ЯКЩО МИ ХОЧЕМО ЗАЛИШИТИСЯ ВЕЛИКОЮ НАЦІЄЮ...

З висоти особистого досвіду дозволю собі зізнатися: далеко не кожна зустріч із героєм майбутнього матеріалу приносить журналісту вдоволення. Борис Патон — щасливий виняток. Кожна зустріч із ним — це справжня радість спілкування з видатною особистістю. Борис Євгенович не тільки відомий у всьому світі вчений, який уже майже 40 років очолює Академію наук України, а й блискучий співрозмовник, що має світлий розум і дар чудово розбиратися в політиці, економіці, культурі... Але все-таки головний «коник» Бориса Євгеновича — Наука. Він щоразу доводить, що Україна завжди була «країною науки» — як до революції, так і за радянських часів. Так, країни Балтії або ряд східно- і південноєвропейських країн обходилися та обходяться без великої науки. Але для нас це було протиприродно. Для України проблема науки вкрай важлива не лише з погляду нашого історичного сьогодення, а й нашого історичного майбутнього, особливо з урахуванням імперативів нинішнього ХХI століття, що вимагає від країни серйозної структурної перебудови. Україна має залишатися державою з потужним науковим потенціалом.

Однак тема сьогоднішньої розмови — Фонд інтелектуального співробітництва «Україна — ХХI століття», діяльність якого Патон високо цінує і часто ставить за приклад.

Взяти відповідальність на себе

— Борисе Євгеновичу! Наш високий інтелектуальний потенціал визнають у всьому світі. Як підтримати інтелектуальну еліту, щоб остаточно її не втратити? Як припинити «відплив мізків» на Захід?

— Розумієте, «відплив мізків» — це не тільки від’їзд учених на Захід, а й фінансування робіт наших учених з-за кордону. Це й контракти, й замовлення закордонних фірм... Мене запитували в Америці: «Що, науку України нині фінансують іноземні компанії?» Я відповів: «Ще ні!» Та як довго триватиме це «ще»?! Насправді, якщо в країні збережеться сьогоднішня обстановка, то наші великі інститути перетворяться на філії зарубіжних фірм і обслуговуватимуть лише їх... Йдеться не лише про академічну науку, а про науку загалом. І ця проблема має хвилювати суспільство не менше, ніж технологічна чи воєнна безпека України.

Ясна річ, так званий «відплив мізків» зменшиться лише тоді, коли у країні для вченого з’являться нормальні умови роботи й життя. А для цього необхідно, щоб у нашому суспільстві відчувалася атмосфера зацікавленості в праці інтелектуалів. У світі є чимало різноманітних організацій і фондів, що підтримують учених. У нас досі не було такої скількись серйозної організації. Але ось півтора року тому доктор економічних наук, народний депутат України Богдан Губський створив Фонд інтелектуального співробітництва «Україна — ХХI століття». Це незалежна, некомерційна і, головне, позапартійна громадська організація, що поставила перед собою дуже і дуже благородну мету: надання допомоги українському суспільству в розвитку науки, технічного прогресу, освіти, в духовному збагаченні нації.

— Знаєте, коли починають говорити про благодійні фонди, багато наших співгромадян дивуються: навіщо, мовляв, фонди, коли є держава?

— Справді, у нас є державний бюджет, який має передбачати всі найважливіші статті видатків. На жаль, коли економіка країни перебуває в кризі, розмір витрат підрахувати значно легше, ніж визначити, де знайти необхідні кошти для їх покриття. І не завжди держава в змозі в повному обсязі виконати свій обов’язок перед наукою, культурою, освітою, медициною... Стосовно саме науки, то хоч які хороші рішення приймала б Верховна Рада, грошей на науку немає. А в усіх розвинених країнах, які є такими лише тому, що науку всіляко підтримують і розвивають, вона фінансується в першочерговому порядку. А в нас, на жаль, наука фінансується за так званим залишковим принципом. Ось чому потрібні фонди допомоги та сприяння, потрібні меценати і спонсори. А стосовно Фонду інтелектуального співробітництва «Україна — ХХI століття», то його учасниками стали багато талановитих людей різних професій. Вони поставили перед собою завдання створити механізм використання інтелектуальних ресурсів, визначити напрям і масштаб необхідних перетворень у політиці, економіці, науці, культурі й інших сферах. Нова громадська організація ніби виступила в ролі колективного інтелектуального менеджера науки як такої. Річ у тому, що, попри розмови з найвищих трибун про важливість і пріоритетність розвитку науки в країні, її становище в Україні далеко не найкраще. Триває зниження державного інвестування наукової діяльності, не припиняється «відплив мізків», занепадають деякі наукові школи й напрями.

