Українська наука: чорна дірка в потоках інформації

Один з моїх колег не любить французької зими і відбуває на цей час до Південної Африки, де панує літо. На мої питання щодо роботи там, знизує плечима — усе майже так, як у Франції. Доступ до електронних засобів масової інформації майже той же самий, обладнання лабораторії також. Чорношкірі співробітники й аспіранти навіть можуть одержувати моноклональні фрагменти антитіл, а це одна з найбільш сучасних і перспективних біотехнологій, нею володіють не в усіх країнах Європи. Це показує, як швидко змінюється науковий світ за останні роки. А яке тут місце України? Що потрібно для розквіту української науки і що цьому заважає? Яких змін вона потребує, щоб не відстати від суспільно-політичних змін, викликаних помаранчевою революцією? Ця стаття є результатом таких роздумів.

Інформаційне поле науки

Дехто з людей, далеких від науки, вважає, що видатний учений — це той, хто може робити наукові відкриття «з себе» — ходить по галявині, нюхає квіти, або грає на скрипці — і раптом у голову приходить геніальна ідея. Насправді все інакше. Не лише грунтовні фундаментальні знання, а й вміння одержувати й аналізувати потужні потоки інформації з переднього краю науки, вміння знаходити в ній протиріччя і розв’язувати їх необхідні сьогодні для наукового успіху.

Зараз у світі виходить 20—30 тисяч журналів, що друкують за рік декілька мільйонів статей. Можна повністю загубитися в цьому інформаційному потоці, а можна почувати себе досить вільно, використовуючи електронні системи пошуку. За винятком окремих диваків, ніхто вже не ходить до бібліотек, не гортає сторінки журналів, не працює з картонними бібліографічними картками. Усі наукові журнали мають електронні аналоги, а пошукова система підбирає за лічені секунди потрібні тобі статті. Залишається їх роздрукувати і зайнятися творчою роботою — аналізом. Все це робиться на своєму комп’ютері, не встаючи з-за робочого столу. А якщо потрібен журнал старих часів, рукопис чи розділ з книги, що є лише в центральній бібліотеці — то й тут вставати з-за столу не треба, тим більше кудись бігти чи їхати до столичного міста. Знаходиш в Інтернеті каталог центральної бібліотеки, визначаєш, що тобі треба і посилаєш запит електронною поштою. Бібліотекар знаходить те, що тобі потрібно, сканує і посилає в електронній формі прямо на твій комп’ютер. Швидко, зручно й дешево. Так працюють зараз більшість науковців світу. А як в Україні?

«Ми не знаємо світового рівня, але успішно працюємо на цьому рівні»

Перша несподіванка — в Україні немає вільного доступу до електронних журналів. А якщо є, то дуже обмежений, випадковий і ненадійний. З’являється він лише завдяки рекламним акціям видавців і благодійникам. Чи можна провести якийсь системний аналіз цієї інформації? Абсолютно ні. Що вже казати — навіть загальнонаукові журнали широкого вжитку такі, як «Science» і «Nature» не є доступними.

Друге. Українці майже не користуються електронними пошуковими системами наукової літератури, а деякі навіть не знають про них. Бо ці системи платні, а держава за них коштів не дала. Більше пощастило біологам та медикам. Система пошуку «Pub Med» Національної наукової бібліотеки США є безплатною, проте дуже незручною, як усе безплатне. Багато дискусій на сторінках «ДТ» було про імпакт-фактор (IF), що відображає кількість цитувань статей. За допомогою пошукової системи «Web of science» його можна визначити за декілька секунд. Але призначена вона для іншого — для швидкого й ефективного електронного пошуку. Ще краще працює «Scopus». Окрім рефератів з 14000 журналів він надає можливість перейти до сайту видавництва і роздрукувати повний текст статей. Чи треба таке вченому? Питання зайве. Сьогодні я не уявляю собі, як без цього обійтися. Звичайно, і рейтинг ученого можна визначити за секунди, а трохи попотівши — і рейтинг кафедри, інституту, НАНУ, і навіть усієї країни. Як страшний сон можна лише згадувати роботу з товстими томами «Science Citation Index» 10—15 років тому. То чому українські вчені позбавлені таких потужних інструментів пошуку?

