Наука в Україні: особливий шлях розвитку чи глибокий занепад?

Нинішня система фінансування наукових досліджень в Україні - геть неефективна. Щороку мільярди гривень викидають не на розвиток сучасної науки, а на соціальний захист науковців, перетворюючи їх на привілейовану касту після досягнення пенсійного віку. Як наслідок - наука в Україні вже давно набула ознак наукоподібного хуторянства, від якого ані суспільство, ані держава не отримують належної користі.

Наголосимо, що на відміну від спорту, масової культури й політики пересічному громадянинові важко пояснити доступною мовою важливість і необхідність розвивати науку в кожній країні, якщо країна претендує на означення "цивілізована". Тому спробую зробити це за допомогою такого ланцюжка: фундаментальна наука → прикладна наука та дослідно-конструкторські розробки → зразки нових матеріалів, приладів, технологій тощо → застосування цих зразків у виробництві, сфері послуг, побуті тощо.

Усі найпотужніші країни світу дбають про високий рівень розвитку кожної ланки цього ланцюжка, незважаючи на те, що переходи між ними часто не є ідеальними. Можна навести сотні прикладів, коли відкриття фундаментальної науки негайно знаходили застосування. Класичний приклад: К.Рентген отримав першу Нобелівську премію з фізики за відкриття Х-променів, які практично відразу ж знайшли застосування в медицині (зауважимо, що український фізик І.Пулюй провів відповідні експерименти раніше за Рентгена і оприлюднив результати паралельно з ним, але премії не отримав).

Проте можна навести й не меншу кількість великих відкриттів, за які авторам присудили Нобелівську премію, але які досі не знайшли (і, мабуть, ніколи не знайдуть) практичного застосування. Зокрема, це стосується астрофізики й фізики елементарних частинок. Скажімо, важко уявити, що недавно відкритий бозон Гіґґза, існування якого геніальний британець П.Гіґґз (P.Higgs) передбачив ще півстоліття тому, протягом найближчого часу знайде якесь застосування.

Зважаючи на це, фундаментальна наука має ознаки специфічного виду спорту - blue sky research, тому цивілізовані країни змагаються у кількості добутих нових знань. Це вважається вкрай важливим для потенційного практичного застосування і престижним для країни (як медалі на Олімпійських іграх). Як результат - уже багато десятиліть триває полювання за розумними головами, інтенсивний drain of brains до розвинутих країн (насамперед США) набрав масового характеру.

Оскільки Україну, на превеликий жаль, важко віднести до розвинутих країн (ура-патріотам пропоную подивитися таблицю індексу людського розвитку, яку щороку складає ООН), питання необхідності розвивати й адекватно фінансувати фундаментальну науку стоїть дуже гостро. А нині, коли країна вже понад рік перебуває в стані фактичної війни, проблема актуалізувалася ще більше. Звичайно, країні дуже потрібна сучасна зброя, але ж НЕМАЄ часу на реалізацію наведеного вище ланцюжка, тому її доцільніше купити. Або купити готові технології і негайно виробляти. Отже, зрозуміло, що буде неминуче скорочення фінансування наукових досліджень. І тут закладено "бомбу": якщо ОДНОЧАСНО зі скороченням фінансування не провести РЕФОРМИ в науковій сфері, то сучасна наука в Україні помре остаточно. За кілька років іще чимало наших найрозумніших виїде за кордон, не менше перейде в інші сфери, де краще платять. Залишиться здебільшого "баласт", який сприйматиме зарплату як соціальну допомогу. Головна проблема саме в надмірній кількості "баласту" в науковій сфері України, а тому неминуче скорочення фінансування, але без кардинальних реформ, призведе лише до збільшення кількості й ролі "баласту", втрати креативного прошарку науковців.

Загальновідомо, що твердження про засилля "баласту" в науковій сфері (зокрема й серед академіків!) генерали української науки сприймають як єресь, тому решту цієї статті присвячено аргументації неефективності фінансування й менеджменту фундаментальної науки в Україні (прикладна наука - окрема тема).