— Чому ініціатори створення Фонду почали саме з проблем науки?

— Бо впевнені: запорукою економічного зростання і, власне, економічного процвітання України є переорієнтування вітчизняної економіки на актуальні наукомісткі виробництва. Адже експлуатація сьогоднішньої моделі економічного існування, тобто орієнтація на експорт сировини й напівфабрикатів, означає наше подальше тотальне економічне аутсайдерство. Ось чому слідом за Френсісом Беконом ми наполегливо повторюємо: «Знання — сила!»

Упевнений, не випадково нині, на початку ХХI століття, експерти говорять про так зване суспільство знань, у якому знання як четверта продуктивна сила стануть важливішою, ніж земля, капітал і фізична праця. Нині девіз звучить так: «Без освіти немає праці, без знання немає шансів у глобальному змаганні».

Вундеркіндам —
зелена вулиця

— Багато юнаків і дівчат мріють здобути вищу освіту. Проте низка вузів перейшли на платну основу, тож далеко не вся молодь може дозволити собі навчання в інституті чи університеті. Що ж робити, якщо вчитися хочеться, а грошей немає? Фонд може допомогти?

— А він уже допомагає. Проведено Першу всеукраїнську універсіаду, що виявила 89 найобдарованіших, найталановитіших школярів.

— Проте всілякі олімпіади, конкурси, спартакіади, де знаходять здібних хлопців і дівчат, проводяться постійно. Але далі вручення грамот, дипломів, навіть дорогих подарунків справа не йде. Що потрібно, щоб юний талант із Шполи, Полонного чи Ямполя, котрий добре тямить у фізиці, хімії, математиці, біології, все-таки міг навчатися в Києві? Навіть якщо його батьки — пересічні громадяни, котрі ледь зводять кінці з кінцями...

— У тому-то й річ, що хлопці й дівчата, які перемогли в універсіаді (навіть із найдальшої глибинки), тепер можуть навчатися не лише в київських, а й в інших престижних українських і навіть закордонних вузах — безплатно. І не потрібно чекати «манни небесної» чи лихоманково шукати спонсорів. Сьогодні вже можна навчатися не за гроші, а завдяки власному інтелекту й ерудиції. Розумієте, у період, коли талант уже «засвітився», юнаку або дівчині особливо потрібна турбота. Час нині нелегкий. Без уваги й матеріальної підтримки можуть не розкритися їхні здібності. Тож починаючи з цього року Фонд виділив 100 грантів для навчання обдарованої української молоді в найкращих вузах нашої країни і 30—50 — для одержання вищої освіти за кордоном. А одержати такі гранти можуть лише переможці Всеукраїнської універсіади.

Універсіада виявила найобдарованішу молодь. Молоді люди мали проявити себе в базових дисциплінах — математиці, фізиці, хімії, біології, інформатиці та обчислювальній техніці, основах економіки, правознавстві, а також історії, українській мові й літературі. Поява в переліку найважливіших дисциплін трьох останніх предметів свідчить: організатори універсіади добре розуміють, що без знання мови, культури й літератури свого народу не можна виховати ні Громадянина, ні Вченого.

Для участі в універсіаді молоді люди повинні відповідати певним категоріям. По-перше, це глибоке опанування одного з предметів (за результатами учнівських олімпіад). По-друге, треба мати високий загальноосвітній рівень. Обов’язкове й володіння англійською чи іншою іноземною мовою. Потрібно, ясна річ, мати широкий кругозір, бути ерудованим, мати певні творчі успіхи. Усе це визначається системою співбесід і тестувань.

— Вельми жорсткі критерії відбору...

— Авжеж. Але справа того варта. Адже переможці не лише здобудуть освіту з бажаного фаху, а й матимуть щомісячну стипендію в 100 гривень. Її протягом усього навчання також забезпечить Фонд.

