Аналіз становища та місця, в якому опинилася українська фундаментальна наука, вимагає зваженого підходу до оцінювання її минулого та нинішнього, точності і вивіреності її можливих перспектив, відсутності політичної заангажованості, оскільки оцінюється і прогнозується доля явища національного і державного значення. Звідси випливає, що не лише досить вузьке коло причетних до науки осіб, а й уся нація мусить мати інформацію, позбавлену будь-якої тенденційності. Виходячи зі сказаного можна констатувати, що стаття Л.Качковського («ДТ», №50, 2001 р.) — не кращий приклад такого аналізу, а тому ситуація не лише припускає, а й вимагає відповідних коментарів.
Попри притаманну статті еклектику тем, думок і фраз, спробуємо знайти, побудувати й усвідомити логіку аналізу. Отже, декларується, що новітня історія України — шлях самодостатньої нецивілізованої резервації, позбавленої творців-пасіонаріїв, на арену якої вийшла чернь, де не знають ціни інтелекту і не вміють його шанувати. Далі висновок: за таких умов інтелекту нічого іншого не залишається, як покинути резервацію, переїхати на Захід і вже, як справжньому патріоту України, звідти — із Заходу, «внести свій квант світла в ауру України».
Це, якщо хочете, не лише прогнозна оцінка майбутнього науки України, а й відповідь на запитання «Що робити?» Звісно ж, як оцінка, так і відповідь явно екстремальні. Присутній у статті і хвацький надмірно молодецький аналіз, і проблеми «Хто винний?» Є посилання на імплементацію і деімплементацію, Ярослава Яцківа й астрономію, електрозварювання і нагороди Президента, «прикладного академіка» Семиноженка разом з Інноваційним фондом і, нарешті, на Президента, Верховну Раду, Кабінет міністрів, КПРС, МВФ і «феодальну академію наук». Внести ясність у цю досить хаотичну картину і хоч якимось чином розібратися в причинно-наслідкових зв’язках стає просто необхідно, насамперед для численних читачів газети.
Апріорі варто визнати, що імплементація і деімплементація результатів референдуму, присвяченого іншій проблематиці, до минулого, нинішнього і майбутнього науки в Україні мають занадто вже опосередкований стосунок.
Недоречна, як мінімум, й іронія щодо висловлювань Ярослава Яцківа. Адже очевидно на рівні аксіоми, що наукова діяльність — інтелектуальна, творча діяльність, націлена на отримання, поширення та використання нових знань. Фундаментальні дослідження є однією з двох основних форм наукової діяльності і мають бути привнесені через освіту нашим наступникам із кінцевою метою — зробити їхнє і наше життя кращим. Останнє досягається через поліпшення якості виробленого людством продукту, що, у свою чергу, здійснюється за рахунок використання новітніх наукових знань, втілених у конкретні технології. Не знати чи заперечувати цю аксіому означає розписуватися в некомпетентності.
Оцінки ж діяльності й особистості Бориса Євгеновича Патона не можна не визнати безвідповідальними, поверхневими, тенденційними і несправедливими.
Будь-якому науковцю відомо, що будинки і споруди, системи енергозабезпечення, приладове устаткування, реактиви та матеріали, бібліотечний фонд і засоби зв’язку, якими він користується, побудовано, прокладено, оснащено й придбано під час президентства Б.Патона. Завдяки його зусиллям, а не всупереч їм! Адже всі матеріальні ресурси НАН створювалися (ми це знаємо не з чуток) за особистої участі і під організаційним керівництвом її президента.
А як бути зі створенням у період президентства Б.Патона нових інститутів суто фундаментального профілю: молекулярної біології та генетики, проблем міцності, теоретичної фізики, морського гідрофізичного (Севастополь), клітинної біології та генної інженерії, екології Карпат, світової економіки і міжнародних взаємин, а також інших наукових структур практично в усіх регіонах України? А що робити зі створеними науковими школами, а також тими, що отримали величезний розвиток, саме за фундаментальними галузями знань — Бродського, Кірсанова, Думанського, Зерова, Шмальгаузена, Рильського, Курдюмова, Боголюбова, Давидова, Приходька й іншими? Вони, що, теж займалися прикладними дослідженнями, зокрема електрозварюванням?
Зрештою, що накажете робити з фактом, на який посилається сам Л.Качковський — «за 10 років незалежності Україна втратила» не менше 5 тисяч чоловік, які прирівнюються на Заході до доктора філософії». Адже не на асфальті вони виросли, а в стінах тієї ж академії й у складі тих же наукових шкіл!
Стосовно того, що, мовляв, нагороджують Б.Патона вищими нагородами України, то тут далі власної версії причин подій не підемо. Сказав у «Борисі Годунові» О.Пушкін: «Да, жалок тот, в ком совесть нечиста!» Нечиста совість у виконавчої влади, нечиста перед усією наукою і народом у цілому, от і замолює влада гріхи свої. Але до чого тут закиди до Б.Патона? Безумовно, для нас великі заслуги Б.Патона в розвитку науки 1962—1988 років є незаперечними.