Проведу аналогію з футболом, бо практично всі цікавляться цим народним видом спорту. Отже, всім відомо, що в нас на національному рівні є два суперклуби - "Динамо" і "Шахтар", кожен з яких по черзі (або з кількарічною перервою) стає чемпіоном. Проте всі добре знають, що чемпіонство в Україні мало що говорить про рівень цих клубів на міжнародній арені, де обидва наші гранди дуже часто ганебно вилітають з Ліги чемпіонів уже після групового турніру або навіть не спроможні туди потрапити. Власне, за всі вже майже 24 роки незалежності ці клуби лише по разу показали справді високий європейський рівень, коли "Динамо" дійшло до півфіналу Ліги чемпіонів, а "Шахтар" виборов кубок Ліги УЄФА. Аналогічне можна сказати і про національну збірну - завжди це була посередня команда, яка лише одного разу спромоглася увійти до вісімки найсильніших команд - на ЧС-2006.

А тепер перейдімо до науки й критеріїв її визнання на міжнародному рівні. Власне, з найвищим критерієм - лауреат Премії ім. А.Нобеля або Премії Н.Г.Абеля (друга є повним аналогом першої, але для математиків) - усе зрозуміло: жоден український науковець за часів незалежності їх не отримав. Проте буде справедливим зауважити, що тут - цілковита аналогія з титулом чемпіона світу у футболі: пальців двох рук із запасом вистачає, аби перерахувати країни, представники яких отримували ці премії за останні 23 роки. Ці країни - сучасні лідери у сфері наукових відкриттів - всім відомі: США, Великобританія, Франція, Німеччина, Японія та ще кілька країн, представники яких час від часу здобувають Премію імені Нобеля або Абеля.

Отже, щоб оцінити вагову категорію України у світовому науковому рейтингу, маємо зрозуміти - місце в першій десятці їй явно не світить. Для того щоб визначити реальне місце України серед решти країн, зокрема в Європі, розглянемо додаткові критерії. Власне, ці критерії добре відомі, і можна знову навести аналогію з футболом. Наприклад, УЄФА щорічно складає рейтинг країн, який відображає рівень клубного футболу всіх країн, і, попри не надто видатні виступи наших клубів, на тлі провідних європейських країн Україна виглядає непогано, бо регулярно входить до топ-десятки. Адекватним аналогом УЄФА у сфері науки є наукометрична база даних Web of Science, яка є власністю світового медіагіганта Thompson Reuters. Оскільки ця база даних (як і багато інших) є платною, то наведені нижче промовисті дані доступні далеко не кожному. Для прискіпливого читача уточню, що наведені нижче сумарні дані по всіх наукових напрямах узято з Thomson Reuters WEB of Science (Core Collection).

Отже, перейдімо до аналізу показників цього світового лідера наукометричних даних (до речі, 2014 р. він відзначив своє 50-річчя). Найзрозумілішим показником для широкого загалу тут є кількість наукових праць, опублікованих науковцями країни у наукових виданнях, які індексуються цією наукометричною базою. Мовою футболу - беруться до уваги не просто всі поспіль матчі, а лише ті, які проводилися на міжнародних змаганнях певного рівня (Ліга чемпіонів, Ліга Європи тощо). На рисунку 1 (крива 7) наведено динаміку зростання (точніше стагнації) продуктивності українських науковців протягом 20 років незалежності і (для порівняння) динаміку для низки інших країн світу. Їх перелік не випадковий, до нього ввійшли країни, порівнянні з Україною за кількістю населення та рівнем економічного розвитку (певний виняток становить Південна Корея). Показники РФ наведено лише для того, щоб наочно показати, що збереження совєтської моделі розвитку науки там, як і в Україні, нічого доброго не дало.

Читач легко помітить, що на початку незалежності Україна, видавши 5105 наукових праць, 1992 р. випереджала за продуктивністю всі ці країни, окрім Польщі (але й тут відставання було незначне). Більше того, виявляється, що 20 років тому наука в Ірані була в зародковому стані (262 наукові роботи в усіх галузях науки за 1992 р.), а успіхи науковців Румунії і Туреччини були просто сміховинні порівняно з нашими. І ось минуло 20 років: науковці України опублікували 6317 наукових праць (з них науковці НАНУ - майже 4300), тобто лише на 20% більше, ніж 1992 р. Темпи зростання ганебно низькі порівняно з країнами-конкурентами: тепер Україна продукує у п'ять разів (!!!) менше наукових праць, ніж Іран чи Туреччина, і майже вдвічі менше, ніж Румунія. Всі інші країни також успішно "обставили" Україну, а Південна Корея за цей час увірвалася до когорти світових лідерів: 63 341 робота в 2012 році, тобто в 10 разів більше, ніж спромоглася Україна. Абсолютно очевидний факт, що найближчими десятиліттями Україна не має жодних шансів повернути собі те місце, яке вона посідала у світовій науковій спільноті 20 років тому. На жаль, у науці значно важче зробити якісний стрибок, ніж у футболі, в якому достатньо вкласти мільярд доларів у клуб, і він уже за кілька років "гримить" в усьому світі (яскравий приклад - англійський Манчестер Сіті).

