ВПЕРЕД — ДО «ПІДЗЕМНОГО ПОЛЮСУ»!

Епоха «великих географічних відкриттів» триває й у XXI столітті. Тільки тепер романтики-першопрохідці занурюються... у глиб печер. Адже лише зсередини можна розшифрувати підземні гідросистеми, знайти рештки життя мільйоннорічної давності. А головне — відкрити «підземний полюс» планети — найглибшу печеру світу.

Після підкорення чотирьох крайніх точок географічного першопрохідництва: Північного і Південного полюсів, Евересту й Маріанської впадини, п’ятою ціллю екстремалів-дослідників став «підземний полюс» планети. National Geographic назвав заочні змагання найсильніших команд спелеологів «перегонами до Центру Землі». А окрему сторінку на своєму інтернет-сайті виділив лідерам — Українській спелеологічній асоціації (УСА)! Адже саме наша експедиція у 2001 році на Західному Кавказі встановила новий світовий рекорд глибини природних печер — 1710 м. Того ж року на 13-му Міжнародному спелеологічному конгресі в Бразилії їх нагородили «за найвидатніше відкриття». І хоча останнім часом французькі й американські спелеологи заявляли про побиття рекорду нашої команди, щоразу ставали надбанням гласності їхні прорахунки.

Нинішнього року українці поставили перед собою найамбітнішу мету — відкрити й дослідити першу на Землі печеру завглибшки понад 2000 м і, можливо, зробити «підземний полюс» планети постійним і незмінним. Тут уже іноземні заздрісники й конкуренти відкинули свій гонор і попросилися в компанію. Однак наші спелеологи не поспішають брати всіх охочих і в експедицію у липні—серпні нинішнього року в гори Абхазії й Туреччини відбирають кращих з найкращих.

— Ми чудово розуміємо, що наближаємося до мрії «вертикального спелеолога» — дослідження глибокої і складної печери, — розповідає кандидат геологічних наук, президент УСА, віце-президент Міжнародної спелеологічної спілки, почесний член Національного спелеологічного товариства США, член New York Explorer’s Club Олександр Климчук. — Ми склали важкий тактичний план штурму. «Кістяк» команди — наші співвітчизники. Також ми запросили кількох уже перевірених попередніми спільними експедиціями гостей з Іспанії та Франції. Загалом у печери Аладаглару (Туреччина) спустяться 26 професіоналів. А на Арабіку (Грузія—Абхазія) поїдуть тридцять. Там у найглибшій печері Крубера (Воронья) ми допустимо п’ятьох людей за сифон — складну водяну перепону на шляху дослідження. По той бік вони розіб’ють свій маленький табір і працюватимуть над знешкодженням сифона.

За свідченнями спелеологів, пропірнути крізь сифон можуть лише найвідважніші. Ніколи не знаєш, на скільки метрів він простягається і чи вистачить кисню повернутися назад. А продовжувати спуск углиб, будучи відрізаним від світу сифоном, дуже небезпечно. Раптом виникнуть надзвичайні обставини — хтось, наприклад, зламає ногу, а група повністю ізольована. Додайте ще психічне навантаження. Американський підкорювач печер Біл Стоун сказав, що міру психічної відрізаності від цивілізації спелеолога, який перебуває за сифоном, можна порівняти хіба з перебуванням космонавта на зворотному боці Місяця. Однак сифон — не єдине, що може зупинити дослідника. Наприклад, може просто не вистачити... мотузки. Адже нова печера непередбачувана, глибину колодязя спелеологи визначають, кидаючи вниз камінця і заміряючи секунди, — тут можна й помилитися.

Якщо складається враження, що спелеологія — ще один екстремальний вид спорту, мета якого — підвищити рівень адреналіну, то це не так. Перш за все спелеологічні дослідження важливі для гідрогеології. Хто ще розшифрує структуру підземних гідросистем, з’ясує стан і виокремить охоронні зони для карстових джерел — головних водопостачальників у всьому світі? Наприклад, не обійтися без таких досліджень місту Сімферополю: воно повністю залежне від карстового джерела, яке витікає з печер біля підніжжя масиву Четордан. Окрім того, спелеологи — делікатні дослідники, які «підіймають» із днищ колодязів інформацію про минулі епохи, що збереглася у відкладеннях, формі печер, у залишках живих організмів, які колись потрапили з поверхні. Печери — природні пастки для ссавців і дуже якісне сховище, тут не діють ні сонце, ні вода, ні вітер, ні людина, отже, тисячоліттями і навіть мільйонами років не псується матеріал для науковців.

— Останнє значуще відкриття ми зробили в Туреччині, — ділиться Олександр Климчук. — Ми з’ясували, що обледеніння, яке було 20—25 тис. років тому на масиві Аладаглар, усього сім тисяч років як закінчилося. Це вже історичний час трипільців на нашій території, зачатки шумерської цивілізації. На масиві було величезне обледеніння, сліди якого залишилися тільки в печерах. Тепер ми їх розшифровуємо й вивчаємо. Але в печерах трапляється не лише мертве, знаходимо там і живе. У Крубері, на глибині 1700 м, ми надибали високоспеціалізованих комах, навіть скорпіонів, щоправда, сліпих і депігментованих. Харчовий ланцюг там дуже тонкий, делікатний, чутливий до будь-яких змін, тож ми намагалися не зашкодити мешканцям печер. Але, хоч як крути, втручання людини у світ, де її ще не було, призводить до певних порушень.

Однак, на думку спелеологів, шкоду від них не порівняти зі «справжнім злом» для печер — спортивним туризмом. У радянські часи популярним був спелеотуризм, від якого неабияк постраждав ряд глибоких і складних печер. Але фінансування по лінії профспілок припинилося, і цей вид відпочинку для аматорів почав щезати. Але нині нова біда — розрекламовані екстремальні розваги. Наприклад, у Мексиці у 300-метрові колодязі стрибають з парашутом, не менш популярно гасати в печері на мотоциклі.

У спелеологів екстрім ніколи не буває самоціллю, хоча завжди наявний як складова роботи. Так вони навчають і новачків: студентську й шкільну молодь, що приходить у спелеологічні клуби. Після багатоступеневої теоретичної підготовки юнь іде у перші свої походи. Як правило, зі ста відсотків набору залишається в команді 5—9%. І лише одиниці потрапляють у «рекордні експедиції». За словами наймолодших дослідників Київського спелеологічного клубу, найбільше їх приваблює невідоме, адже ніколи не знаєш, чого чекати: п’ятиметрової печери чи «рекорду».

— Щоправда, для рекордів потрібні спонсори, — додає Олександр Климчук. — А з ними у нас поки що не складалося. Основа зробленого за ці роки — самофінансування. Інколи спортивні фірми допомагали з обладнанням. Туристичні — переправляли у гори. Але це лише 3% від загальних витрат дослідників. Літні експедиції ми навряд чи потягнемо самі, оскільки їх загальна вартість близько 160 тис. доларів.

Ще у 60-х роках XX століття, за часів першої лавини «печерних» відкриттів у Європі, швейцарський спелеолог Альфред Берглі казав: «Під землею стільки простору, що час говорити про сьомий континент». Це, звісно, образно, бо континент виходить «переривчастий». Однак ніхто не заперечить, що під поверхнею планети — величезний підземний світ. І хоча входів-печер до нього досліджено кілька сотень тисяч, за теоретичними оцінками, це не більше 5% від того, що можна вивчити у майбутньому. У цьому плані спуски вглибину — заняття ексклюзивне. Де ж, як не тут, ставити рекорди?