Приємним відкриттям для мене був повний електронний каталог бібліотеки Вернадського. Він не без недоліків, але, враховуючи масштаби роботи по його створенню та ще й в умовах масового ігнорування інформаційними потребами науковців, це був справжній подвиг. Проте виникає цікаве питання. Як відомо, основну частину іноземної періодичної літератури багато років одержувала не ця бібліотека, а інститути НАНУ. Зведеного каталогу немає, лінків до каталогів цих бібліотек — теж. Починаю перевіряти сайти інститутів НАНУ. Інформація про бібліотеки є, електронних каталогів нема. То що, і досі вчені НАНУ відстали настільки, що печерним способом перегортають засмальцьовані картки в дерев’яних шухлядах? Ситуація абсурдна навіть для Азії і Африки, не те що для Європи.

І справа не в кризі фінансування, а в кризі професійності і відповідальності осіб, що керують наукою. Звісно, гроші на інформаційне забезпечення потрібні, але значно менші, ніж на проведення досліджень. Важко собі уявити, скільки зусиль і зайвих коштів витрачається на дослідження, що є неефективними і не сучасними лише тому, що вони відбуваються в пітьмі. Тому потрібна цілісна програма негайних заходів на національному рівні. Ефективним заходом може бути лише закупівля близько 2000 назв електронних журналів з організацією вільного доступу до них з усієї країни. Не зайве нагадати, що електронні журнали набагато дешевші від паперових. Для них не потрібні ні папір, ні друкарні, ні приміщення для зберігання, ні штат по їх обслуговуванню. А працювати з ними можуть багато людей одночасно. На наступному етапі треба доростити це число хоч би до 4000 за рахунок наукового обміну, контактів між науковими товариствами та ін. І лише тоді Україна наздожене Африку.

Що і як ми друкуємо

У світі є тенденція до переходу від національних до міжнаціональних наукових видань. Проте національні журнали продовжують існувати, на них є попит, зокрема в сфері національної вищої освіти. Дозвольте навести деякі цифри, що стосуються одного наукового напрямку — хімії. Імпакт-фактор канадського хімічного журналу — 1,2; польського — 0,6; індійського — 0,5; турецького — 0,4; а українського — 0. Такий результат — простий наслідок того, що цей журнал не лише не розповсюджується в електронній формі, але й не має своєї web-сторінки. Найкращим є цей показник з усіх українських журналів, що я розшукав в Інтернеті, для «Експериментальної онкології» — 0,165. Але й це дуже і дуже мало. Вибачте, якщо я когось не знайшов, але найкращий сайт, що відповідає усім вимогам, є лише у «Українського математичного журналу». Цей журнал в електронній формі розповсюджується декількома зарубіжними видавництвами, то і сайт створений у їх стандарті. З сайтів «Українського фізичного», «Українського біохімічного» та деяких інших журналів можна одержати статті в електронній формі. Проте відсутність вбудованої пошукової системи і відсутність прив’язки до світових пошукових систем робить використання цих публікацій світовим науковим співтовариством дуже малоймовірним.

А як же флагман української наукової думки — журнал «Доповіді НАНУ»?

Пам’ятаю, якою великою честю була публікація в цьому журналі. Його редколегію складали корифеї української науки. Статтю в журнал міг представити лише академік і лише на основі декількох паралельних рецензій. А от зараз я не знайшов ані електронного аналога «Доповідей», ані навіть його web сайту. Може і зараз статті направляють академіки. Тільки куди — в інформаційний могильник, де їх ніхто з колег не знайде?

Що спонукає українських учених направляти результати своїх тяжких творчих пошуків до таких могильників наукової інформації? Деякі кажуть: «Так простіше. Бо нам важко подолати жорсткі західні стандарти і мовний бар’єр». Зауважу, що навіть у Туреччині, незважаючи на відносно непоганий рейтинг власних журналів, існує державна програма стимулювання публікацій за кордоном. Хай ці премії не великі (приблизно $100—300 в залежності від рейтингу журналу), проте вони часто окупають і витрати на підготовку статті, а може й на послуги перекладача. Я регулярно одержую такі премії, і це приємно.

Є і такі аргументи: «Головне надрукувати. Кому треба, той цю інформацію знайде». Ці автори собі не уявляють, що сьогодні ніхто не знайде, навіть якщо й дуже захоче. Чим вище рейтинг журналу, тим легше роботу знайти. Наукова продукція — це інтелектуальний товар, що має свою ціну. Можна його продати у фешенебельному бутіку на Хрещатику, можна дешевше — у супермаркеті, ще дешевше — на барахолці, а можна й викинути на смітник. Так і з публікаціями — кращі статті публікують у кращих журналах. Відбувається своєрідне змагання вчених з редакторами журналів. Журнали намагаються відібрати для публікації кращі роботи, а вчені — посилати свої статті в кращі журнали. На жаль, українські вчені майже виключені з цього змагання.

