ЖІНКА І НАУКА: ПОДРУГИ ЧИ СУПЕРНИЦІ?

Загальновизнано, що сучасне суспільство і в економічному, і в соціальному аспектах все більше залежить від нових наукових знань та нових наукових технологій. Для забезпечення сталого розвитку такого суспільства необхідне збільшення кількості високоосвічених та високопрофесійних фахівців, здатних проводити наукові дослідження та здобувати нові знання в різних галузях науки. На фоні скорочення чисельності та старіння населення у багатьох розвинених країнах практично є тільки дві можливості мобілізації людського ресурсу на розвиток науки — ширше залучення до наукової діяльності молоді та сприяння участі і просуванню наукової кар’єри жінок.

Протягом останніх десятиліть усе більше дівчат вступають до вищих навчальних закладів і у ряді країн вони тепер складають більш як половину випускників, проте жінок-учених у наукових лабораторіях і дослідницьких центрах набагато менше, ніж чоловіків. Зростання їхньої наукової кар’єри повільніше, і чим вище рухатися по її сходинках — кількість представниць прекрасної статі різко зменшується. Наприклад, у країнах Європейського Союзу в середньому тільки 7% жінок є серед тих, хто має звання повного професора (від 5% у Нідерландах до 18% — у Фінляндії).

Майбутній науковий потенціал Європи обмежує низьке представництво жінок не тільки серед вчених-фахівців, а й тих, хто формує наукову політику. Чіткі докази необ’єктивності у цій сфері було отримано шведськими дослідницями C.Wenneras та A.Wold. Вони проаналізували, чому чоловіки отримали вдвічі більше грантів Ради медичних досліджень, ніж жінки. Виявилося, що успіх не залежав від базової освіти, національності, галузі науки, а визначався трьома факторами — науковою продуктивністю (кількість публікацій і престижність журналу), гендером (при рівній продуктивності чоловіки отримали вищу оцінку), та зв’язком з одним із членів експертного комітету. Порівняно із претендентом- чоловіком, жінка-вчена повинна мати в 2,6 разу більшу продуктивність, щоб бути оціненою як «рівнокомпетентна». Публікація цих результатів у журналі Nature в 1997 р. викликала інтенсивне обговорення даної проблеми у науковій та популярній пресі і аналогічні дослідження в інших країнах.

Голландська асоціація жіночих досліджень виявила, що оцінка проектів чоловіків, на відміну від проектів жінок, пов’язана ще і з їхніми академічними заслугами. У Данії протягом 1994—97 рр. вчені-жінки отримали на 38% менше грантів від ради медичних досліджень, ніж чоловіки, а їхня сума була меншою на 48%. Проте британські дослідники показали, що в їхній країні не спостерігається такої дискримінації в експертних оцінках. Керівництвом шведської науки було вжито ряд заходів — замінено Раду директорів міністерства, збільшено кількість жінок-експертів, авторам проектів тепер повідомляється оцінка проекту та прізвище експерта, постійно проводиться гендерний моніторинг процесу надання грантів та стипендій. Ці заходи збільшили прозорість фінансової підтримки наукових досліджень і були підтримані іншими країнами, що входять до Євросоюзу.

Крім таких випадків прямого виявлення дискримінаційного ставлення до жінок-вчених, існують ряд інших — історичних, соціальних, психологічних та біологічних пояснень їхньої недостатньої участі у наукових дослідженнях. Історично далеко не у всіх країнах склалися традиції рівних можливостей статей, багато чоловіків почувають себе більш комфортно без колег-жінок. Існують жіночі стереотипи у виборі професії, як, наприклад, стереотип про те, що математика — чоловіче заняття, оскільки жіноче виховання культивувало інші цінності. Професійна діяльність жінки-вченої частіше потерпає від необхідності змінювати місце роботи, тобто від так званого сучасного явища «мобільності вчених», нерівності зарплат, привелегійованості безперервної кар’єри при прийнятті на роботу. Проте основним фактором складності є те, що треба поєднувати сім’ю, материнство та наукову діяльність.

Наукова робота нелегка — немає фіксованого робочого часу, як правило він перевищує тривалість встановленого робочого дня, не завжди виходять вдалі результати, необхідне постійне вдосконалення своїх знань, вміння сприйняти і оцінити потік наукової інформації тощо. Щоб жінка могла поєднати наукову кар’єру і материнство, щоб була доброю матір’ю і успішним вченим, потрібна стійка фінансова ситуація, допомога і підтримка суспільства. В таких умовах, як показали дослідження фінських і американських вчених, немає залежності між науковою продуктивністю жінок і структурою сім’ї — жінки з дітьми мають рівну, а в деяких галузях — більшу продуктивність, ніж батьки сімейств. Дослідження великого об’єму вибірки дослідників в США виявило, що жінки публікують дещо менше статей за рік, і це може бути зумовлено меншим фінансуванням, проте ці статті містять більший об’єм інформації і мають вищу якість. Не підтвердилося положення про те, що жінки працюють у менш престижних наукових напрямках. Наприклад, у Швеції чоловіки домінують в нейрології, жінки — в імунології, а обидва напрямки перспективні і сучасні.