Фонд також організував і провів серед українських школярів фізико-математичну олімпіаду «Сходи». Її переможці можуть тепер поза конкурсом вступити до Київського політеху. До речі, Фонд надає талановитому студенту можливість не лише навчатися в найкращих вузах і одержувати стипендію. Рада Фонду та її голова Богдан Губський уже давно виношують ідею інтеграції, тобто фактичної «прив’язки» кожного студента або до підприємства, або до наукової лабораторії з перших днів навчання. Щоб, з одного боку, академічні знання студента доповнювати знаннями практичними. А з іншого — щоб підприємство було зацікавленим у молодому фахівці, підготовленому «під» цілком певний проект або напрям діяльності. Ось чому кожного переможця універсіади буде прикріплено до конкретної профільної наукової лабораторії, цеху, підприємства чи фірми, які сьогодні успішно працюють на вітчизняному ринку. Так у нинішнього студента з’явиться реальна перспектива високооплачуваної роботи не десь за кордоном, а тут, в Україні.

— Раніше, за радянської влади, кожен студент знав, що, закінчивши вуз, одержить направлення на роботу. А тепер можна одержати диплом з відзнакою, а роботу за фахом не знайти. Як змінити таку ситуацію?

— Так, після університету багато дипломованих фахівців змушені самостійно шукати роботу й чути постійне «ні» від роботодавців. Багато хто закидає отриманий диплом подалі й шукає роботу не за фахом. Зверніть увагу, на Заході так само, як у нас за колишніх років, вступ до вищого навчального закладу визначає перебіг подальшого життя. Там випускники університетів і приватних шкіл уже на першому році навчання можуть, нехай приблизно, але з упевненістю сказати, через скільки років у них буде власний будинок, хороший автомобіль і в якому коледжі навчатимуться їхні діти. За кордоном власники диплому знають собі ціну: роботодавець не може запропонувати їм зарплату нижче певної суми. Тож добре навчатися на Заході означає згодом добре жити. Адже керівники підприємств зі шкіри лізтимуть, аби роздобути тямущого фахівця. В Україні до «червоного» диплома ставляться інакше: він тішить хіба що самого студента і його батьків. Ось чому такі важливі кроки Фонду щодо «прив’язки» студента до конкретного підприємства чи фірми, де він проходитиме практику протягом усього навчання і де, найімовірніше, працюватиме після закінчення вузу.

— Система вищої освіти... Хіба вона не потребує реформування, перегляду застарілих концепцій?

— Звісно, потребує. Зміна політичних і соціальних пріоритетів найближчими роками змусить переглянути й головну мету освіти. Час уже поєднувати формування громадянина України з формуванням громадянина світу — людини прагматичної, творчої, чия освіта й мораль відповідають загальнолюдським цінностям. Усе це, у свою чергу, приведе до того, що глобальним стане не лише процес продовження терміну освіти (а згодом освіта стане безперервною), а й постійна трансформація методів передачі знань. При цьому використовуватимуться досягнення й відкриття як традиційних наук, так і нових — етології, компаративістики, нейрохімії емоцій тощо. Міністерство освіти й науки вже підготувало концепцію реформування вищої освіти. Можна сподіватися, що широке обговорення цієї концепції не тільки вченими й викладачами вищої школи, а й усією нашою спільнотою визначить чіткі пріоритети, шляхи й методи реформування. Відзначу, якщо ми хочемо залишитися великою нацією, то реформування вищої школи потрібно не відкладати на завтра, а, засукавши рукави, взятися за справу сьогодні. Завтра може бути пізно.

Премії, нагороди,
довічні стипендії...

— Борисе Євгеновичу! Чому премію імені засновника й першого президента Академії наук України Володимира Вернадського заснував і вручає вже другий рік поспіль Фонд інтелектуального співробітництва «Україна — ХХI століття»?