Як приклад величезних втрат від нехтування цим фактом можна навести історію з геніальним українським біологом Сергієм Гершензоном, якого пам’ятають багато колег і якого я мав щастя знати особисто. Двічі його публікаціями відкривалися нові наукові напрямки (мутагенна дія вірусів та зворотна транскрипція), за які присуджувались Нобелівські премії. Але його послідовники друкувалися в найкращих журналах, і премії одержали вони. Моя порада шановним колегам — намагайтесь друкуватися в журналах, що відповідають рівневі ваших робіт і намагайтеся не продешевити. І хай вас не лякають відмови. Зробіть правильні висновки з зауважень рецензентів, переробіть статтю і посилайте знову туди ж. Як співредактор декількох міжнародних журналів зауважу, що у нас більшу повагу викликають автори, що відстоюють свої позиції, аніж ті, що зникають після першої відмови. У мене було два випадки, коли після категоричної відмови в журналі нижчого рівня робота успішно друкувалася в журналі вищого рівня. Останній випадок трапився з моїм київським учнем. Мало не до відчаю довела його розгромна рецензія одного із відомих журналів. Я запропонував статтю радикально переробити, а потім послати у найкращий у світі профільний журнал. Рішення редколегії цього журналу про публікацію роботи, підписане Нобелівським лауреатом — чи це не найкраща нагорода молодому вченому?

В мене в голові не вкладається третя група аргументів — «Вітчизняні публікації потрібні для захисту дисертацій». Адже при сучасному стані з вітчизняними журналами і дисертації, і публікації ідуть в одну братську інформаційну могилу. І лише з піднесенням рівня журналів можлива та форма дисертацій, що широко розповсюджена на Заході. Тому дисертація складається з копій опублікованих праць, до яких лише додається розширений огляд літератури (щоб показати ерудицію дисертанта) та загальне обговорення і висновки, де б підкреслювався його особистий внесок.

Чи потрібні вітчизняні журнали взагалі?

Дуже потрібні, але вони мають стати іншими. Вони мусять гуртувати національну наукову спільноту в певній галузі знань і бути більш зорієнтованими на студентську аудиторію. Якщо ми бажаємо зберігати і збагачувати українську наукову термінологію, то переважною мовою публікацій має бути українська. Журнали мають переважно містити огляди з переднього краю науки, потрібні і вченому, і викладачеві. Це має значно підвищити імпакт-фактор, бо аналітичні і критичні огляди як правило набагато більше цитуються, ніж оригінальні повідомлення. Потрібні також дискусії з прогнозами напрямку розвитку вітчизняної і світової науки, аналітичні статті про конференції. Все це має бути доступно для користування в електронній формі і не лише в науковому інституті, але і в комп’ютерному класі вузу і навіть в інтернет-кафе.

Бути чи не бути українській науковій книжці?

На відміну від журналу, книжка з часів Гутенберга і по нині завжди друкується на папері. Але її ніхто не знайде, якщо про неї немає інформації в Інтернеті. Намагаюсь розшукати web сайт чільного в Україні видавництва «Наукова думка» і не можу — увесь час потрапляю на фірму у Дніпропетровську, що існує під цією назвою. То є чи нема цього видавництва в Україні? Невже поховані і недоступні для пошуку в Інтернеті усі видання минулих років? Стає просто страшно.

Світова тенденція така, що в перспективі паперовими залишаться лише деякі види наукової продукції. Це передусім підручники і монографії, тобто такі її види, коли праця в цілому, а не її частина буде потрібна читачеві. Це наукова продукція тривалого вжитку. А паперові варіанти усіх видів політематичних збірників наукових робіт і матеріалів конференцій мають зникнути. Треба зважати на ці тенденції.

Розчистити могильники дисертацій та зберегти нащадкам надбання корифеїв науки

Споруда в районі метро «Либідська» у Києві цікава не лише своєю архітектурою. В ній розміщено Інститут науково-технічної та економічної інформації. Саме сюди надходять тексти усіх дисертацій, що захищають в Україні. Доступ до дисертацій складний, ніякого web сайту або каталогу дисертацій в Інтернеті немає. Колосальний обсяг потенційно потрібної інформації гине.

