Пограбування століття: з України зникло 40 тонн алмазів

Якби з якогось банку невідомо як зникло пуд-два золота, можна уявити, який зчинився б переполох у країні! Скільки статей було б написано з цього дуже незначного приводу! А скільки відповідальних осіб заприсяглися б із телеекрана, що беруть цю справу під свій контроль і, безумовно, знайдуть злодіїв та покарають винних...

Але чи ви чули бодай якийсь шелест із приводу зникнення неоціненного надбання України — її алмазного виробництва, яке заслужено поділяло свого часу пальму першості на цій почесній стезі зі Сполученими Штатами й виробляло понад 200 мільйонів каратів (тобто 40 тонн) алмазів на рік?

Проте ніхто ані словом не обмовився з цього приводу. А це ж було наше спільне з вами багатство — на кожного українця недавно припадало по граму високоякісних алмазів на рік. Деякі з них були абсолютно унікальні, оскільки створювалися неперевершеним науковим колективом в Інституті надтвердих матеріалів НАН України. На повну потужність працювали алмазні заводи в Полтаві, Львові, Бориславі, якими пишалася Україна.

У «загашнику» в українських учених було чимало дотепних ідей, котрі дозволяли з упевненістю дивитися в майбутнє, — в Києві тоді проходили тріумфальні міжнародні конференції, виставки, симпозіуми. Такої кількості технічних алмазів, скільки тоді вироблялося в нас у країні, і тепер було б достатньо, аби числитися серед провідних держав світу. Це була справжня коштовність, на якій трималося багато що в нашій країні — насамперед сучасна обробка металів, кераміки, гранітів тощо.

Недавно в редакцію тижневика, мабуть, із відчаю, звернувся кандидат технічних наук, заслужений винахідник України Євген Мошковський. Він повідомив, що його історія навряд чи здатна щось виправити в теперішній ситуації, але йому буде легше, якщо газета розповість людям, до якого абсурду може дійти становище в нашій нещасній країні.

Власне, ми вже писали («ДТ», № 476, 2002 р. «Патон перший зрозумів — цей час не повернеться ніколи...») про колишнього завідувача відділу Інституту проблем матеріалознавства НАНУ Євгена Мошковського, який, щойно президія академії розіслала документ про створення наукових кооперативів, створив майже перше в Україні мале наукове підприємство — Вишгородський алмазний завод. Завод швидко став на ноги і, попри всі нелегкі перипетії, що очікували Євгена Івановича на цьому шляху, досі є найуспішнішим науковим підприємством — найтиповішим представником хай-тека, який завжди здатний, спираючись на досягнення передових представників української науки, зробити несподіваний ривок уперед...

Певний час здавалося, що до цього наукового підприємства приєднається ще один гідний партнер — алмазний завод у місті Бориславі Львівської області. Пригадую, як до редакції тижневика прийшов контактний і життєрадісний співробітник НАНУ Григорій Мінченко. Він повідомив, що разом із колегами став акціонером алмазного заводу у Львівській області. «Стан заводу жахливий, — розповів Григорій Васильович, — але я докладу всіх зусиль, аби підняти виробництво й повернути колишню славу українським алмазам».

Правда, колеги підприємця з Інституту надтвердих матеріалів, почувши прізвище «Мінченко», не стали приховувати власної думки: «Пройдисвіт. Завод не підніме, але він про це й не думає, ним рухає лише нажива». Ми повідомили підприємцю невтішну реакцію колег. Він сумно усміхнувся й сказав: «Що ж ви хочете — така мораль науково-кримінального світу. Тут заздрість править усім...» — і попросив підтримати його, бо вороги й заздрісники напосідають, а без допомоги йому просто не вижити в таких умовах. «Зрештою, — стверджував тоді Мінченко, — ваша демократична газета друкує різні думки. Надрукуйте і мою, а час покаже, хто мав рацію в цій історії». Відділ науки вирішив тоді надрукувати розповідь про плани молодого підприємця — зрештою, у нашій науці не так і багато вчених, готових узятися за реальне виробництво. А тут явний приклад людини, яка на це зважилася. Тим паче що ми знали про успішний приклад Бориславського алмазного заводу і про те, що сам Євген Мошковський щедро виділив з отриманого ним інноваційного кредиту 570 тис. грн. на допомогу заводу в Бориславі у придбанні устаткування. Це була вища рекомендація...