Читач може запитати: "А чому не подано порівняння з провідними країнами світу? Можливо, кількість публікацій зовсім не пов'язана з нобелівськими преміями?" Насправді, кореляція чітка й однозначна. Кожна з країн "Великої сімки" (G7) публікує в 20 і більше разів (США - майже в 100 разів!) наукових праць, ніж Україна. Будь-який провідний університет у світі (Гарвард, Оксфорд, Кембридж…) видає набагато більше конкурентоспроможної наукової продукції, ніж усі академії наук та університети України разом узяті. Конкретний приклад: University of Nottingham (автор має пряме відношення до цього британського університету), який є просто дуже добрим (але не топ!) університетом у Європі. За 2012 р. викладачі й науковці цього університету видали майже 4200 праць, тобто стільки, скільки всі установи НАНУ разом узяті. У цьому університеті працює 9000 працівників, тобто в 4,5 разу менше, ніж у НАНУ. До того ж кожен викладач університету має два рівносильні обов'язки: навчати студентів і проводити наукові дослідження. Тепер - про кореляцію між кількістю наукових праць і преміями: протягом останніх 20 років Нобелівську премію отримав один професор-фізик Ноттінґемського університету й один випускник-економіст цього університету, який тепер працює в США.

Отже, протягом 20 років в Україні відбулася справжня катастрофа в розвитку наукових досліджень, що відповідають міжнародним стандартам. Від суспільства цей факт старанно приховують і все подають як тимчасові труднощі, пов'язані з недостатнім фінансуванням. Найвищі чиновники від науки - насамперед члени президії НАНУ, які керують науковими дослідженнями в країні (за законом НАН України є "вищою науковою організацією в країні"!), - або не усвідомлюють цього, або свідомо приховують. Зокрема, регулярно наводять викривлені дані про буцімто світові досягнення наших учених, що спираються на якісь екзотичні критерії (свіжий приклад: в НАНУ одна наукова установа - звичайно за бюджетні кошти - оцінює продуктивність українських науковців на базі пошукової системи Google Scholar, хоча в жодній цивілізованій країні дані з цієї бази не сприймають як аргумент). Зауважимо, що президія НАНУ традиційно складається з академіків глибокого пенсійного віку, тому їхнім головним завданням є збереження status quo. На жаль, ані в уряді, ані в парламенті України також немає адекватного розуміння реальної ситуації в науково-технічній сфері, яку в Україні традиційно репрезентують передусім НАНУ (40 тис. працівників), а також іще п'ять галузевих державних академій і кілька провідних університетів (перелік дуже короткий - Київський ім. Шевченка, Львівський ім. Франка, Харківський ім. Каразіна, НТУ "КПІ").

Доречно коротко пояснити, чому жодного з наших університетів немає у престижних рейтингах ТОП-200 чи бодай ТОП-400 університетів, що їх щороку складають три найвідоміші організації. Візьмімо для прикладу найсвіжіший рейтинг Times (складає британський журнал Times Higher Education) за 2014/15 навчальний рік, що є у вільному доступі в Інтернеті. Там у ТОП-400 - два турецькі університети, Варшавський, Празький (Карла Великого), Новосибірський і низка університетів іще донедавна країн третього світу: Таїланду, Пд. Африки (аж два !), Колумбії, Макао… але немає Київського, Харківського чи Львівського. Чому? Причина проста - 60% успіху визначається рівнем науки в університеті і лише 30 - рівнем викладання! Зокрема, аби лише потрапити на розгляд до Times, потрібно щороку мати понад 200 публікацій у журналах зі згаданої вище наукометричної бази Thomson Reuters WEB of Science. Цей мінімум із певним запасом проходить лише КНУ ім. Шевченка, але для місця в ТОП-400 цього явно замало. І тому провідні університети низки країн третього світу нас випереджають.

