагати не поспішає, навпаки, поширює плітки, що солдати ходять містом п'яні і грабують магазини. Хоча за таке військові вже давно пішли б під трибунал. Вони взагалі по місту не розгулюють, бо перебувають у місцях дислокації і роблять свою роботу.

Допомагає активістам хіба що новий голова районної адміністрації, та й то, на переконання Савельєва, здебільшого для піару. Адміністрація створила десь склад для продуктів, звідки їх кудись розвозять. Усе дуже "планово" і "по-радянськи". Військові запитують: чому звичайні ізюмці знають, що їм потрібно, і привозять необхідні продукти, а адміністрація - ні? Савельєв вважає, що держслужбовці бояться, що їх "підсиджують". Вони просто не можуть усвідомити, що в Україні вже інше суспільство - громадянське.

Кухонні бійці

У самому місті громадяни розділилися у своїх поглядах. Є прихильники єдиної України, а є ті, хто підтримує сепаратистські настрої. "По-перше, треба розуміти, який це регіон. По-друге, слід ураховувати вплив засобів масової інформації, які ще з часів правління Януковича обробляють місцеве населення. По-третє, російські телеканали вчасно не вимкнули. Це таке специфічне було формування громадської думки", - каже В'ячеслав. Місцеві депутати також активно "обробляють" свій електорат не на користь Україні. Інформація розноситься через таксистів, пенсійні фонди тощо. Всюди плітки про "бандерівців, які наступають". Люди налякані. Проте явної агресії проти солдатів немає. Треба знати місцеву специфіку: тут усі "кухонні бійці".

На кухні й сам В'ячеслав отримує прочухана від батьків. Мати в розмові по телефону не так давно кричала: "Треба вводити танки, давити й розстрілювати в спини всіх, хто проти Януковича. Опозиційну трійцю без суду і слідства знищити!..". І це при тому, що знала - її син неодноразово їздив на Майдан. Казала, що й його теж треба стратити. В неї ностальгія за Красноярськом, за Росією. На таких настроях нині і спекулюють.

Але В'ячеславу не звикати до таких побажань. Він не боїться, що за активну діяльність його можуть просто викрасти. "Якби в Ізюмі не було військ, то було б те саме, що і в Слов'янську. Хоча не зовсім. Слов'янськ і Краматорськ - там концентрація криміналу набагато вища, ніж деінде в Харківській області. Усі знають, що краматорські цигани - це наркобізнес. Туди всі їздили по наркотики. В нас такого криміналу немає. Тепер у Краматорську ті люди взяли автомати і почали просто грабувати, щоб не віддавати своїх зон впливу", - розповідає Савельєв.

Йому досі телефонують з погрозами. Кажуть, що "місцеві люди" вирішили його покарати. Але В'ячеслав відповідає, що на його місце прийдуть інші. Він упевнений, що дзвінки несерйозні. Той, хто хоче, мовчки зробить свою справу… 9 травня йому розбили скло в машині, якою розвозить продукти військовим.

Савельєву нема чого втрачати. З дружиною розлучився, донька доросла і живе окремо. Бізнесу не має, відібрати нічого. Проте в друзів, які теж у місцевій самообороні і ведуть активну діяльність, є діти, тому шукають, де їх заховати, бо бояться за їхнє життя. Нещодавно хтось роздрукував листівки, що вся самооборона Ізюма - фашисти і зрадники. Але вони не бояться, бо впевнені: правда на їхньому боці.

Якщо люди далі пересилатимуть гроші, В'ячеслав думає переходити на "вищий щабель". Дрібним приладдям і їжею військових уже, як міг, допоміг забезпечити. Та й такого, щоб бійці голодували, - нема. Зараз їм потрібні прилади нічного бачення. У сепаратистів є, а в наших військових немає. Вночі вони програють. Потрібні світлошумові гранати, бронежилети, тактичні окуляри, які захищають очі від уламків і порохових газів…

Чоловік каже, що з кожним днем в Ізюмі стає спокійніше. Вже немає істерик стосовно того, що тут стоять солдати. Крім того, вулиці тепер патрулюють. У патрулюванні брала участь і самооборона, коли була в тому потреба. А раніше в Ізюмі не було навіть патрульно-постової служби міліції - хоч убивай чи спи всю ніч п'яний серед міста.

Люди стають тепліші. Звісно, є й такі, що не хочуть або нездатні аналізувати події. "Та якщо тут і є організовані групи, які за командою з Москви готові вийти на протизаконні дії, містяни не піднімуться їм на підтримку", - переконаний В'ячеслав.

Сьогодні він жаліє Росію, бо з таким керівництвом вона не має перспективи. Каже, що зі своїми російськими сусідами можна буде розмовляти тоді, коли в їхній країні середній клас вийде на перший план, коли європейські цінності оселяться і в їхніх головах. Він щиро бажає Росії європейського рівня життя. Але він тут, в Україні. Він любить її і допомагає всім, чим може. Йому не страшно.

"Ты родился в другой стране -

на бескрайних просторах СИБИРИ!

А крутым поворотом в судьбе -

стала жизнь твоя в УКРАИНЕ!

БЛАГОРОДСТВО, ДОСТОИНСТВО, ЧЕСТЬ -

есть по праву
ТВОЁ СОДЕРЖАНИЕ!

Добрых дел твоих,
нам не счесть -

восхищаясь -
ТЕБЕ УВАЖЕНИЕ!

СПРАВЕДЛИВОСТЬ -
основа борьбы!

Сразу в стае чёрные вороны,

но от пуль этой злой молвы -

ОБЕРЕГ на четыре стороны:

кто-то скажет:
"СЕБЯ БЕРЕГИ",

кто промолвит:
"БУДЬ ОСТОРОЖЕН",

СИЛУ ДУХА СВОЮ ХРАНИ,

чтобы день твой -
НЕ был встревожен!

Остановит ли кто БУНТАРЯ -

ВЫЗОВ, БРОСИВШИЙ грязной смуте?

ДА ХРАНИТ пусть
ГОСПОДЬ ТЕБЯ -

ПАТРИОТ
по СВОЕЙ ТЫ СУТИ!"

(Вірш Юлії Оліфіренко, написаний В'ячеславу Савельєву як подяка за його роботу.)