НАУКА, ЯК І ОСЕТРИНА, НЕ БУВАЄ ДРУГОЇ СВІЖОСТІ

Із твердження, винесеного в заголовок, випливає, що сучасної науки в Україні немає, оскільки давно відсутнє не тільки нове обладнання, а й інформація про поточні результати. Остання вкрай необхідна для отримання якихось нових знань. Звісно, тут є сучасне українознавство, ми на передньому краї досліджень по екологічних аспектах ядерних катастроф. Така ж ситуація й в Африці: локальна етнографія, місцеві види флори та фауни... Але відмінності між цим континентом і нашою Батьківщиною усе ж є: там дослідження природи науковими методами ще не починалися, а у нас давно перебувають у комі (чи вже віддали Богові душу). Ці замітки стосуються природничих наук, проблеми гуманітарних різняться, і тут розглядатися не будуть. Саме колапс фундаментальних досліджень варто було б обговорювати в рамках дискусії з «навколонаукових» питань, що проводиться на шпальтах «ДТ».

Шлях у третю категорію

Колись сучасна наука в Україні була. У 20—30-ті роки минулого століття до неї належала й електротехніка (включаючи електрозварювання), котра до початку цього століття була інженерною дисципліною, лише з історичних причин збереженою в НАНУ. У 50—60-ті роки активно досліджувалися ЕЦОМ (до комп’ютерів добратися не зуміли), ряд досягнень отримано в оборонній і космічній програмах СРСР, в інших галузях. Але вже до 70-х років позначилися труднощі, і в зародженні нових напрямів радянська наука ролі вже не відігравала. Не було помітного внеску ні в інформаційні технології, ні в сучасні біомедичні дослідження, ні у вивчення нових матеріалів.

Таке становище було зумовлено не тільки (або не стільки) труднощами матеріального порядку — централізована економіка могла б концентрувати ресурси, якби було усвідомлення того, що йдеться про її існування. Частина провини за це лежить на застійній бюрократії, частина — на науковій еліті, безумовно кваліфікованій і заслуженій, а частина — на науковому співтоваристві СРСР у цілому. Однією з головних причин цього недогляду були труднощі з інформаційним забезпеченням: тодішня система «журнали — реферативні видання», котра із деяким запізненням була доступна і для радянських учених, почала захлинатися в наростаючому потоці інформації. На Заході ці труднощі компенсувалися неформальними зв’язками, зростанням ролі конференцій і семінарів, тож динаміка розвитку збереглася. Через «залізну завісу» учені СРСР були відрізані від цього спілкування, і виявилися нездатними адекватно оцінити ситуацію. Необоротність такого стану справ не усвідомлювалася. Критика була «конструктивною», не було того скептицизму, що переважав у природничо-науковому середовищі з політичних і соціальних питань.

Результати подальшого розвитку виявилися катастрофічними. Відповідно до класифікації на країни, що створюють нові технології (I), здатні до використання цих технологій (II) й інші (III), Україна була віднесена до останньої, третьої категорії. А років 30 тому ми опинилися б у першій категорії. Така оцінка об’єктивна. Наприклад, типовий студент, вивчаючи інформаційні технології, має досвід спілкування з комп’ютером, який можна порівняти із досвідом західного школяра. Суспільство в цілому навіть не підозрює про сучасні технологічні можливості (приклади: Інтернет, біотехнології, стан медицини). Інноваційних імпульсів згори не видно: еліта ще не розібралася зі сталевими і шоколадними бізнесами, не кажучи про нафтогазові інтереси. Оскільки якихось спроб переходу в категорію II немає, то відсутня і потреба в сучасному науковому потенціалі хоча б в обсягах, необхідних для розуміння і самостійного використання нових технологій.

Інформаційне удушення

Сучасні наукові дослідження неможливі без повної й оперативної інформації, що забезпечується тільки за допомогою баз даних, пошукових систем, електронних версій журналів. Ще років 20 тому і аспіранта-початківця, і шанованого академіка (чи його провідних працівників) щотижня можна було зустріти в бібліотеці будь-якого інституту: нова журнальна розкладка могла забезпечити певний рівень інформованості, оскільки у великих наукових центрах всі основні журнали були доступні. Зараз в Україні є по одному-два примірники провідних журналів, до того ж вони розкидані по різних бібліотеках. Електронна система інформації, що включає швидкий Інтернет, доступ до бібліографії (бази даних типу Web of Science) і до електронних версій журналів, в Україні відсутня. Тільки така система дозволяє досліднику за секунди знайти потрібні роботи серед мільйонів публікацій і відразу ознайомитися з ними, причому все це відбувається не в бібліотеці, а на робочому місці. Тому ті крихти інформації, що потрапляють до нас, не можуть бути систематизовані і цінності не представляють.

Що ж доступне для нас? Набір російських (старих союзних) журналів змінився мало, але їхній зміст зараз слабо відбиває новітні наукові напрями. Крім того, вони запізнюються на півроку і довше. Місцеві наукові видання містять ще менше сучасної інформації (пропорційно рівню фінансування). Певне, Україна має лише кілька видань, котрі мають хоч якийсь імпакт-фактор і світову аудиторію. Доступ до некомерційної інформації (препринтів чи науково-популярних текстів) через Інтернет обмежений, тому що погана якість останнього.