Про реформи в науковій сфері України говорять звід початку незалежності. Проте в 90-х рр. мало хто мав уявлення про організаційну структуру, систему зовнішнього управління та внутрішнього менеджменту наукових досліджень на Заході, тому ми фактично займалися "винайденням велосипеда". На зламі двохтисячних, коли відбулося масове розповсюдження Інтернету, ситуація різко змінилася. Тепер не потрібно їхати у відрядження для вивчення зарубіжного досвіду - величезна кількість інформації є в Інтернеті (її треба вміти знайти й іноді заплатити за її надання). На тлі цього інформаційного прориву "залізобетонні" аргументи найвищих чиновників від науки (членів президії НАНУ, керівників інших державних академій і МОН) про недостатнє фінансування наукових досліджень є свідомим обманом суспільства. Тут доречно знову повернутися до футболу і згадати, що були сезони, коли власники "Динамо" витрачали десятки мільйонів доларів на придбання зарубіжних "зірок", а клуб ганебно провалював сезон у європейських кубках. Наприкінці ж 1990-х, коли грошей на це не було, Dynamo Kyiv знали у всій Європі як суперклуб.

На рисунку 2 видно, як ганебно провалювали сезон за сезоном керманичі української науки і депутати ВР, які щороку виділяли гроші. Дані взято з законів про державний бюджет України за відповідні роки. Автор свідомо оминув 90-ті рр., коли економіка України занепадала, і це негативно позначалося на всіх сферах включно з науковою. Проте на початку цього тисячоліття ситуація змінилася, і в період 2001–2008 рр. (включно) економіка зростала, і саме цей період яскраво показує, що кошти витрачалися вкрай неефективно.

Отже, криві 2, 3, 4 і 5 показують динаміку зростання бюджетного фінансування (для допитливого читача уточнимо, що це гроші лише з загального фонду) чотирьох провідних (щодо обсягів фінансування) наукових організацій України: НАН України, НАМН України, НААН України та Київського національного університету (КНУ) ім. Т.Шевченка. Для кращого розуміння того, що фінансування збільшувалося шаленими темпами, подано криву 1, яка відображає зростання бюджетного фінансування Верховної Ради. Знаючи загальну нелюбов громадян до наших ненаситних депутатів, мабуть, ніхто не сумнівається, що себе вони ніколи не обділяли. Виявляється, це не зовсім так: вони себе явно обділили порівняно зі згаданими вище академіями наук і КНУ ім. Шевченка. Справді, за період 2001–2008 рр. зростання видатків на ВР зросло майже в 5 разів (точніше, в 4,9 разу), і сумнівно, що знайдеться якесь міністерство чи відомство, яке мало вищі темпи бюджетного фінансування. Але ж НАН, НАМН і Київський університет ім. Т.Шевченка таки мали набагато вищі темпи, а темпи зростання фінансування НААН лише трохи нижчі, ніж наших депутатів. Фінансування НАНУ й КНУ за цей період зросло до 2077 млн грн і 392 млн грн на рік, тобто майже в 7 і 6 разів відповідно. Щодо фінансування НАМН, то тут спостерігається подальше фантастичне зростання ще й в епоху Януковича, коли фінансування інших академій практично заморозили. Мабуть, академіки-медики пообіцяли Януковичу відкрити секрет вічної молодості.

Виникає природне запитання: який результат того, що кошти платників податків так щедро вкладалися в розвиток наукових досліджень в Україні? Результату немає: з відповідної кривої на рисунку 1 випливає, що Україна збільшила за період 2001–2008 рр. кількість конкурентоспроможної наукової продукції лише на 25%. За той самий період науковці країн-конкурентів збільшили аналогічний показник у рази: наприклад Польщі - майже вдвічі. Невже Польська АН і Варшавський університет мали вищі темпи зростання державного фінансування?! Ясно, що ні, але в Польщі від науковців і викладачів уже давно вимагають не просто дивитися в небо й щось там вигадувати, як було в XIX ст., а працювати на результат, тобто демонструвати конкурентоспроможну на міжнародному науковому ринку продукцію. Знову аналогія з футболом - виграш "Динамо" в чемпіонаті України ні про що не свідчить, бо команда вже багато років не може пробитися до Ліги чемпіонів.