— В Україні сьогодні багато різних і дуже престижних нагород і звань. Передусім, це, ясна річ, державні премії в галузі науки й техніки. Дуже авторитетні премії Національної академії наук України імені відомих вітчизняних учених, які щороку призначаються за видатні досягнення в багатьох галузях науки. З’явилися й премії низки громадських організацій. І все-таки заснована Фондом «Україна — ХХІ століття» премія — особлива, позаяк В.Вернадський був воістину геніальним ученим і видатним організатором науки. Стати лауреатом премії його імені — почесна нагорода. Ось чому заснування Фондом премії імені Володимира Вернадського сприйнято нашими вченими, діячами мистецтва й культури з особливою вдячністю. Торік лауреатами премії імені Вернадського стали видатні вчені України академіки Микола Амосов, Олександр Возіанов, Іван Дзюба, Віктор Скопенко, генеральний директор виробничого об’єднання «Новокраматорський машинобудівний завод» Донецької області Георгій Скудар, керівник приватно-орендного колективу «Зірка» Херсонської області Дмитро Моторний, співачка Ніна Матвієнко, кінорежисер Кіра Муратова, скрипаль Богодар Которович, композитор Ігор Поклад, директор середньої школи міста Енергодар Запорізької області Любов Плохій, учителька Березнівської загальноосвітньої школи в Рівненській області Тамара Ширко, старший науковий працівник Інституту фізики НАН України Василь Назаренко. Групі відомих діячів науки й мистецтва присуджено довічну стипендію Фонду.

Цього року лауреатами премії імені Вернадського стали академіки біолог Платон Костюк, історики Іван Курас і Валерій Смолій, матеріалознавець Ігор Походня, правознавець Василь Тацій, члени-кореспонденти астрофізик Олександр Коноваленко і ботанік, директор Національного ботанічного саду Тетяна Черевченко, академік Академії педагогічних наук, професор Володимир Бондар, поет-академік Борис Олійник, диригент-педагог Павло Муравський, кінорежисер Роман Балаян, скульптор, голова правління Спілки художників України Володимир Чепелик, директор Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав» Михайло Сікорський, колишній генеральний директор комбінату «Криворіжсталь» Олег Дубина. Довічними стипендіатами стали відомі вчені й літератори. Відзначу, що все це обходиться Фонду в неабияку суму. Крім почесних дипломів і пам’ятних медалей лауреати одержують грошову винагороду в 10 тисяч гривень кожен. А розмір довічної стипендії — 200 гривень щомісяця. І, певна річ, дуже добре, що премія імені Вернадського переросла суто українські рамки та стала міжнародною. Цього року лауреатом премії став видатний російський учений, Нобелівський лауреат Жорес Алфьоров, а також представники української діаспори —директор Українського наукового інституту Гарвардського університету Роман Шпорлюк, і Олександр Руденко-Десняк — голова об’єднання українців Росії, письменник і головний редактор московського журналу «Украинский обзор».

— Що ще робить Фонд для української науки загалом та її найкращих представників зокрема?

— Поєднати можливості науки й можливості влади — також один із напрямів роботи Фонду. Тут широке поле діяльності. І допомога в будівництві сучасної, ефективної системи державного управління. І створення економічно здорового податкового клімату. І формування соціально орієнтованого і водночас стимулюючого виробництво бюджету. І забезпечення твердих правових гарантій захисту інтелектуальної власності... Список проблем, над якими працюють фахівці Фонду й учені, можна продовжувати. Так, крок за кроком Фонд стає відомим і популярним у науковому середовищі. Воно й не дивно, адже він розширює діапазон своєї діяльності як для безпосередньої підтримки наукових досліджень, так і для допомоги самим дослідникам. Усе це свідчить, що ініціатива Богдана Губського сприйнята й уже дає свої добрі плоди.

— А національна культура, мистецтво... Чи не забуто їх?

— Фонд інтелектуального співробітництва «Україна — ХХI століття», природно, не може охопити всі проблеми і труднощі, з якими зіштовхується нинішня українська інтелігенція. І все-таки...

Фонд провів конкурс на найкращий сценарій фільму, присвячений 10-й річниці нашої незалежності під назвою «Україна: погляд у майбутнє». У ньому взяли участь майже 50 сценаристів, як професіональних, так і бібліотекарів, учителів, домогосподарок із різних регіонів. Найкращим авторам вручено солідні премії, а сам документальний фільм уже кілька разів показували по телебаченню.