Особливо слід зупинитися на інформаційному аспекті міжнародних зв’язків. Деякий внесок від різних гуманітарних акцій (грантів, програм обміну тощо) в інформаційній галузі не змінює картини: повна й оперативна інформація залишається недоступною. Епізодична участь у конференціях (будь-які канали регулярного фінансування відсутні) тільки демонструє нашу неінформованість. Ті вчені (не більше 10% від загальної кількості), котрі пов’язані із західними партнерами на постійній основі, поінформовані лише частково: зазвичай вони можуть отримати поточну інформацію з вузької теми від партнерів і використовувати сучасні інформаційні можливості під час візитів. Тому при участі в спільних роботах ми не виявляємося в ролі лідера (але можемо бути експертами чи просто дешевою і кваліфікованою робочою силою).

У принципі фундаментальні наукові праці не потребують якогось особливого інформаційного чи іншого забезпечення; потрібні лише талант, везіння і кваліфікація. Тому відповідь на запитання: «Чи може в Україні з’явитися нобелівський лауреат?» («ДТ», №40, 2003) позитивна, але з додаванням «як і білий гриб може вирости на Хрещатику». Гадаю, що з нобелівських результатів останніх тридцяти років тільки високотемпературна надпровідність могла бути відкрита в наших умовах, оскільки ще живі ті, хто має фундаментальну освіту (хоча їх не можна назвати сучасними вченими через слабке знання поточних наукових результатів). А от імовірність зробити просто роботу високого класу, які з’являються в кожному випуску Science чи Nature, у нас така ж, як і для цього нобелівського результату, оскільки ні інформації, ні обладнання немає.

Наявний інформаційний сурогат дозволяє отримувати тільки малоактуальні результати, що публікуються зазвичай у місцевих виданнях, невідомих у світі. Таким чином, ця активність ніякого впливу на розвиток сучасної науки не справить. Якоїсь користі від неї в Україні теж очікувати не слід: ні кваліфікованих кадрів не підготувати, ні принципових інновацій не стимулювати. При цьому ніяких претензій до якості цієї діяльності тут не висловлюється — дослідження можуть бути оригінальними і складними, але неактуальними через нехтування поточних результатів.

Замок науки

Вважається, що обсяг суттєвої наукової інформації подвоюється за кілька років, тож за останні 15 років наші знання удесятерилися. Виходить, 90% нинішньої наукової інформації було отримано, коли Україна вже була ізольована від наукового співтовариства, і цей масив професійно сприйнятий не був. Тому осіб, які знають сучасний стан науки, тобто вчених у повному сенсі цього слова, в Україні зараз немає. Є застаріле обладнання, площі (тут, із зрозумілих причин, ситуація неухильно поліпшується), але немає вчених: ні висококваліфікованих, ні середнього покоління (зазвичай вказують тільки на цей провал), ні молоді. Ті, хто продемонстрував науковий потенціал років 15—20 тому, до цього часу декваліфікувалися в інформаційному вакуумі, наступне покоління не могло реалізуватися в наших умовах.

Рівень підготовки наукової зміни не лишає будь-яких надій. Національні університети мають вікові традиції, але вкрай відсталу матеріальну базу. У інженерній школі Мічіганського університету пам’ятають нашого С.Тимошенка. Але напевно він дуже здивувався б, познайомившись із обладнанням «чистих кімнат» — практикумів із сучасної електронної технології. Гадаю, їхня кількість (і якість) перевищує все, що було в СРСР, а зараз є в Росії (де намагаються підтримати цей напрям). В Україні навряд чи є хоч одна така діюча установка. Тож підготовка фахівця із сучасної електроніки в нас неможлива: немає ні багатомільйонного обладнання, ні кадрів, які могли б навчати на ньому студентів. Це той напрям, де ми вже відстали назавжди (тобто відродження можна почати тільки з нульового циклу: імпорту фахівців).

Ще небезпечніша деградація, що намітилася у викладанні базових курсів. Наприклад, якийсь період у 60—70-х роках квантову механіку в Київському університеті поперемінно читали відомі вчені, академіки А.Давидов і С.Пекар. Студент-фізик, який міг порівнювати ці дві інтерпретації, автоматично опинявся на передньому краї науки. Нині у західному університеті середнього рівня не знайти професора, котрий читає основні курси і не є активним дослідником, тобто не публікується в провідних журналах. Через низку причин, включаючи й інформаційне забезпечення, справи з дослідженнями в наших університетах помітно гірші, аніж у НАНУ, тож основні курси зараз читають радше викладачі-методисти, аніж активні дослідники. За такого стану справ про якісну підготовку наукової зміни взагалі (а не лише з окремих проблемних фахів) годі й говорити.