Чи є жіночий стиль у науці, чи працюють жінки-вчені так, як чоловіки? Встановлено, що жінки відрізняються за методами роботи та інтересами, вони грунтовніші та наполегливіші у дослідженнях, менше прагнуть влади та здобуття звань, і тому більше звертають увагу на різниці та деталі, чутливіші до нового, комунікабельні та більше відкриті до співробітництва, а тому приносять в науку інші перспективи. Давно відомо, що жінки схильні до засвоєння конкретної інформації, проте поступаються чоловікам у здатності до побудови просторових уявлень. Такі відмінності у пізнавальних властивостях роблять важливими дослідження особливостей у структурі та функції мозку, що знайшло своє відображення у завданнях міжнародного проекту «Мозок людини», і є ще одним свідченням необхідності створення умов для повноцінної участі у наукових дослідженнях обох статей. Є також факти, що для утвердження наукових успіхів жінок важливе їх співробітництво з чоловіками: наприклад, звання першої Нобелівської лауреатки Марії Склодовській—Кюрі було надано тільки завдяки лицарському вчинку П’єра Жоліо—Кюрі, який відмовився від присудження йому премії без визнання великого наукового внеску у вивчення радіоактивності дружини; наукові результати астрономки Кароліни Гершел розповсюджували її брати.

Для сприяння зростанню ролі жінок у наукових дослідженнях у різних країнах розроблено власні заходи, узагальнення їх дозволяє виділити як основні такі. Введення статистичного гендерного моніторингу в усі складові наукової політики — у діяльність наукових та навчальних закладів, фондів, конкурсних програм, конференцій. Оцінка не тільки кількісного представництва, але і можливих причин його зміщення. Включення кваліфікованих жінок у структури, що розробляють наукову політику та оцінюють її результати. Розробка та впровадження програм гендерної рівності у виховні заклади, школи, вузи. Сприяння освіті дівчат та допомога їм у виборі наукової професії через зустрічі із жінками-вченими, спільну співпрацю з ними, висвітлення у засобах масової інформації наукових успіхів жінок, дослідження та використання як моделей прикладів із історії світової та національної науки, сприяння публічному розумінню важливості науки — її соціального, а не агресивного змісту, та престижності наукової праці.

І нарешті підтримка наукової кар’єри жінок. А саме: забезпечення початковою роботою всіх жінок — випускниць вузів; надання переваги працевлаштуванню жінок у тих наукових галузях, де вони менше представлені; спеціальна фінансова підтримка росту наукової кваліфікації жінок, повернення їх до наукової діяльності після перерви по догляду за дітьми, поїздок на конференції жінок, у яких є діти; встановлення при необхідності гнучкого графіка робочого часу; сприяння діяльності жіночих наукових організацій.

В Україні жінки-вчені беруть участь у роботі багатьох громадських жіночих організацій, які все активніше розгортають свою діяльність, проте їхніх професійних об’єднань всього декілька. Це громадська організація «Жінки в науці», всеукраїнська асоціація «Жінки в науці та освіті», Севастопольська асоціація жінок-вчених та освітянок.

Наявні у нас результати гендерного моніторингу в науці опубліковано у книзі «Жінка в науці та освіті: минуле, сучасність, майбутнє». Виявлені закономірності близькі до описаних у інших країнах: жінки у нас складають понад половину випускників вузів, проте на середину 90-х рр. минулого століття лише 14% їх ставали докторами наук, серед академіків та член-корреспондентів НАНУ було тільки 4%. У Київському національному університеті 41% жінок — кандидатів наук, але всього 16% — докторів наук, тільки 9% жінок серед вчених з науковими ступенями на факультетах фізичному та кібернетики. На кінець дев’яностих кількість жінок — докторів наук зросла до 26%, але це є результатом кризових явищ у нашому суспільстві, відтоку більш мобільної чоловічої складової з наукової сфери діяльності — виїзду вчених за кордон.

Не виявлено гендерної різниці у здобувачів наукових ступенів за віком, тривалістю періоду підготовки дисертацій. Це дає підстави стверджувати, що і в наших, далеко не сприятливих побутових умовах, при практично повній відсутності спеціальної підтримки жінок-науковців, інтенсивність їхньої праці не поступається інтенсивності праці чоловіків. Проте представництво їх на вищих наукових посадах низьке. Тому очевидно, що реалізація наведених вище заходів, розроблених аналітичними центрами розвинених країн з метою подолання гендерних стереотипів у науці, повнішого використання інтелектуального жіночого потенціалу мали б значний позитивний вплив на підвищення рівня наукових досліджень і у нашому суспільстві.