То чи існують коефіцієнти «перерахунку» рейтингів учених?

У № 30, 2006 р. «ДТ» поправило не зовсім точну інформацію академіка К.Ситника (№ 28, 2006) про імпакт-фактори вітчизняних наукових журналів. Це перекручення містилося не в газетній публікації, а в листі до президента України і могло б серед іншого дати підставу для певного державного рішення. Тож така, навіть ненавмисна, помилка таїть у собі небезпеку. Саме цими міркуваннями пояснюється те, що я виявився одним із «кореспондентів», які запропонували редакції внести поправку. Яким же було моє здивування, коли кілька моїх рядків (власне, приватних) з’явилися в «ДТ», хоча моєї на те згоди ніхто не спитав. Відповідаю за написане і не приховую, але річ у принципі.

Можливо, варто було б обмежитися простим зауваженням у «ДТ», якби відділ науки (ВН) не супроводив мого листа «колективним» коментарем, у якому піддав мене, м’яко кажучи, недолугому сарказму за слова про імпакт-фактори різних журналів. Йшлося про те, що важливий не тільки сам по собі і-ф, що відповідає середній кількості цитувань на роботу в даному журналі, а й галузь науки, до якої даний журнал належить. Тільки тоді можна говорити про справжній рейтинг. Те ж саме стосується і цитат-індексів учених. Оскільки у згаданому листі не це було головним, у ньому не було посилань і тільки коротко зазначалося, що, наприклад, ц-і біологів і фізиків (у середньому) різняться в рази. На жаль, цей наукознавчий факт (див., напр., J.E. Hirsch. Proceedings NAS (USA), vol. 102, p. 16569 (2005)), що ніяк не стосувався персоналій, у ВН не лише не відомий, а й проінтерпретований як моя (особиста!) «спроба ввести коефіцієнт «перерахунку» рейтингу фізиків і біологів, яка применшує (виділене мною. — В.Л.) досягнення останніх». Тим самим (зрозуміло, довільно) завищуються успіхи перших (тобто фізиків).

Проминаючи відповідь на цей, щонайменше, дивний, пасаж, а також на деякі інші дуже суперечливі й неточні твердження, які залишаю на совісті їх авторів, дозволю собі надати ВН таку довідку. Згідно з даними наукометричних досліджень, індекс Хірша h членів Національної академії наук США, котрі працюють у галузі life sciences (біологія і біомедицина), приблизно у 1,5—1,7 разу вище, ніж у провідних фізиків — членів тієї ж академії (включаючи нобелівських лауреатів). А оскільки нижня межа ц-і оцінюється як » h2 (хоча він може бути і набагато вищим), виходить саме той коефіцієнт «перерахунку», який я навів і який викликав різке несприйняття. Не знаю, чи ображає він американських біологів (якщо керуватися логікою ВН, повинен), але важко уявити, що в Україні цей коефіцієнт буде іншим і не так «применшуватиме досягнення» наших біологів. Таким є реальний стан справ.

Навряд чи в «ДТ» потрібно перелічувати об’єктивні причини цього феномена — вони добре відомі й природні. Та, напевне, буде доречним зазначити, що індекс Хірша, як і ц-і, є індивідуальною характеристикою і, дорівнюючи, скажімо, 10, свідчить про те, що даний учений опублікував як мінімум 10 робіт із ц-і і 10; при цьому його ц-і, безумовно, >100. Сподіваюся, читачеві цікаво буде дізнатися, що фізики, котрі досягли h » 20 до 40—45-річного віку, вважаються цілком успішними, а h » 30 ё 40 мають (у середньому) фізики НАН США при максимальному серед них 110. У біологів середнє значення 60, а максимальне — 191. Зрозуміло, що зовсім інші його величини будуть у інших науках, а закономірності різниці зберігаються. Індекс Хірша прийнятий і використовується Американським інститутом інформації, завойовуючи дедалі більшу популярність, як альтернативний і трохи більш справедливий показник внеску вченого в розвиток тієї чи іншої науки. Суттєво, що коли ц-і, навіть дуже високий, іноді характеризує успіх одного яскравого циклу робіт або, часом, однієї такої роботи, то індекс Хірша радше належить до високопрофесійної діяльності дослідника за відносно тривалий період.

Із зазначеного випливає, що рейтинги і досягнення вчених із різних наукових галузей не можуть і не повинні порівнюватися механічно (така проблема виникає, наприклад, і при порівнянні сил атлетів різних вагових категорій). З огляду на це, справді дивує реакція ВН на зауваження про необхідність дотримуватись акуратності під час аналізу наукових внесків представників різних наук. Глибоко поважаючи біологів і пам’ятаючи про пережиту ними в СРСР у повоєнний період трагедію, яка лише завдяки щасливому випадку оминула фізиків, повторю: порівнювати досягнення перших і других кількісно (якщо це взагалі можливо) треба виважено, використовуючи, де потрібно, і необхідні коефіцієнти.

