Поки не вдарив грім...

Катастрофічні події у світі останніх років переконливо свідчать, що людство ввійшло в еру природних і антропогенних катастроф.

Усвідомивши загрозу, найбільш розвинені країни світу приступили до створення аерокосмічних систем раннього попередження та моніторингу природних катастроф. Так, Європейський Союз щедро фінансує й інтенсивно виконує багатомільярдну програму ОМЕ8, мета якої — створення комплексу найсучасніших аерокосмічних засобів та методів запобігання природним і техногенним катастрофам. Не відстають від нього США, Канада, Японія та багато інших країн. ООН створила спеціальний комітет із об’єднання всіх наявних у різних країнах аерокосмічних систем, здатних вирішувати подібні завдання, в єдину світову суперсистему СЕО88. Експерти, котрі збиралися з усього світу в січні цього року в японському місті Кобе, звернулися до всіх держав із закликом виділяти не менш як 10% коштів національних бюджетів на розвиток систем запобігання та протидії природним катастрофам.

Україна продовжує використовувати типову для середини минулого століття систему запобігання та ліквідації наслідків природних і техногенних катастроф. Ситуація ускладнюється тим, що фінансування цих проблем протягом багатьох років здійснюється в недостатніх обсягах, до того ж кошти в основному витрачаються не на розвиток цієї системи й запобіжні заходи, а на ліквідацію катастрофічних наслідків. При цьому значна їхня частина поглинається громіздкими управлінськими структурами чи просто зникає.

Водночас в Україні ряд організацій Національної академії та Національного космічного агентства мають унікальний досвід створення й практичного застосування високоефективних (до того ж, що дуже важливо, недорогих порівняно із закордонними) засобів оперативного аерокосмічного дистанційного зондування. Наведемо лише кілька прикладів, що ілюструють реальні можливості українських аерокосмічних систем запобігання природним катастрофам.

У жовтні 1983 року за своїм традиційним маршрутом уздовж узбережжя Чукотки намагався пробитися до полярного порту Певек караван із 22 суден, які було повністю завантажено продовольством, пальним та іншим майном, необхідним для жителів Чукотки — полярників, геологів, будівельників і їхніх сімей. Через несподіваний великомасштабний рух багаторічних приполярних льодів караван виявився намертво затиснутим у протоці Лонга на південь від острова Врангеля. На виручку було спрямовано найпотужніші атомні криголами, що ламали гвинти, намагаючись врятувати караван, але безрезультатно — жахлива розв’язка ставала дедалі реальнішою. Склалася трагічна ситуація — один корабель затонув, ще одне судно було сильно пошкоджено.

Загибель каравану з вантажем вартістю понад 8 млрд. дол. була б сама по собі катастрофою. Вона спричинила б ще складнішу й дорожчу проблему — необхідність евакуації населення Чукотки, нездатного без продуктів і пального пережити сувору полярну зиму. Авіаційна льодова розвідка приносила невтішні новини — навколо каравану на багато десятків кілометрів непрохідна крига.

У цей час спеціалісти конструкторського бюро «Південне» й Інституту радіофізики та електроніки (ІРЕ) Академії наук УРСР проводили випробування на орбіті супутника «Космос-1500», запущеного 28 вересня 1983 року. На ньому було встановлено радіолокатор бічного огляду (РБО), розроблений і створений колективом українських спеціалістів під керівництвом професора А.Калмикова.

Для порятунку суден професору А.Калмикову за підтримки керівництва КБ «Південне» вдалося домогтися термінового припинення планових випробувань РБО на орбіті і «перенацілити» його на регулярну зйомку району біди в протоці Лонга. І вже перші зображення показали шлях порятунку каравану. Харківським радіофізикам, які вміли дешифрувати радіолокаційні зображення морських льодів, стало зрозуміло: навколо місця біди каравану біля північного узбережжя Чукотки дійсно важкі льоди. Але за 100 км на північ, біля острова Врангеля розташована велика ополонка, що являла собою зручну дорогу для каравану. На радіолокаційних знімках було також добре видно тріщини і розводдя у важких багаторічних льодах (вони були орієнтовані на північ), якими можна було провести караван.

Караван суден оперативно змінив напрямок руху й пішов на північ. Супроводжуваний атомними криголамами по розводдях, він добрався до зони молодої криги, а далі без особливих пригод благополучно прибув у порт Певек.

Таким чином було не тільки врятовано караван суден із вантажем, вартість якого більш ніж у 300 разів перевищувала всі витрати на створення і запуск ІСЗ, а й переконливо підтверджено високу практичну користь космічних радіолокаційних систем типу РБО супутника «Космос-1500».

