Синдром Каcсандри

У Дні науки звучало багато гарних слів про важливість наукових досліджень і значення науки для суспільства. За великим рахунком, вчені в сучасному світі виконують своє призначення, і ми бачимо, як вони своїми відкриттями змінюють світ. Звісно, не без внутрішніх проблем - довіри до результатів, відтворюваності, плагіату, але це - внутрішня наукова кухня, а загалом наука все ж рухається вперед, стає більш прозорою, глобальною і відкриває нові обрії та можливості розвитку людства.

Однак науковці страждають на синдром Каcсандри - тобто здатність наперед знати про майбутні неприємності і неможливість при цьому стати їм на заваді. Вони часто повторюють горезвісне "А ми ж попереджали!", бо їхні застереження і передбачення суспільство вперто ігнорує. Тож напередодні Дня науки українські науковці зібралися онлайн на "Марш тих, хто попереджав".

Оцих непочутих попереджень нагромадилося багато. Науковці попереджали, що кліматичні зміни набирають обертів, а коли систему виведено зі стану рівноваги, то важко передбачити наслідки. Що потепління - це не тільки позитив (теплі зими й ананаси в Херсоні,) а ще й урагани, повені та посухи, проблеми з питною водою і, звісно, нові захворювання та пандемії. Попереджали про забруднення світового океану, про наслідки втручання в екосистему і спалювання трави та сміття, про появу нових патогенів, про засилля плагіату і псевдонауки, про систематичне недофінансування української науки… Багато про що. Та чи почули науковців? Ні.

І на це є різні причин. Одна з них - "різні мови" й "різні цілі" у вчених і в тих, хто приймає рішення. Наприклад, дуже важко знайти спільну мову між вченими та політикам з приводу питання зміни клімату. Інтереси окремих політиків лежать у межах конкретних регіонів і періоду їхніх каденцій. Їх не дуже турбує ймовірне майбутнє підвищення глобальної температури на кілька градусів у наступні століття або підйом рівня океану, до якого країна не має виходу, коли треба розв'язувати негайні болючі проблеми сьогодення. В цьому контексті, для знаходження порозуміння між політиками і вченими було створено організацію IPCC (Міжурядова група експертів з питань змін клімату, МГЕЗК), яка перекладала невтішні наукові прогнози вчених на мову, зрозумілу для політиків і суспільства. Але усвідомлення необхідності такого конструктивного порозуміння забирає десятиліття, а наслідки тривалої бездіяльності вже розгортаються щосили. В Україні ж проблема порозуміння між науковцями, політиками і суспільством загострюється ще й через брак коштів та низький соціальний статусу вчених. І не кажіть, що ми не попереджали...

Хто вони - українські науковці?

Небагато інтегрованих у світову наукову спільноту українських дослідників лишилося на Батьківщині, з різних причин не виїхавши за кордон. Це зазвичай ентузіасти, які мають альтернативне джерело доходів (закордонні гранти, лекції, консалтинг), а наукою в українських інститутах займаються як хобі. Та більшість науковців - це, на жаль, працівники, які прийняли українські реалії й успішно імітують науку.

Проте поза межами наукового середовища домінують кілька уявлень про цю професію: вчений-невдаха, який марнує бюджетні гроші, задовольняє власний інтерес за рахунок держави і постійно скаржиться на недоплати; або ж вчений-чарівник, який може "на колінах" зібрати ядерний реактор, знає, як згенерувати хвилю-вбивцю, викликати грім і зробити аналіз води лише поглядом, без реактивів та пробірок. При цьому може жити на мізерну зарплатню (бо в нього "покликання" й "місія"). А подекуди взагалі побутує маргінальний погляд на вчених як на альтернативу екстрасенсам, але, звісно, більш просунутим і сучасним.

У суспільстві бракує розуміння, навіщо потрібна наука і хто такі науковці. В жодному з цих образів ми не бачимо експертів, які роблять адекватні прогнози, беруть на себе відповідальність за якість і обґрунтованість результатів, оцінюють наслідки. В Україні, взагалі, немає діалогу між суспільством, науковцями та тими, хто приймає рішення на державному рівні. Якщо вчених у цій країні винести за дужки процесів прийняття рішень, то ніхто цього не помітить.

Чому так сталося?

З перших років української незалежності можновладці не переймалися розробкою нової державної стратегії розвитку науки, формулюваннями її призначення та цілей і бодай якимось діалогом із науковцями. Так склалося, мабуть, тому, що наука не обіцяла швидкої віддачі коштів, а, навпаки, потребувала ще більших додаткових ресурсів. Поступово фінансування науки переходило на залишковий принцип, суспільству ж роками нав'язувалася теза, що витрати на науку - занадто великі й невиправдані, а науковці - тягар для держави. Кому потрібна фундаментальна наука, яка не може дати конкретних швидких рішень? Поступово, переживаючи хвилі втрат кваліфікованих активних спеціалістів, які становили основу ще радянських наукових шкіл, та їхніх молодих учнів, знекровлена фундаментальна наука стала займатися здебільшого імітацією, оскільки запиту на реальні верифіковані знання не було. Імітація та плагіат в окремих галузях набрали жахливих форм у вигляді налагодженого конвеєра з продажу дипломів, кандидатських і докторських, а Україна, позбавлена інтелектуальної наукової еліти, поступово втрачає шанс у досяжному майбутньому стати розвиненою країною. І не кажіть, що ми не попереджали...

Що ми маємо зараз?

Наука досі фінансується вкрай незадовільно - на рівні не більше 10% від того, що гарантує Закон про "Про наукову і науково-технічну діяльність". Нагадаємо, що, згідно з цим законом, із 2020-го року фінансування наукової галузі має становити не менш як 1,7% ВВП.