Звичайно, дисертація як рукописна науково-кваліфікаційна робота, як правило, за рівнем нижча від наукової публікації. Але зважте, яка величезна праця покладена в їх написання. Часто дисертації містять дуже серйозний критичний огляд літератури, нові ідеї і узагальнення, більш докладний опис методик дослідження, аніж в публікаціях. То чи не корисно було б цим надбанням скористатися не лише двом-трьом опонентам, а більш широкому загалу дослідників? До речі, лише гласність може бути надійним захистом і від низькопробних робіт, і від плагіату.

Українське суспільство стало надзвичайно рухливим. Учені ідуть в політику, політики захищають дисертації. То чи не є правом кожного виборця ознайомитись з докторськими дисертаціями таких визначних політиків, як Литвин, Янукович, Табачник, Вітренко, Семиноженко? А студенти, аспіранти? Хіба не повинні вони мати легкий і вільний доступ до дисертацій своїх професорів? Зараз уже є технічні можливості для того, щоб кожна захищена в Україні дисертація була доступна для ознайомлення кожним громадянином України. То чому ж нехтувати такою можливістю?

Українській науці є чим пишатися. Проте імена українських учених в світовій літературі згадуються все рідше і рідше. Ми самі у цьому винні, бо ніде в Інтернеті не знайти оригінальні роботи наших корифеїв. Зважайте, що в світі вже виросло нове покоління вчених, які вважають, що те, чого немає в Інтернеті, немає ніде. А вчені старшого покоління згадують старі часи гортання сторінок бібліографічних журналів і карток як страшний сон, і ніяка сила не примусить їх повернутися до цього.

Зараз ще часто згадується (може сотні і тисячі разів) і Давидівське розщеплення електронних спектрів, і фактор Пекара в теорії переносу електрона, імена українських учених пов’язані з іншими відкриттями. Але вже без посилання на оригінальні роботи. Чому? Відповідь одна — ці оригінальні роботи ніде знайти. Фундаментальні дослідження з біохімії мого вчителя Володимира Беліцера згадуються в американських підручниках — і знову без посилань. А інші відкриття, що належать Україні, такі як екситонні ефекти в молекулярних кристалах, теорія кольору органічних барвників Кіпріанова та багато інших, майже забуті. І вони будуть забуті, якщо оригінальні роботи корифеїв нашої науки не з’являться на українських веб-сайтах і не стануть доступними широкому загалу вчених.

Наука і суспільство

Під такою назвою свого часу видавався один з науково-популярних журналів. Були і інші. Були науково-популярні фільми, програми на телебаченні, публічні лекції вчених. Наука пропагувалась і в суспільстві стверджувалась думка про її необхідність. Але багато чого змінилось останнім часом. Сторінки газет і журналів заполонили ворожки, «цілителі», астрологи… Безумовно, у кожному суспільстві є певна кількість людей, схильних до містики, але те, що діється в Україні, поза здоровим глуздом. А де ж ви, вчені? Якщо не маєте коштів на науку високого рівня, то їх і не буде, доки ви не переконаєте рядового платника податків в необхідності цих витрат. І абстрактні вислови типу «гине мозок нації» тут недоречні. Потрібна сумлінна копітка просвітницька робота. Її занепад не можна виправдати нічим. Це прекрасно, що в Україні є такі ентузіасти, як фізик Василь Шендеровський, але де інші? Звертаючись до загальної аудиторії, вчені мусять не лише задовольняти тягу народу до пізнання, але й пояснювати дію різних факторів, що впливають або можуть впливати на життя людини. Що таке генно-модифіковані рослини, в чому небезпека коров’ячого сказу, які перспективи генної терапії спадкових хвороб, чому розповсюджується вірус СНІД і немає від нього ефективних ліків? На ці і багато інших запитань повинні відповідати вчені.

