У НАС «ГЕРОНТОКРАТИ» ЩЕ ОГО-ГО!..

Стаття «Національна академія: спроба перевороту» у «ДТ» (№47, 2003) викликала бажання заперечити її автору О.Рожену, який без найменшого сумніву пише: «Можна констатувати наявність серйозного конфлікту між штабом академічної науки й тими, хто її безпосередньо робить». На жаль, такого конфлікту в НАН України немає. Хоча розбіжність поглядів, звичайно, є. Та ці розбіжності, до речі, набагато менші, ніж це було, приміром, за часів АН УРСР. Помірність ця пояснюється тим, що ті, хто «безпосередньо робить науку», добре розуміють реальні можливості «штабу академічної науки» за сучасних умов.

Одним із головних принципів розподілу мізерних коштів у 1990-ті роки в НАНУ був найпростіший та найпрозоріший, а саме — «подушний». На кожного працівника інституту припадала рівна частка відсотка від загального обсягу фінансування. Це, звісно ж, зрівнялівка, та куди від неї подінешся за умов гострого дефіциту? Той, хто знає, як організувати конкурсну систему фінансування науки, поінформований, що практично неможливо домогтися справедливого розподілу коштів, якщо на грант претендує понад три, максимум — чотири претенденти. А в Україні їхня кількість буває понад десять, і зрівнялівка виявляється практично безальтернативним способом справедливого розподілу коштів.

Навряд чи хто сперечатиметься, що існуюча система управління академічною наукою архаїчна. Однак не тому, що реформуванню НАНУ протистоять «ті, кому за 70», а тому, що керівники нашої держави, на жаль, реагують лише на «формалізовані» наукові авторитети, та ніяк не на прогресивні ідеї. Якби вітчизняні можновладці усвідомлювали роль прогресивних ідей, знайшлися б учені, котрі активно працюють й готові витратити час і сили на організацію такої структури академії, яка не тільки добре вирішувала б оперативні завдання, а й забезпечувала монолітне представництво наукового співтовариства України у світі за більш віддалених часів.

На жаль, керівники нашої держави не амбіційні. А одним з найголовніших завдань наукового співтовариства Європи за сучасних умов Європейська комісія бачить у забезпеченні амбіційних планів Європи зайняти лідируюче становище у світі в соціальній, економічній і виробничій сферах. Керівники нашої держави заявляють про свою тверду рішимість рухатися в Європу. Однак для того, щоб Україну прийняли там на рівних, вона має стати амбіційнішою за амбіційних. А що ми бачимо? Краще про це не говорити.

До речі, європейське співтовариство показує нам приклад, як організувати науку. Розроблено спеціальну програму підтримки міжрегіонального науково-технічного співробітництва. На неї виділено чималі гроші, які «офіційні» європейці не мають права використовувати, якщо в проекті на паритетних основах не задіяно вчених із третіх країн. Чому б молодим ученим, котрі скаржаться в «ДТ» на засилля «геронтократів», не спробувати сили в таких міжнародних консорціумах? Фінансування проектів може досягати десятків мільйонів євро. Мені здається, це дуже зручний привід реально виявити свої здібності й дістати кошти на фінансування. Правда, й тут «геронтократи» можуть зашкодити, оскільки Єврокомісія вирішила зняти вікові обмеження з програми, щоб стимулювати мобільність дослідників.

Взагалі, боротися за владу з тими, хто старший, а іноді й розумніший, не зовсім пристойно. А якщо згадати, що у віданні НАНУ знаходиться не більше третини коштів, що виділяються на науку з бюджету (а у МОН України, до речі, ще втричі менше), виникає природне запитання: а яка ж ефективність фінансового менеджменту інших двох третин коштів, що виділяються на науку? Судячи з офіційних та неофіційних даних, ця ефективність «залишає бажати кращого». Хоча проблеми засилля «геронтократів» там начебто б немає. Чи не хочете ви розібратися в тому, чому там грошей отримують більше, а ефективність їхнього використання менша?