Окремо слід сказати про багаторічні заклинання представників наукової еліти (кортить узяти це слово в лапки) про легендарні 1,7% ВВП на науку, яких жоден уряд не може забезпечити. Справді, цю цифру закладено у відповідному законі, проте вона включає і НЕбюджетне фінансування. І тут виникає важливе запитання - а яку, власне, частку повинна фінансувати держава? Очевидно, в умовах, коли колишнє "народне господарство" зазнало тотальної приватизації, абсолютну більшість прикладних наукових розробок повинен фінансувати приватний бізнес, а не держава. Єдиний великий виняток - розробки для зміцнення обороноздатності України. Але, як тепер стало абсолютно очевидно, ними серйозно ніхто не займався. В часи СССР держава просто зобов'язувала підприємства виділяти певну частину прибутків "на науку". Наші наукові генерали це добре знають, і було би логічно, аби вони не волали "Державо, дай грошей!", а лобіювали закони, які змушували би Ахметова, Пінчука, Коломойського та інших олігархів вкладати гроші в прикладну науку й наукові розробки. Натомість наші академіки, високопосадовці МОН і депутати-популісти регулярно вводять суспільство в оману, твердячи про позахмарні відсотки ВВП, які, мовляв, виділяють на науково-технічну сферу в інших країнах. Нижче наведено таблицю з відповідними даними, взятими з дослідження The research & innovation performance of the G20. Її опублікувало 2013 р. згадане вище агентство Reuters. Аби не стомлювати читача цифрами (більше можна легко знайти в Інтернеті), частину країн "Великої двадцятки" опускаємо (США, Індія, Китай, Німеччина), оскільки економіка цих країн незрівнянно потужніша, ніж українська.

Як бачимо, в бюджеті жодної з наведених у таблиці країн не закладено 1,7% ВВП на науку і науково-технічні розробки. Більше того, Туреччина, Аргентина й ПАР вкладають приблизно стільки ж бюджетних коштів на науку (піввідсотка від ВВП), як і Україна. Проте графіки на рисунку 1 показують, що ми в 2-5 разів відстаємо від цих країн за науковими публікаціями. Зауважу, що відповідні показники по країнах Євросоюзу відрізняються в рази. Зокрема, сукупне фінансування у відсотках від ВВП у Румунії - 0,50% і Польщі - 0,76, тобто практично таке саме, як в Україні, а результати, як бачимо з графіків на рисунку 1, геть різні. Абсолютно очевидно, що при раціональнішому та більш адекватному сучасним реаліям використанні бюджетних коштів Україна не опинилася б на порозі клубу найвідсталіших країн у цій сфері.

Виникає природне запитання: хто понесе відповідальність за змарновані кошти платників податків? Ясно, що ніхто, бо в країні навіть за очевидні злочини на Майдані в лютому 2014 р. досі нікого не покарано. Власне, з правового погляду і покарати дуже важко, бо система звітування за використані кошти не змінилася з часів СССР. Немає сумніву, що, маючи бажання, правоохоронні органи могли би знайти чимало фактів фінансових зловживань, зокрема використання коштів на псевдонаукові дослідження (можна навести просто кричущі факти!), але на тлі відсутності покарань за багатомільярдні зловживання в багатьох інших сферах - це видаватиметься вибірковим правосуддям.

Отже, ми плавно підійшли до головного запитання: "ЩО РОБИТИ з науково-технічною сферою в Україні?" Та про це - в наступній статті.

Рис.1. Продуктивність науковців окремих країн (кількість наукових публікацій) за період 1992-2012 рр. Крива 1 - Польща, 2 - Румунія, 3 - Туреччина, 4 - Іран, 5 - Аргентина, 6 - Пд. Африка, 7 - Україна, 8 - Південна Корея, 9 - Росія. Джерело: Thomson Reuters WEB of Science (Core Collection)

Рис.2. Бюджетне фінансування (в млн грн) провідних наукових організацій України і Верховної Ради України в 2001-2012 рр : крива 1 - ВР України, 2 - НАН України, 3 - НАМН України, 4 - НААН України, 5 - КНУ ім. Т.Шевченка. Джерело: Сайт Верховної Ради України