Важливо також, що за відсутності інформації в системі спочатку відмирають найбільш чутливі управляючі структури (як нервові клітини за відсутності кисню). При цьому зовнішніх ознак відмирання не видно, оскільки вимовляються правильні слова, у наявності досвід і старі досягнення, але обгрунтованих рішень без аналізу сучасної інформації бути не може. Напевно, управління (адміністрування) і не потрібне в науці, але без експертизи визначення пріоритетів розвитку чи підтримки науки (за рамками залишкового принципу) неможливе. Хто таку експертизу проведе? Вже нікому, тобто навіть за наявності коштів українську науку було б неможливо відродити без зовнішньої участі.

У рамках прийнятої тут «інформаційної» точки зору ситуація з науковою атестацією виглядає комічно, причому цей аспект не обговорювався в дискусії про проблеми діяльності ВАК («ДТ», №37, 2003). Адже базове твердження здобувача «я відкрив щось нове», потім підтверджене опонентами, затверджене радою й оцінене експертами ВАК, не має твердої підстави. Ніхто в цьому ланцюжку — від здобувача до експертів — не знає професійно сучасні результати! Певне, порівняння наших досягнень зі світовими результатами нікого і не цікавить, тобто термін «новизна» в інструкціях ВАК має локальний зміст. Між іншим, у ряді малих країн, де є проблеми з експертизою, прийнято запрошувати закордонних опонентів.

Що робити?

Все вищевикладене зводиться до крику андерсенівського хлопчика «король — голий». Для багатьох (включаючи автора) ця ситуація прикра, але факт незаперечний, можна дискутувати лише про деталі діагнозу: повний параліч, клінічна смерть тощо. Коли якійсь частині наукової спільноти захочеться довести, що вона ще жива, то треба буде добратися до наукової інформації, проаналізувати її і себе в ній. І це було б першим кроком до оживлення. Відповідь на поставлене тут ленінське запитання припускає розуміння мети і знання головної ланки, за яку можна витягти весь ланцюг. Гадаю, такою ланкою є саме повномасштабне інформаційне забезпечення.

А от із метою складніше. Почнемо з приблизних коштів, які виділяються для одного дослідника (у тисячах дол. на рік): 2 — в Україні, 10 — у Росії, 20 — у Китаї, до 50 — у Бразилії, більш як 100 — у Європі і до 200 — у США. Тільки у США і європейських країнах сучасна наука працює на створення нових технологій (категорія I). Росію і якоюсь мірою Китай можна вважати здатними до використання таких технологій (категорія II). Хоча б наявність у них сучасних озброєнь демонструє науковий потенціал, здатний якщо не до повномасштабних досліджень, то до самостійної підтримки військово-технічних розробок. Складніше з Бразилією, де кваліфіковані наукові кадри були відсутні, а складний, болючий і тривалий процес їхнього зародження визначається не тільки фінансуванням. Наш рівень витрат, безумовно, відповідає категорії III, однак його збільшення навіть на 100 чи 200% мало що змінить.

Стратегічну можливість переходу в категорію II можна обговорювати тільки при 5- чи 10-разовому збільшенні фінансування (підкреслимо: йдеться не тільки про силу-силенну підрозділів, що іменують себе науковими, тут мова йде лише про базові, фундаментальні напрями досліджень). З урахуванням невеликих витрат на оплату праці цей рівень уже порівнянний із бразильськими витратами і становить 30—50% європейського фінансування, що дозволило б мати повноцінне інформаційне забезпечення. Центральне питання в тому, чи можуть бути реанімовані кваліфіковані наукові кадри після багаторічного інформаційного голоду. Відповідь незрозуміла, але якщо цей потенціал уже втрачено безповоротно, хоч фізично він буде присутній ще років 10—15, то Україні доведеться йти довгим і тернистим бразильським шляхом, коли доводиться імпортувати не лише технології, а й висококваліфікованих експертів для організації їхнього обслуговування. Так уже було в старій Росії, що протягом століть імпортувала французьких кулінарів і німецьких аптекарів. Якщо ж реанімація можлива, то порівняно швидко і недорого було б вирішено одне з визначальних питань розвитку країни: де ми — в Африці чи позаду неї?

Звісно, надій на стратегічну мудрість політиків мало (не розумію тільки, ну чому наші дурніші за російських, китайських чи бразильських, адже в цих країнах проблем теж чимало), хоча немає тут і суперскладного економічного завдання. Але за будь-якого збільшення фінансування саме повноцінне інформаційне забезпечення є явним пріоритетом. Наприклад, 7,5 млн. дол., вкладених «у нові прилади» («ДТ», №8, 2004), дозволили б повноцінно працювати сотні вчених.

Ще раз: висновок про колапс фундаментальних досліджень в Україні через інформаційну ізоляцію і відсутність коштів не залишає надій на відродження без спеціальних реанімаційних заходів. Проста допомога і підтримка науки — це викинуті гроші. Нам доведеться вибирати: або програма з багаторазовим збільшенням фінансування, можливо, сконцентрованим тільки на деяких вузьких напрямах (як це робиться в «малобюджетних» країнах), або нас чекає «прокляття неуцтвом» («ДТ», №36, 2003). Така альтернатива (африканський шлях із імпортом не лише сучасних технологій, а й спеціалістів для їхнього обслуговування) мала б змусити платити за зроблені помилки. Так, це дорого, але й осетрина — страва недешева.