За кого голосувати розумним, або Деякі міркування про єднання науки і політики

Оприлюднення списків кандидатів до парламенту основних політичних сил справило на мене, як, утім, і на багатьох моїх колег-науковців, подвійне враження. З одного боку, добрим знаком є оновлення нашого політикуму, поява нових імен, активної патріотичної молоді, захисників Вітчизни. Але як так могло статися, що у списках кандидатів немає відомих учених, тобто найосвіченіших представників суспільства? Чи зможе майбутній парламент на високопрофесійному рівні прогнозувати економічний, оборонний, суспільний та культурний розвиток нашої країни на найближчу й віддалену перспективу, спрямовувати цей розвиток в оптимальному напрямі, розробляючи потрібні закони? Чи не досить нам помилок минулого? Я маю на увазі помилки, які виникали від добрих намірів, а не від деструктивних ворожих дій. Адже їх теж було чимало.

Звісно, політика і наука - це дві різні форми професійної діяльності. Які між ними найбільші відмінності? Політик повинен завжди займати і відстоювати в міру своїх сил певну позицію, тобто він не може бути об'єктивним. Його робота - захищати певні інтереси - держави, своєї політичної сили, свої власні. Інакше він не політик. Натомість учений мусить бути неупередженим і об'єктивним, оперуючи достовірними фактами. Інакше він не вчений. Читач може зауважити, що трапляються вчені на службі в політиків, об'єктивність яких сумнівна. Однак і вони мусять вивчати й аналізувати реальні факти, дозволяючи собі лише упередженість у їх інтерпретації. Інакше їх ніхто не визнає вченими. Проте, звернувшись до недалекого історичного минулого, підмітимо цікаві реалії. Навіть такі "вчені на замовлення" нашим політикам часом бували непотрібні. Хоч і не так явно, як у сусідній країні, політики навчилися самі видумувати факти і самі їх інтерпретувати. І тут відмінність між чесним і нечесним політиком полягає у його здатності оперувати науковими фактами - чи вперто ігнорувати їх.

На відміну від професії політика чи журналіста, професія вченого не є публічною. Наука твориться в тиші лабораторій, кабінетів, бібліотек. Вчений не рветься до мікрофонів на мітингах і майданах. Він не часто з'являється й на телеекранах. Зазвичай вчений обмежується професійним спілкуванням із колегами під час семінарів, конференцій, публікацій у спеціалізованих журналах. І дуже прикро, коли до нього звертаються в пошуку сенсацій, а не професійної компетентної думки з актуальних проблем. Але, зважаючи на критичні для держави обставини, я все ж не можу вибачити своїм колегам тих моментів, коли треба було пропонувати суспільству обговорення дуже важливих питань. Привертаючи до них увагу спільноти, пропонуючи актуальні рішення, потрібно не говорити, а кричати! Сьогодні кричуще необхідне створення не лише патріотичного, а й високопрофесійного парламенту.

Чи може одна людина охопити такі відмінні сфери людської діяльності - науку і політику? Тобто бути одночасно видатним вченим і впливовим політиком? У сучасній українській історії ми маємо таку людину. Це Ігор Рафаїлович Юхновський. Пригадую, як вразила мене, тоді ще студента фізичного факультету, лекція молодого доктора наук Юхновського про статистичну теорію рідкого стану речовин. Це було щось фантастичне! З допомогою математичних формул він зміг описати колективні рухи молекул і частинок у процесі їх взаємодії, передбачати розвиток таких систем, набуття ними нових якостей. І ось минуло багато років. Я, вже сам молодий доктор наук, був присутній на лекції на той час шанованого академіка Юхновського. Ця лекція була вже наче й не на наукову, а на суспільно-політичну тему, і знову вражаюча. Як наукову теорему, з використанням чітко визначених аргументів, він доводив, що швидкий розпад СРСР є абсолютно неминучою перспективою. А далі теорія перейшла в практику. Минали роки незалежності, в українському парламенті виникла історична Народна Рада, що діяла під мудрим впливом Ігоря Рафаїловича. В парламенті він напрацював і запропонував блок системних змін до управління державою. Він був і віце-прем'єром, але лише кілька місяців у 1992-1993 рр. На превеликий жаль, патріотично орієнтовані політичні однодумці не піднімалися до його розуміння розвитку держави, не сприймали повною мірою його ідей. Україна заплатила за це розвалом економіки, скоченням до рівня олігархічного капіталізму. Ігор Рафаїлович чотири рази ставав депутатом Верховної Ради, і дуже жаль, що його інтелектуальний потенціал не був використаний сповна.

Серед інших відомих вчених-парламентаріїв хотілося б відзначити Сергія Рябченка та Павла Кислого. Зусиллями професора Рябченка було започатковано нову для нашої науки грантову систему фінансування. Її концептуальна несумісність із планово-бюрократичною системою управління та фінансування науки зразу ж далася взнаки, наслідки чого ми відчуваємо й досі. З іменем Кислого пов'язані створення та розвиток громадських організацій у науці, зокрема Української наукової асоціації. Остання, на жаль, проіснувала лише кілька років. Так чи інакше, але наука свого часу була активно представлена в законодавчому органі держави тими її представниками, котрі бажали і могли активно й плідно працювати.