Лише з переконливими аргументами можна лобіювати інтереси науки в органах влади. А сьогодні з точки зору законодавців пряме фінансування НАНУ — це дірка в бюджеті, це гроші, що не повертаються в повній мірі з користю для суспільства, для платників податків. Можна обрати академіками усіх депутатів, не лише голову парламенту, але хіба тоді ця проблема зникне? Факт, що в НАНУ є вчені, що працюють у галузі фундаментальних наук, і за життя не прочитали жодної лекції для студентів, а вся їх віддача суспільству зводилась до друкування статей, які ніхто не читав, і написання звітів, які їдять миші. Є вчені, що працюють у прикладних науках, і жодна з їхніх розробок не вийшла за стіни лабораторій, не стала конкурентоспроможним продуктом на ринку. Це не провина, а біда цих людей, біда усієї системи організації науки. А провина — тих, хто наукою керує і чіпляється за старі форми її організації. Принципи цієї організації, розподілу фінансів і кадрів, критерії оцінки праці науковців, були закладені ще у сталінські часи і ніколи після того серйозно не переглядалися. Вони явно не відповідають вимогам сьогодення. І якщо вчені і суспільство дійдуть згоди стосовно більш перспективної системи організації науки, то треба з цим погодитись. Треба рятувати не Академію, а науку.

Що робити і чого не можна робити

Хоч реформи й назріли, їх не можна проводити в умовах гострого дефіциту інформації. Зараз наука України перебуває в чорній дірці. Чорними дірками астрономи називають космічні об’єкти, жодна інформація з яких не може вирватись, навіть світло. Чорна дірка створилася не лише по відношенню до світової науки, але і до громадян своєї країни. Інформаційні блоки існують і в самій науці, між інститутами і факультетами, між ученими, що працюють у сусідніх кімнатах. Це тяжко б’є по українській науці і битиме далі. В найбільш вразливій ситуації буде НАНУ, у якої немає іншої суспільної функції, ніж сама наука. Ще раз кажу, докорінна реформа вкрай необхідна, але її проведення в умовах інформаційного вакууму дуже небезпечне.

Тому мій щирий заклик до усіх великих України. Почніть з того, що створіть власні веб-сторінки, на яких розмістіть максимум інформації про себе — ваші публікації, патенти, дисертації (власні і ті, якими ви керували), лекційні курси. Заради української науки не пошкодуйте на це ваш час, сили, гроші. Прокладіть лінк від вашого веб-сайту до сайту установи, де ви працюєте, вашого наукового товариства, академії, якщо ви є її членом. Керівники наукових закладів, зробіть веб-сайти достойними ваших установ. Редактори журналів, керівники наукових видавців, витягніть з чорної дірки ваші видання, зробіть усі публікації доступними в Інтернеті. Тоді з цим матеріалом зможуть працювати і особи, що приймають кадрові рішенні, і науковознавці, аналізуючи, що де є і хто є хто.

А далі потрібно створити Національну базу даних про українську науку з потужною пошуковою системою. Це має бути і український аналог, і доповнення до Web of Science. Його метою буде і врятувати від повної інформаційної загибелі класичні роботи титанів української науки, і задіяти в інформаційний потік усе надруковане в останній час (включаючи дисертації, тези конференції, різного роду збірники робіт), і бути об’єднавчим фактором для української наукової спільності. Це має бути національна програма, що дозволить залучити до неї і центральні органи, і відділи інформації наукових установ, і бібліотеки.

Реалізація цих заходів кардинально змінить усю систему атестації і переатестації кадрів, і ми побачимо, що тут революції не потрібні. Проте деякі реформатори української науки бажають розпочати реформи з того, чим вони мають закінчитись — скасувати ВАК, доручивши остаточне рішення по дисертаціях ученим радам, відмінити вчений ступінь доктора наук, бо такого ступеню немає в США, та ін. До чого це призведе в умовах інформаційного вакууму? Просто деякі вчені ради почнуть торгувати кандидатськими дипломами, а той, хто такий диплом купив, зможе зразу ж балотуватися в академіки. Науковий світ зараз рухається зовсім в іншому напрямі. В умовах легкого доступу до усього доробку науковця (публікації, патенти та ін.) його стає легко оцінити персонально і роль наукових ступенів різко падає. Чому в США немає ступеня, еквівалентного нашому доктору наук? Бо немає потреби. Вчені США навчилися давати чесну і об’єктивну оцінку досягнень і перспектив свого колеги, і додаткова дисертація до цієї оцінки нічого додати не може. А для того, щоб цього досягти, хіба потрібні кардинальні реформи атестації чи великі додаткові кошти?

Отож вважаю, що найтяжча ситуація в українській науці зараз — саме в інформаційній сфері. Найбільший злочин по відношенню до вченого — це зав’язати йому очі, примусити працювати в пітьмі, не бачачи обріїв сучасної науки.

І насамкінець. Велика моя подяка колегам, що надіслали мені важливу інформацію, думки, зауваження.