Багато робиться для дітей, особливо з сільської місцевості. Торік видано книжку «Дети земли», де зібрано найкращі літературні твори учасників Всеукраїнського конкурсу «Село моє, для мене ти єдине...» Понад 12 тисяч сільських шкіл і майже 36 тисяч хлопців і дівчат узяли участь у цьому конкурсі, а 55 переможців запросили до Києва, де їм в урочистій обстановці вручили премії та дипломи, а їхні твори ввійшли в книжку «Дети земли». Цього року Всеукраїнський конкурс на найкращий літературний твір «Село моє, для мене ти єдине...» відібрав 60 найкращих учнів з усіх регіонів країни. І також — запрошення до Києва, нагороди, а потім — книжка прози, поезії та публіцистики під назвою «Чисті джерела».

Недавно з Відня повернувся ансамбль «Київські солісти», який на Міжнародному конкурсі молодіжних оркестрів виборов Гран-прі та два перші призи. Саме Фонд субсидував поїздку українських артистів до Відня.

4 грудня відбудеться презентація перших двох томів п’ятитомної «Історії української культури». Цю книгу давно чекала наша громадськість. Пам’ятаю, як ще наприкінці 80-х років навколо цієї роботи точилося багато суперечок і дискусій, і лише тепер ця унікальна праця видана завдяки зусиллям Фонду. Отже, ми одержимо повну й фундаментальну роботу з історії вітчизняної культури. За підтримки Фонду світ побачать «Енциклопедія історії України», «Галицько-Волинський літопис», праці низки українських учених з історії, філософії, суспільної думки, а також підручники. Усі ці видання без перебільшення стануть важливою подією не тільки для нашої держави, а й для всього слов’янського світу. Коротше, Фонд інтелектуального співробітництва «Україна — ХХI століття» робить святу, дуже потрібну для країни справу.

Простір науки

— Борисе Євгеновичу! Недавно телебачення знову показало фільм Ромма «Дев’ять днів одного року». Драма самопожертви заради науки. Романтичний ореол навколо героїв. Блиск розуму й дотепності. Час, коли люди науки були нашими героями. Є у вас ностальгія за тими роками?

— Ученим жилося тоді професійно комфортніше, це безперечно. Зарплата наукових працівників із ступенями була десь уп’ятеро вищою від середньої. На науку, зокрема й на унікальне устаткування, грошей не шкодували. Золотий вік наших точних наук і ВПК. Пояснити це неважко. Вони забезпечували паритет із супротивником у «холодній війні». І сама організація науки була майже оптимальною для планової державної економіки. Якщо і є ностальгія за днем учорашнім, то лише за уважним і турботливим ставленням до науки.

— Дозвольте повернутися до початку нашої розмови — до проблеми «відпливу мізків». Держава не в змозі розв’язати цю проблему, а в суспільстві поки що її лише обговорюють. Правда, Фонд інтелектуального співробітництва «Україна — ХХI століття» є хорошим і єдиним винятком у цьому. І все-таки, як зупинити еміграцію молоді з України?

— Так, на Заході вже багато українських юнаків і дівчат. З декотрими я особисто зустрічався, і можу сказати, що здебільшого вони налаштовані патріотично й хочуть повернутись у країну, аби тут щось робити, змінювати ситуацію, навіть попри такі мізерні зарплати й низький рівень життя загалом. Молоді слід надавати можливість навчатися чи навіть попрацювати кілька років за кордоном. Але створити в Україні такі умови, щоб молода людина хотіла сюди повернутися, щоб хотіла тут працювати — оце справжнє завдання для суспільства і політиків. Сучасне молоде покоління України вражаюче змінилося — теперішні першокурсники прожили більшу частину життя в незалежній державі. Нинішні аспіранти-початківці прожили все своє свідоме життя у світі без Радянського Союзу. Тепер молодь інакша. Нехай вона навчається за кордоном, а потім повертається додому. Це закономірно, така практика навчання в найкращих наукових центрах світу існує в усіх країнах. Важливо інше. Якщо дослідник виїжджає, щоб залишитися дослідником, це ще не біда — людина продовжує працювати в загальнолюдському морі науки. Але часто складається так, що молодий учений спочатку потроху починає займатися комерцією, а потім забуває ходити до лабораторії. І це, звісно, вже справжня втрата. Але я вірю в Україну, у те, що багато хто з тих, хто виїхав, неодмінно повернуться. Щось подібне до цих процесів уже було. За часів «культурної революції» частина вчених і фахівців залишила Китай. Але настали зміни, і переважна більшість повернулася. І процвітання економіки в Китаї, про яке всі говорять, значною мірою пов’язано саме з тими спеціалістами, котрі працювали в США, Франції, інших країнах.