І ось тепер економічні газети рябіють статтями з заклично-помітними заголовками. У них усім бажаючим пропонуються акції того ж таки Бориславського заводу штучних алмазів, який із таким ентузіазмом збирався підняти Григорій Васильович. Тепер у рекламних статтях розповідають, які чудові перспективи відкриваються перед тим, хто стане співвласником цього дуже перспективного підприємства. Серед інших благ, які нібито впадуть на голови того, хто зважиться придбати акції, — прибуток у розмірі 1,5 — 2 млн. дол. на рік...

— Я хочу попередити потенційних інвесторів про брехливість цих пропозицій, — розповів Євген Мошковський, коли я прибула до Вишгорода.

— Євгене Івановичу, але ця заява вам може дорого коштувати — адже якщо Григорій Мінченко не продасть свій завод, ви не одержите ані жодної гривні з позичених йому грошей, ані вашого устаткування...

— Устаткування доведене до такого стану, що тепер уже є брухтом. Там була складна електроніка й гідравліка, все це потребувало догляду і дотримання температурного режиму не нижче одного градуса, а в неопалюваних приміщеннях безповоротно вийшло з ладу все устаткування для синтезу алмазів, зокрема й 22 преси, які належали нашому ВАТ НПП «Прецизійні абразиви».

Мінченко колись приватизував державне підприємство, на мій погляд, дуже сумнівним шляхом за 20,4 тис. грн., а сьогодні реальна вартість навіть того, що залишилося від заводу, — п’ять мільйонів доларів. Вигідна угода з державою! І при цьому він як патологічно жадібна людина ще й не хоче повернути нам колись узяті кредити.

Отож отримати назад устаткування в такому стані ми вже не хочемо. Ми усвідомлюємо також, що свої ж інвестиції не зможемо повернути навіть судовим шляхом. Наш гіркий досвід свідчить, що львівські господарські суди виносять абсурдні рішення з цього приводу. Поміркуйте самі, в рішенні Львівського господарського суду зазначається, що ВАТ НПП «Прецизійні абразиви» не виконало умов договору постачання алмазної сировини, оскільки купило в Бориславського заводу її за вищу ціну (яка в півтора разу перевищувала ціну, закладену в договорі), і в судовому порядку зобов’язане зробити передоплату на суму 455 тис. грн. за 2 млн. 477 тис. каратів алмазної сировини, але вже за нижчою ціною. Ми були б раді купити цю сировину, та ще й за нижчу ціну, але суд не дає жодної гарантії, що замовник її одержить. А ми цілком точно знаємо: якщо ще раз вишлемо гроші на рахунок Мінченка, то алмазів не одержимо, бо на заводі в Бориславі їх уже не роблять. Та й заводу такого немає! Ось така трагікомічна історія...

— Не можу зрозуміти, як ви могли вплутатися в таку історію і передати свій чималий інвестиційний кредит людині з такою репутацією?

— А в нас не було іншого виходу. То були часи, коли гордість України — Полтавський алмазний завод — спочатку викупили перекупники, а потім продали його знаменитій Ірландській алмазній корпорації «Елемент сікс» (тобто «шостий елемент» — вуглець у перекладі з англійської). Сьогодні це головний монополіст у світі з алмазів. І нам розраховувати на отримання сировини звідси, як колись, не доводиться, тому що корпорація має намір із 2007 року вивозити з Полтавського алмазного заводу всю алмазну продукцію за кордон, оскільки на світовому ринку вона коштує дорожче (у три-чотири рази).