Не варто б тут згадувати академіка Володимира Литвина і членкора Миколу Азарова. Їхня поява серед членів НАНУ зовсім не була спробою посилити науковцями державну владу чи спробою посилити науку блискучими адміністраторами. Українська наука потребувала і потребує системних змін, і їх пригальмувати могли лише такі політики. Сподіваюся, негативний досвід такого єднання науки і політики не буде забутий.

Хотілося б проаналізувати причини того, що найосвіченіші інтелектуальні сили суспільства нині виявилися поза державотворчим політичним процесом. Справді, наука потребує тиші. Та оскільки науковці фінансуються державою, то й повинні звітувати перед державою, перед суспільством. Не бачачи такої практики, кожен громадянин, кожен платник податків може сказати: "Якщо від вас не видно користі, то навіщо вас тримати?" На жаль, багато наших науковців, маючи творчі контакти в країнах ЄС, ще не усвідомили й не запозичили просту річ. Вчений мусить використовувати кожну можливість представити широкій громаді напрям власних досліджень, їх результати і перспективу. У цьому він повинен відчувати велику потребу і бачити користь для свого колективу та для наукової спільноти в цілому. Для цього годяться всі засоби: науково-популярна література, публічні виступи, інтерв'ю, візити до його установи студентів і учнів. Ці можливості доступні й нам, однак мало хто з науковців вважає за потрібне ними скористатися.

Проте тут є й добрі винятки. Так, в одному з останніх чисел DT.UA Максим Стріха у статті "Наука воєнного часу: особливі запити, особливі вимоги" виклав дуже важливу інформацію про розробки українських науковців, які мають бути негайно впроваджені в умовах воєнного часу. На жаль, із цієї статті випала дуже важлива деталь. Не було акцентовано на тому, що ці розробки виникли зовсім не у відповідь на військову загрозу та початок військових дій. Вони створювалися роками й не знаходили застосування в широкій практиці. Дуже прикро, що наша система організації науки і впровадження її результатів абсолютно незграбна й нездатна на швидку відповідь навіть на такий потужний виклик.

Цю ситуацію не виправити одним чи двома навіть дуже вагомими рішеннями. Потрібен новий закон, на основі якого відбувалося б реформування всієї наукової сфери. Зрозуміли, майбутні парламентарії? А проблема в тому, що за роки незалежності планово-бюрократична система управління зникла з різних сфер суспільного життя, але вона збереглася і закріпилась у науці. Реально все виглядає таким чином. Вчений, керівник теми, планує свою тему в рамках фінансових і кадрових можливостей на день планування (актуальність, запит суспільства - річ другорядна) на 3-5 років. Читачі старшого покоління, пам'ятаєте п'ятирічні плани епохи розвиненого соціалізму? Далі вчений стає рабом ним же запланованого - лише те, що є в плані, дозволяється і фінансується. У разі виникнення нової актуальної наукової чи практичної задачі можна запланувати її вирішення на наступну п'ятирічку. Виглядає абсурдно, але такі наші реалії. Як багато сказано й написано про реформування науки! Проте ті проекти закону про науку, з якими мені довелось ознайомитися, по суті фіксують нинішній стан речей.

Вибачте, адже буває державне замовлення, існують конкурсні проекти, що передбачають додаткове фінансування. В наших умовах вони зведені до бюрократичного безглуздя, бо не передбачають залучення до роботи нових співробітників. Тобто для виконання нових досліджень треба відриватися від чогось іншого, за що ти відповідаєш згідно з планом. А як же все-таки реалізується творчий процес у науці, як робляться відкриття, як створюються нові технології? Це звучить безглуздо, проте шляхом обману системи. Тобто без ані найменшого розголосу вчений частково переключається на щось нове й актуальне. Зараз для вчених, які працюють в експериментальній науці, це майже виключено, бо всі кошти на проведення досліджень обрізані, навіть ті, що були виділені на виконання традиційних планових тем. Тож думайте, майбутні законодавці, як із цієї ситуації вийти, бо вчені мужі безсилі.

Сьогодні у великій біді наші колеги - науковці Росії. Ми мусимо зрозуміти, що саме відбувається в сусідній країні, і, попри ворожі дії її керівництва, надати російським вченим усю можливу моральну підтримку. Найважливіше - треба запобігти повторенню цієї біди в нашій державі. Замість розвитку демократичних засад, у науці там було зроблено протилежне: фактично, ліквідовано автономію Академії наук, а її майно і фінанси переведено у пряме державне управління. Тобто засилля чиновників і бухгалтерів уже поширюється на всю наукову сферу. А що при цьому придумав чиновник? До занепаду доведені інститути Академії, знамениті на весь світ наукові центри Дубна, Чорноголовка, Пущино. Еміграція науковців стала масовою. А державні гроші закопуються у примарне наукове містечко майбутнього - Щелково. Вплив наукової спільноти на прийняття таких рішень нульовий. Не доведімо ж нашу країну до такого стану.

І ось випливає ще одна відмінність між ученим і політиком. Політик відповідає перед суспільством сьогодні, може - завтра, а ще більше - перед черговими виборами. Учений - ще й перед наступними поколіннями. І ця моральна відповідальність зовсім інша. В її основі - професійний аналіз процесів, які виникають і виникатимуть у природі й суспільстві, у тому числі в результаті дій наших та закордонних політиків. Тож потреба мати учених в політиці і, зокрема, в парламенті - якнайгостріша.