Водночас хочу звернути увагу на те, що у такого способу оцінювання творчої праці все ще (незважаючи на зусилля «ДТ») чимало опонентів не лише в Україні, і гостра дискусія про неповну об’єктивність цифрових показників не припиняється. Багато статей на цю тему з’являється на сторінках навіть такого високорейтингового видання, як Nature. Не будучи противником ц-і, спробую продемонструвати певну його неоднозначність. Проведемо «експеримент»: нехай написана кимось робота надсилається у два різних — із високим і низьким і-ф — журнали. Опублікована після резензування, вона перетворюється на дві різні за науковою вагомістю роботи. Це стане зрозуміло, коли через певний час її цитування (тобто ц-і автора) почне зростати, переважно завдяки першому з журналів, хоча очевидно, що рівень результатів (інакше кажучи, їхній внесок у науку) не залежить від місця їх опублікування. Це все одно, що судити про цінність картини за рамою або про зміст книги за якістю паперу й оформленням. А що казати, коли автор обмежився публікацією лише у другому з зазначених вище журналів і його результати не набули резонансного розголосу. Чи означає це, що його внесок у даний розділ науки зменшився? Звичайно, ні. Таким чином, не можна твердити про наявність гарантованого зв’язку між високим ц-і та справжнім внеском у науку. Так, у Ландау, як відомо, була власна шкала оцінок, хоча в той час ні про ц-і, ні про індекс Хірша, ні про і-ф журналів нічого не знали. Втім, загальновизнано, що середня робота, яка з’явилася у солідному журналі, практично не зробить її автору імені, а високий ц-і — безумовно, свідчення широкої популярності вченого і результатів його роботи. А це вже чимало і переконливо свідчить як про гідну кваліфікацію вченого, так і затребуваність проведених ним досліджень.

Мотивація цього повідомлення, втім, не лише в тому, аби повідомити про новітні методики і проблеми оцінки справжніх рейтингів учених і журналів (а також наукових напрямів загалом). Хотілося саме в «ДТ» заявити про те, що в Україні чимало вчених (і членів НАНУ, і тих, хто результативно працює, перебуваючи або в НАНУ, або у вузах, не будучи обраними до академії), ц-і яких (знову ж таки у порівнянних за науками цифрах) не поступаються названим ВН ц-і найвідоміших вітчизняних фізіологів. Насправді це чудовий факт, що свідчить на користь «особового складу» нашої науки загалом і анітрохи не применшує чиїсь конкретно досягнення. При цьому мені простіше говорити про природничників. Про гуманітаріїв судити не беруся — у них свої особливості, та, безперечно, що і серед них є дослідники світового класу. Всі разом вони становлять золотий фонд України, який треба берегти, шанувати й підтримувати. На жаль, з огляду на низку причин, що не залежать від тих-таки представників науки й освіти, він стрімко тане. Про це, як на мене, варто було б писати — і кричати! — пресі, особливо прогресивній, до якої, очевидно, себе відносить «ДТ».

РЕПЛІКА ВІДДІЛУ НАУКИ

Не коментуючи деталі й тон листів до редакції тижневика академіка В.Локтєва, відділ науки все-таки вважає за необхідне відзначити вільне поводження автора з цифрами і не зовсім коректні висновки, які з цього випливають.

Так, у першому листі до редакції «ДТ» академік повідомляє: «треба знати, що імпакт-фактори біожурналів (як, між іншим, і цитат-індекси біологів) у середньому в три-чотири рази вищі, ніж у фізиків і математиків. Тому журнал із імпакт-фактором 1 у фізиці настільки ж престижний, як такий самий журнал у біології з ІФ 3—4, а фізик із цитат-індексом 1000 еквівалентний біологу з 3000—4000. З огляду на це, рейтинги наших видатних біологів не надто відрізнятимуться від тих-таки фізиків і математиків». Але вже у другому своєму повідомленні шановний Вадим Михайлович звертається до першоджерел і пише, що «індекс Хірша членів Національної академії наук США, котрі працюють у галузі біології і біомедицини, приблизно у 1,5—1,7 разу вище, ніж у провідних фізиків—членів тієї ж академії».

Тож усе-таки — у 3—4 рази чи в 1,5—1,7?..

Ще одна цитата з першого листа, у якому автор пише, що «імпакт-фактор харківського журналу «Физика низких температур» (за інформацією Американського інституту фізики) 2005 року сягнув величини 0,769 і поступається, якщо не помиляюся, лише одному-двом російським журналам — УФН і «Письма в ЖЭТФ». І далі Вадим Локтєв не без гордості за своє рідне Відділення фізики й астрономії (ВФА) пише: «...справді, лише в ОФА є такий журнал, за який не соромно». Те, що академік і в цьому разі помиляється і йому дарма соромно за журнали, що видаються іншими відділеннями НАНУ, випливає з листа до редакції «ДТ» Олександра Гомельського, котрий пише, що український журнал INTERNATIONAL APPLIED MECHANICS (Інститут механіки НАНУ ім. С.Тимошенка) має незрівнянно вищий індекс 1,740.

До речі, у НАНУ є ще кілька журналів, у яких індекс вищий, ніж у того журналу, за який не соромно В.Локтєву...

Проте ми цілком згодні з думкою академіка, що індекси не треба абсолютизувати, оскільки вони є досить відносними і використовувати їх варто лише тому, що поки не вигадали нічого кращого. Проте менторський тон, яким повчає і звинувачує академік В.Локтєв і свого колегу К.Ситника, і відділ науки «ДТ», навряд чи доречний. На цьому хотілося б у малокреативному і, гадаємо, малоцікавому читачеві листуванні поставити крапку...