Утім, вони розглядали нас як конкурентів із самого початку, і було зрозуміло, що не схильні відпускати нам сировину. Бориславський завод штучних алмазів і алмазного інструменту в цих екстремальних умовах залишався для нас рятівною альтернативою. Тому ми були згодні віддати останнє, щоб допомогти заводу врятуватися. Тоді ми й надали Мінченку кредит, який ой як був потрібен нам самим. Та, видно, не судилося. Ми вже змирилися і з цією втратою...

Все-таки у Вишгороді знайшли вихід і з цієї ситуації. Ще в радянські часи тепер уже покійний академік Віктор Трефілов запросив до Києва на роботу вченого з Росії В’ячеслава Даниленка, щоб той зайнявся в Інституті матеріалознавства НАНУ динамічним синтезом алмазів. На щастя, запрошений виявився не тільки чудовим ученим, а й, що трапляється набагато рідше, чудовим менеджером. Невдовзі він організував відмінну експериментальну базу. Для цього вчений десь відкопав товстостінну трубу на сто кубів і почав там із допомогою вибуху одержувати алмазні нанопорошки. Уже перші випробування їхніх властивостей показали, що вони дозволяють буквально здійснити технологічну революцію.

На жаль, Даниленко через хворобу серця (а наш клімат на нього впливав явно негативно) був змушений повернутися в Росію. Проте перед від’їздом привіз у Вишгород до Мошковського свого зятя Володимира Падалка, відрекомендував його як наступника своєї справи і попросив українського колегу допомогти довести розпочату справу до кінця. До речі, зять — гуманітарій — виявився людиною залізної хватки. Він налагодив у Житомирі виробництво, в якому після вибуху утворюються надзвичайно тонкі алмазні порошки — завтовшки 10—100 ангстрем. При цьому з дуже високим виходом — до 50 відсотків.

Оскільки жоден завод у нас не міг би виконати всіх технологічних ланок цього процесу, в ньому був задіяний цілий ланцюжок виробництв. Таким виконавцем у ній був НДІ надтвердих матеріалів НАНУ. Із Житомира отриманий матеріал вирушає в ІСМ до академіка Миколи Новикова, де його очищають від графіту й спікають воєдино за спеціальними технологіями. У результаті утворюються своєрідні «йоржики».

А ось після спікання «йоржики» надходять до Євгена Мошковського у Вишгород, і тут із них на центрифугах відбирають тільки ті, розмір яких — 0,3 мікрона. Решта алмазних відходів («йоржики» більшого та меншого розмірів) вирушають на склад, бо для них поки що не придумали застосування. На цей час вдається використовувати лише 20 відсотків «йоржиків».

Але це ще не все. Після обробки у Вишгороді «йоржики» відправляють у Німеччину. Причому везуть їх у водному розчині, щоб вони не розліпилися. Тут їх поміщують у спеціальну рідину. Утворюється суспензія. І хоча в ній алмазних «йоржиків», як кажуть, кіт наплакав, вона робить дива — чудово полірує найтвердіші неметалічні матеріали: комп’ютерні диски, електронні матеріали, волоконну оптику. При цьому усуває будь-які тріщини. Після цього матеріали буквально змінюються й набувають нових властивостей.

Тому на такі суспензії існує надзвичайно широкий попит, зокрема в Японії. Досить сказати: якщо ціна статичних алмазів для тонкого полірування 15—30 центів, то за суспензію з «йоржиками» споживач готовий викладати шість доларів за карат. Ефект при цьому такий, що їх вигідно використовувати, навіть заплативши великі гроші. «Тепер, слава Богу, тримаємося на «йоржиках». Вони нас рятують, — розповідає Євген Іванович, — наноалмази вберегли нас від катастрофи і банкрутства».