Якщо вже не можна обійтися без посилань на Захід, наголосимо, що саме там прикладна наука сама заробляє на своє функціонування. Тому прагнення В.Семиноженка заробити мільярд, отримавши з Інноваційного фонду 400 млн. грн., можна лише вітати. Як можна і потрібно вітати створення відповідних структур і механізмів для цього — технопарків.
Не покращує аналіз минулого науки і некоректність оцінок її престижності, статусу вчених і ставлення до них держави за часів СРСР. Просто нечесно стверджувати, що зазнали краху, «попри певні ілюзорні злети у військовій могутності», спроби керманичів пролетаріату і генсеків пригальмувати фазу спаду східнослов’янської цивілізації. Так, чого доброго, політ Гагаріна можна прийняти за ілюзію в оборонному комплексі. Але, по-перше, рідинні носії з їхньою багатоденною підготовкою до запуску ніколи прямо не стосувалися оборонного відомства. По-друге, за цим, аж ніяк не ілюзорним польотом стояли розробки фундаментальної науки: вітчизняних математиків, фізиків, хіміків, кібернетиків, металознавців.
Суттєвим і відчутним є внесок у наукові досягнення тих років і української науки, причому насамперед у таких фундаментальних напрямах, як фізика, хімія, геологія, математика, механіка. Всьому світу відомі наші досягнення в галузі космічної біології, флористики, фауністики, фізіології тварин і рослин, молекулярної біології. Це принаймні одному з авторів цієї статті дуже легко довести.
Відповідаючи на питання «Чи можна зрозуміти мотиви, якими керуються Президент, Верховна Рада чи Кабінет міністрів, визначаючи обсяги асигнувань на національну науку?» — скажемо: можна, якщо врахувати, що ВР, обов’язком якої є прийняття законів, на законодавчому рівні, у законі прямої дії зафіксувала рівень асигнувань не нижче аніж 1,7% від ВВП. Інша річ, що Президент і (а не «або», як у автора статті) Кабінет міністрів не один рік встановлюють планку на рівні 0,25—0,30% ВВП. От і відповідь на запитання «хто винний?», не завуальована, а пряма, відкрита і чесна. Після прийняття наприкінці 1998 року закону України «Про науку та науково-технічну діяльність» виконавча влада в особі Кабінету міністрів зобов’язана його виконати, а гарант Конституції, котрий декларує верховенство закону в країні, зобов’язаний контролювати його виконання і вживати відповідні заходи, що забезпечують реалізацію правових актів. У противному випадку вищі посадовці країни просто не відповідають зайнятим посадам.
Такими є справи у всіх країнах світу, що називають себе демократичними: державні діячі, не здатні виконувати і забезпечувати виконання законів, просто йдуть у відставку, звільняючи свої високі пости тим, хто з цією роботою впорається. Якщо ж говорити про В.Семиноженка, то закид, який можна адресувати йому, пов’язаний із тим, що він не досить жорстко виявляє свій характер і політичну волю в іпостасі віце-прем’єра, відповідального за втілення на практиці закону, співавтором якого є. Звісно, ми маємо моральне право сказати, що і президент НАНУ Б.Патон не завжди виявляє необхідну мужність, рішучість і громадянську сміливість у відстоюванні інтересів української науки. Не можна також не підкреслити, що наукова інтелігенція України в цілому навіть не прагне боротися за свої права, опонувати владі, бути моральним авторитетом для суспільства. Цинізм і байдужість перемагають мораль, честь і совість.
Що ж стосується становища науки в сучасній Україні, престижності самої діяльності, становища в суспільстві науковців, деградації та деінтелектуалізації нації, появи у народі комплексу другосортності, небажання Заходу бачити в Україні передову державу-конкурента, підступів МВФ, то тут із Л.Качковським ми, безумовно, згодні. Дійсно, попри численні і різнорівневі (від офіційних документів до виступів у пресі і приватних бесідах) застереження прем’єрів Кабінету міністрів Є.Марчука, П.Лазаренка, В.Пустовойтенка, В.Ющенка й А.Кінаха, численні бесіди з Президентом України, становище, у якому опинилася українська наука, може бути охарактеризоване терміном «колапс», коли пацієнт радше мертвий, аніж живий. Недалекоглядність, незацікавленість у науці влади, ставлення до неї як до чогось екзотичного з кунсткамери просто вражає, влада нічого не зрозуміла, нічого не навчилася й учитися не збирається. Причому як стара, так і нова стара влада. І, напевно, тому, що нової старої влади не буває, у такому сполученні існує лише стара влада, хоч би який макіяж вона на себе не наносила.
Час дедалі ясніше і чіткіше розставляє репери — вішки, оцінюючи становище, що склалося в самій науці, маневри окремих можновладців і не-владців стосовно науки й ситуації навколо неї. Історія, безумовно, відсепарує вторинних особистостей від, їй-богу, славного народу, котрий чесно, віддано і праведно слугує науці.