— Соціологи стверджують: для успішності досліджень потрібно, щоб у науковому колективі половина співробітників були молодшими 40 років. А в нас середній вік — 50 і вище, молодь у науку не поспішає. Що ви на це скажете?

— Наведу цікаві цифри: у будь-якому студентському колективі близько 13—15 відсотків хлопців і дівчат хотіли б займатися наукою. (Ця цифра стала.) Але раніше всі охочі могли піти в науку, а тепер реалізувати свої плани вдається лише двом відсоткам. Чому? Тут два визначальні чинники. Матеріальний — чи може людина цією справою прогодувати себе та свою родину. І особистий — випускник вузу, схильний до наукових розвідок, хоче задовольнити свої амбіції, самоутвердитися. Для цього потрібна матеріально-технічна база: лабораторні прилади, комп’ютери, дослідні установки, реактиви й речовини. А в нас дослідницьке устаткування вже десять років не оновлювалося — і передусім саме це зменшує приплив молоді в науку.

— І все-таки, в яких галузях ми зможемо в майбутньому робити погоду в світі?

— Наші досягнення з деяких розділів математики, інформатики, фізики, хімії, матеріалознавства, біології, фізіології — світового рівня. Проте, хоча це й неприємно, доводиться згадати про слабке фінансування науки, обмежуване нині лише зарплатами. Коли справа доходить до затвердження бюджету, то від науки відмахуються: мовляв, дохідна частина не може покривати всі видатки. І все повертається на круги своя. Ось чому таким цінним є приклад Фонду. Скажімо, Фонд підтримав і фінансував наукові дослідження з розробки технології використання низькоякісного вугілля. Уже створено діючу експериментальну установку, почалася реконструкція Старобешевської ТЕС, де використовується саме таке вугілля. Якщо ми розв’яжемо проблему в усеукраїнському масштабі, то багато закритих шахт знову запрацюють і сотні тисяч людей дістануть роботу.

— Масове вторгнення в наше життя комп’ютерів зробило взаємини людей динамічнішими: будь-яка інформація стала доступна кожному бажаючому. Чи можна вважати, що тепер ученим «море по коліна» і вони швидше розв’яжуть основні проблеми людського виживання?

— А ви помітили, що завдяки комп’ютерам почався рух від суспільства до індивідуума? На Заході розуміють, як це страшно, коли відбувається індивідуалізація: кожен намагається не поділитися знанням з іншим. Вони дуже побоюються конкуренції та й загалом не звикли працювати «купою». Раніше було спілкування, а тепер є комп’ютер. Можна не ходити до бібліотеки, не їздити на конференцію. Комп’ютеризація страшенно прискорює темп життя. А як без спілкування? Учений без спілкування — це не вчений. Ось чому такі дорогі нам і такі важливі для науки організовані Фондом науково-практичні конференції, симпозіуми та «круглі столи» за участю провідних учених, відомих політиків, керівників центральних органів законодавчої та виконавчої влади, підприємців. На цих заходах обговорюються найболючіші проблеми зміцнення економічної безпеки держави, концепції та моделі економічного зростання й розвитку інтелектуального потенціалу українського суспільства. Кожен учений у пошуках відповідей постійно наштовхується на нові запитання. А їх найкраще вирішувати спільно, вислухавши поради й думки колеги.

Коли вже ми заговорили про комп’ютери, то, переконаний, доступ до світової Інтернет-мережі повинен мати буквально кожен український комп’ютер. А поки що Україна на узбіччі світового прогресу. Зважте: сьогодні на 10000 жителів припадає трішки більше трьох Інтернет-вузлів. Це в 362 рази менше, ніж у США.

— Борисе Євгеновичу! Що ви хотіли б побажати молодим фахівцям, молоді, яка шукає своє покликання?

— Думати! Хоча б про те, чи стане у вас сил, аби щодня сперечатися з самим собою, сумніватись у власній непогрішимості? Чи не забракне цікавості безперервно пізнавати ще не пізнане? Чи готові ви присвятити своє життя справі, на яку цього життя може й не вистачити? «Так»? Тоді перед вами відкрито шлях у науку!