Не забувають у Вишгороді і про свою стару любов — мікроалмази для шліфування, які тут навчилися робити так, що мало хто може з ними конкурувати у світі. Донедавна, доки поставлялася недорога сировина з Полтавського алмазного заводу, цю продукцію вони продавали у багато країн. Тільки один японський дилер купував у Вишгороді кілька мільйонів каратів. Проте, коли зупинився Бориславський завод і в Полтаві оголосили, що вивозитимуть усі алмазні порошки в Ірландію, перед багатьма іноземними дилерами, які працювали з Вишгородом, замаячіла перспектива комерційного провалу.

Один із них — японець — приїхав в Україну до академіка М.Новикова: мовляв, караул, гине бізнес — рятуйте. Є.Мошковський підказав вихід — купуй для нас китайську сировину. У Китаї запустили 23 нових алмазних заводи, деякі навіть потужніші за полтавський. Та й «Елемент сікс» відкрив там свій завод потужністю 350 млн. карат з умовою, що ті алмази споживатимуться Китаєм і не вийдуть на зовнішній ринок.

Довідка до відома: виявляється, китайці самі споживають близько мільярда каратів алмазів, майже стільки тепер споживає решта світу! США використовують лише половину цієї кількості.

Нині в Китаї перед алмазними заводами постала нелегка проблема реалізації сировини й порошків. Ось Євген Іванович і зорієнтував дилера з Японії за дуже низькими цінами купувати сировину в китайців, а в Україні (яка втратила власне виробництво) його переробляти. У жовтні японський дилер обіцяє привезти в Україну перший мільйон китайських каратів...

Отже, хай тимчасовий, але вихід для Вишгородського заводу знайдено. Звичайно, після того блискучого розвитку алмазної галузі в Україні, якою вона була ще 15—20 років тому, смішно говорити сьогодні про такі «успіхи». Але не гнівитимемо Бога! Цей успіх може завтра виявитися примарним, і Україна взагалі залишиться без своїх алмазів — адже ми ще не розповіли, що в нашій країні «головні друзі алмазів» — це українські судді (майже як у відомому шлягері).

Щоб підприємливим вишгородцям життя медом не здавалося і щоб вони не отримали назад свій кредит, пан Мінченко вдався до дуже грамотних кроків. Тут йому прийшла на допомогу технічна освіта — з його подачі відповідні органи перевірили на Вишгородському алмазному заводі... технологію. Виявляється, там використовують в очищенні соляну кислоту без ліцензії. Караул! І судді всерйоз розглядають це «порушення» технології, яка застосовується з давніх-давен. Досі нікому й на гадку не спадало вбачати в цьому якесь порушення. Але якщо дуже захочеш, можна скрізь побачити такі «порушення», що до кінця життя не відмиєшся...

Переді мною лежить стос документів із судів, у яких розглядалися всі ці претензії. Читаючи їх, інколи ловлю себе на думці, що або я, або той, хто писав усе це, збожеволів...

Як усе це могло статися? Залишається визнати — Євген Іванович дуже недооцінив пана Мінченка.

«Ця людина чудово розуміє особливості суспільства, в якому живе, і хвацько ними користується. Досить сказати, що цей пан обзавівся посвідченням помічника депутата і безстрашно розмахує ним у потрібний момент. Кажуть, допомагає. І не тільки це!.. Ми вже нічого від нього не хочемо, — якось втомлено й невиразно розповідає Є.Мошковський, — головне — показати ситуацію в галузі й хоча б просигналити суспільству про те, як гинуть останні з могікан при повній байдужості влади. Хоча, підкреслюю, це стратегічно важлива галузь для країни і її з самого початку не можна було віддавати в руки різним пройдисвітам та любителям легкої наживи».

Такий невеселий фінал історії великої галузі з виробництва алмазів у нашій країні, яка колись, за академіка Бакуля, була піонером цієї справи у світі. І кому вона так заважала в Україні?..