"Неконвертована" наука

Досі залишається актуальною теза українського біолога Олександра Демченка: нинішній стан справ із вітчизняними дисертаціями та публікаціями є причиною того, що всі вони потрапляють в одну братську інформаційну могилу ("ДТ", №17, 2005). У Росії вже давно шукають способів розірвати це порочне коло.

Ще 2008 р. голова ВАК РФ академік Михайло Кирпічніков заявив, що журнальний "список ВАК" - явище тимчасове, і потрібно орієнтуватися на публічні списки типу Web of Science та SCOPUS. Одне лихо – в таких списках російських журналів дуже мало, і якщо орієнтуватися тільки на них, то загальмується весь процес підготовки наукових кадрів вищої кваліфікації, особливо в соціально-економічних та гуманітарних галузях знань. Тому в Росії справа закінчиться тим, що всі орієнтуватимуться в основному на Російський індекс наукового цитування - РІНЦ (а інакше навіщо його створювали?). Та й це вже крок уперед, оскільки публічний індекс цитування примусить редакції журналів стежити за якістю своїх публікацій.

Звісно, додатково введуть невелику норму статей із баз даних Web of Science та SCOPUS. В Україні через відсутність власного цитат-покажчика ще довго доведеться задовольнятися "ваківським" списком журналів, куди в умовах платності публікацій та відсутності оцінки якості журналів можна писати що завгодно.

Тим часом МОНМС України 17 жовтня 2012 р. прийняло епохальне рішення, зобов'язавши здобувачів ученого ступеня кандидата наук мати принаймні одну статтю, опубліковану в журналах, котрі входять у міжнародні наукометричні бази даних, а для здобувачів ступеня доктора наук цей критерій збільшений до чотирьох статей.

Поняття "міжнародні наукометричні бази даних" у зазначеному наказі не розшифровується, але, очевидно, маються на увазі бази даних Web of Science та SCOPUS. Це рішення вже розбудило від сплячки наукову спільноту і, безперечно, стимулюватиме українських видавців просувати свої журнали у вищеназвані бази даних, а вчених – переглядати свої публікаційні стратегії. Зараз на платформі SCIMAGO є тільки 20 "скопусівських" українських журналів, тому потенціал для їх росту дуже великий. Отож, щоб результати наукових досліджень були "видимі" на глобальному рівні – а від цього прямо залежить конкурентоспроможність наукової системи країни, - необхідно передусім вирішити два завдання: Мати більше власних "конвертованих" журналів, які входять у бази даних Web of Science та SCOPUS.

Примусити (а також стимулювати) вітчизняних учених переорієнтуватися на публікацію результатів своїх досліджень у міжнародно визнаних журналах, що входять у вищезазначені бази даних. За останні 20 років більшість постсоціалістичних країн і країн, що розвиваються, прийняли власні стратегії для вирішення цих завдань, за винятком країн СНД. Що стосується першого завдання, то для його розуміння ми на базі іспанської платформи SCIMAGO побудували таблицю наявності "скопусівських" журналів та індикаторів їх якості, відповідно до імпакт-фактора (IF) цих журналів, для ряду країн Центральної та Східної Європи, Азії і Південної Америки ( див. табл. ). Як бачимо, Україна за станом своїх "конвертованих" журналів має найгірші позиції. Яким же може бути вихід із ситуації, що склалася? Звернемося до закордонного досвіду. Чимало країн (Китай, ряд країн Латинської Америки та ін.) запровадили урядові грантові схеми з підтримки національних журналів.

Для цього не потрібні великі кошти. Найважча перепона – пошук сильних авторів, здатних працювати в рамках мейнстриму у своїх галузях досліджень. Ігнорування цієї вимоги не дозволить просунути журнал у вищезазначені бази даних, а якщо і вдасться це зробити, то імпакт-фактор такого журналу буде нульовим. Понад те, навіть багато західних журналів, які публікують статті у руслі світових наукових тенденцій, мають близькі до нуля імпакт-фактори. Річ у тому, що глобальна неоліберальна повістка, яка охопила й велику науку, - швидкий розвиток дослідницьких фронтів, підігрітих інтересами великого транснаціонального капіталу, надмірна комерціалізація знань і приватизація Інституту наукової інформації США, домінування комерційних видавців наукової періодики і т.ін., - сформували елітний пул високоімпактних англо-американських журналів, що цитують один одного, у який прорватися з боку практично неможливо. Решті доводиться конкурувати в середньо- і низькоімпактних зонах.

На відміну від Росії, в Україні немає організації, яка б просувала свої журнали у Web of Science. МАІК/Інтерперіодика (Москва) завжди пропонувала свої послуги в цій справі українським журналам, але ті, боячись втратити суверенітет, відмовлялися. Гадаю, що й РІНЦ буде не проти взяти у свій оборот українські журнали. Він і так їх включає, але поки що через пристатейні списки літератури. Хіба зле будь-якому українському журналу мати свій імпакт-фактор у РІНЦ і порівнювати себе з російськими журналами? Перейдемо до вирішення другого завдання. Тут усе прозоріше. В авторів величезний вибір журналів - близько 10 тис., що входять у базу даних Web of Science, і понад 19 тис., що входять у базу даних SCOPUS.

Більшість їх, на відміну від українських журналів, - безкоштовні. Кожен автор, залежно від рівня отриманого результату, може підбирати для себе журнал з тим або іншим імпакт-фактором. Тут також справедливі наші зауваження щодо мейнстриму в науці. Не відстежуючи світовий потік наукових публікацій, ви не матиме шансів пробитися в ці журнали. Критерії такого мейнстриму – великий огляд англомовної літератури, просунута методологія з вашим внеском у її розвиток, велика емпірична база дослідження.

Щоб подивитися, як наукові спільноти тієї чи іншої країни публікуються в "конвертованих" журналах, причому в різних галузях досліджень, досить зайти на вищевказану платформу SCIMAGO. З допомогою оператора "Compare" ми побудували ряд суміщених графіків для чотирьох країн - України, Росії, Ірану та Туреччини. Вони, гадаю, не мають потреби в коментарях. Усі країни, у яких тепер, за даними Л.Вальтмана, Р.Тиссена та Н.Єка (2011) з Лейденського університету, спостерігається найбільше середньорічне зростання Web of Science-публікацій за період 2000-2009 рр., впровадили ті або інші стимулюючі заходи. У цьому списку Іран і Туреччина посідають, відповідно, перше (зростання 30,4%) та четверте (16,8%) місця у світі. Про досвід Туреччини писав згаданий на початку цієї статті О.Демченко. Сума винагороди для турецьких учених на початку 2000-х рр. становила 100-300 дол. за одну статтю, залежно від імпакт-фактора журналу.

А тепер Росія, розписавшись у тому, що без іноземної допомоги їй не обійтися, запускає програму мільйонних мегагрантів, аби залучити закордонних учених. Україні це не загрожує - і так ні на що грошей немає. Але публікаційні мікрогранти їй цілком під силу. Однак чи вистачить політичної мужності на цей крок?

А втім, може, причина в іншому? Наші правителі та чиновники звикли мати справу з великими грішми, і якісь незрозумілі публікаційні мікрогранти навряд чи викличуть у них інтерес, - надто багато метушні. Але я в цьому бачу єдиний маловитратний шлях для виведення публікаційної активності України на новий рівень.