За даними 2019 року, середня зарплатня вченого становить 290 євро (8 тис. грн, хоча ця цифра може змінюватися, залежно від інституту, але маємо ще врахувати, що майже всі установи НАНУ працюють неповний робочий тиждень, і сума зарплатні в багатьох значно нижча), попри середню зарплату по Україні близько 11 тис., а по Києву - 16 тис. грн.

Єлизавета Чижик, ZN.UA

Тож місце наукового співробітника НАНУ навряд можна назвати привабливим для молодих вчених, які мають становити основу наукового потенціалу.

Єлизавета Чижик, ZN.UA

Згідно зі звітом НАНУ за 2019 рік, в нас у країні налічується 14 тисяч 828 наукових працівників. З них молодих науковців (до 35 років) - лише 1 тисяча 734, що приблизно становить 11,5%. І щороку ця цифра зменшується.

Єлизавета Чижик, ZN.UA

У критичній ситуації людина (як і суспільство загалом) не піднімається до рівня своїх очікувань, а падає до рівня своєї компетентності. Настає момент істини, який усе розставляє на свої місця, позбавляє ілюзій і оголює проблемні ділянки.

Весь науковий світ живе тепер у кризовому режимі. Ми розуміємо, що багато досліджень згортатимуться на користь вирішення проблем із пандемією. Вчені з різних країн включились у гонитву, хто швидше винайде вакцину від коронавірусу. Математики й фізики почали писати рівняння поширення вірусів, дослідники з IT аналізують і обробляють дані, аби зробити бодай якісь прогнози й зрозуміти, які рішення та стратегії на цей момент більш виграшні. Спеціалісти з різних галузей об'єднуються, пишуть швидкі публікації, будують моделі, проводять дослідження. Ми можемо спостерігати вибухове нагромадження знань, яке у стислі терміни має дати людству реальні й дієві інструменти у боротьбі з захворюванням. Багато держав уже відкривають масштабні гранти на такі роботи, наукові програми із залученням спеціалістів із різних дотичних галузей, і, зважаючи на велику конкуренцію, їх отримають найкращі.

Що ж відбувається в українській науці?

Так, ми, як і весь світ, потрапили в зону турбулентності і, за "правилом літака" (кисневі маски спочатку вдягають на себе, а потім на дітей), маємо зараз рятувати ті напрями науки та тих вчених, які зможуть рятувати й тримати на плаву ситуацію далі: лікувати, робити тести, вакцини, створювати інші дієві інструменти в боротьбі з пандемією, робити обґрунтовані прогнози, відновлювати довіру до наукового знання та підвищувати кваліфікацію освітян.

В Україні є чимало активних наукових колективів, які працюють над проблемами пандемії, хоча здебільшого це робиться, як і завжди, на ентузіазмі. Це групи з провідних українських вчених, інтегрованих у глобальну наукову спільноту, наприклад робоча група НАНУ з математичного моделювання проблем, пов'язаних з епідемією коронавірусу SARS-CoV-2 в Україні. Вона створює математично обґрунтовані прогнози, які необхідні для прийняття рішень щодо карантинних заходів.

Що робити?

Стратегічно важливих для держави питань не можна вирішувати на ентузіазмі, у вільний від основної роботи час. Вони потребують злагодженої праці багатьох колективів, постійної комунікації між ними, підтримки з боку державних органів та відповідного фінансування. Пріоритетні зараз напрями, такі як поширення епідемій, біомедицина, біологічна, екологічна (пам'ятаємо недавні пожежі, від яких потерпали кияни), кібернетична та інформаційна безпеки, реагування на техногенні катастрофи, для практичної реалізації потребують ефективної державної системи прийняття рішень із залученням провідних науковців та експертів. Впровадження обов'язкової експертної оцінки при прийнятті рішень у багатьох галузях могло б бути спробою відновлення довіри як до вчених, так і до політиків.

У країні ще лишилися ентузіасти, і вкрай необхідно реформувати науку, аби підтримати їх. Реформа без ресурсу - це "постріл у голову", і зараз науковці живуть очікуванням такого ресурсу: його дасть перший конкурс Національного фонду досліджень України. Він призначений підтримати саме ту невелику частину науковців, яка має потенціал. Є сподівання, що фінансування поступово збільшиться до меж, передбачених законом.

Так, наука потребує великих інвестицій, праці, терпіння, але в потрібний момент вона може щедро відплатити. І не кажіть, що ми не пропонували....

Але, в принципі, жити без науки та освіти можна... Є прості рішення, і можна не витрачатися на складні дослідження. Питання, які часто лунають: навіщо складні моделі, коли є прості наочні формули? Навіщо ЗНО з математики, коли можна нормально жити без цих знань? Навіщо Україні суперкомп'ютери, та хіба в нас є задачі для них?

Так, звісно, можна робити швидкі розрахунки, і для цього достатньо навіть калькулятора. Замість суперкомп'ютерів можна створювати яскраві сайти, в які будуть загорнуті результати досліджень, отримані у стовпчику Excel, помножені на "універсальні" константи. При цьому платники податків заощадять купу грошей. Можна не витрачатися на підтримку "страшної" математичної освіти й не розвивати в дітей критичне мислення. Не витрачати кошти на створення якісного науково-популярного контенту, а показувати захопливу "битву екстрасенсів". По рішення у критичних ситуаціях звернутися до прибуткової псевдонаукової індустрії астрологів, а хворих на COVID-19 - лікувати гомеопатією.

Хоча за все це потім доведеться дорого заплатити. Дуже дорого.

І не кажіть, що ми не попереджали...