Необхідно підкреслити, що таке підтвердження було зовсім не зайвим. Створення і запуск РБО здійснювали всупереч думці більшості провідних спеціалістів СРСР того часу в галузі дистанційного зондування. Провідні науковці московських і ленінградських інститутів висловлювали думку про безперспективність цієї розробки і неодноразово вимагали її припинити. Адже РБО супутника «Космос-1500» докорінно різнилася від пануючих тоді у світі та СРСР уявлень, якими мають бути космічні радіолокаційні системи моніторингу природного середовища Землі.

Лише безкомпромісна позиція керівника розробки професора А.Калмикова та його колег, прозорливість керівництва КБ «Південне» дозволили врятувати розробку. Ще одним яскравим прикладом використання українського космічного локатора було запобігання глобальній екологічній катастрофі в басейні Дніпра.

Концепція виявилася настільки вдалою, що цю експериментальну академічну розробку впровадили в серію, і супутники з РБО КБ «Південне» випускали практично без змін протягом більш як 20 років. Жодна космічна радіолокаційна система у світі (хоча вартість багатьох з них сягає без малого мільярда доларів) досі не може зрівнятися за ефективністю з цією системою.

Зараз зусиллями Національного космічного агентства України запущено модернізований варіант РБО супутника «Січ-1 М» із розширеною смугою огляду і більш сучасною системою бортової обробки даних. Це унікальний випадок «довгожительства» у практиці створення космічних систем.

На сьогодні у світі накопичено великий досвід створення космічних радіолокаційних систем дистанційного зондування Землі. На орбіті успішно працюють чудові за технічними характеристиками радіолокаційні системи супутників ЕК8, створених Європейським космічним агентством, супутника КАВК8АТ, створеного канадськими спеціалістами, ЕМУ18АТ, створеного спільними зусиллями фірм США та Європи. Це чудові, хоча і надзвичайно дорогі системи радіолокаційного спостереження Землі.

Однак серед спеціалістів у світі дедалі більше міцніє переконання, що, попри всю технічну досконалість цих радіолокаторів, створити на їхній базі ефективну систему глобального запобігання й моніторингу природних катастроф неможливо. Вона буде надзвичайно дорогою та громіздкою.

Провідні спеціалісти переконані, що необхідно використовувати недорогі, проте високоефективні радіолокаційні системи з оптимально підібраними параметрами, із бортовою обробкою даних у реальному часі та трансляцією їх безпосередньо необмеженому колу споживачів, тобто систем, подібних до тих, які створено в Україні.

У даний час колектив Центру радіофізичного зондування Землі ім. А.Калмикова у співпраці зі спеціалістами Центру аерокосмічного дослідження Землі Інституту геологічних наук і АНТК ім. О.Антонова створили сучасний комплекс дистанційного зондування. Він розміщений на літаку Ан-30 Міністерства з надзвичайних ситуацій України (МНС) й орієнтований, передусім, на оперативне вирішення широкого кола завдань виявлення та запобігання природним і техногенним катастрофам, які найбільш імовірні в Україні, — повеней, підтоплень, розливів нафтопродуктів, незаконних вирубувань лісів, забруднень, пожеж тощо.

Після того як колишнє керівництво МНС усвідомило, що комплекс справді може давати оперативну й об’єктивну інформацію про розвиток повеней (тобто чітко фіксувати де було затоплення, а де його не було), про наявність незаконних вирубувань у лісах і багато іншого, від його використання почали всіляко ухилятися. З компанії, що вклала кошти в його створення, стали вимагати відшкодування витрат на його охорону, технічне обслуговування тощо. Ніяких спроб хоча б ознайомити провідних спеціалістів МНС із його можливостями не було зроблено. Складається враження, що інформація, яку здатний давати цей комплекс, надзвичайно заважала попередньому керівництву МНС.

Нині цей комплекс використовують лише на одну соту його можливостей. За невеликі кошти, котрі змогло виділити Національне космічне агентство України, з його допомогою відпрацьовують нові методи отримання аерокосмічної радіолокаційної інформації.

А що ж робитиме Україна тоді, коли вдарить грім? Як запобігти величезним збиткам і людським жертвам, які викликають природні й техногенні катастрофи?

Може, все ж таки є сенс правильно визначити пріоритети і, спираючись на власний досвід, ввійти в систему держав, що володіють сучасними аерокосмічними засобами запобігання катастрофам, рівноправним партнером?..